Я мушу мовчати

Ми в усьому е не схожi.
Ти менi уже набрид!
Я не знаю, чом за грошi
Чиниш стiльки рiзних бiд?!

Ти нiколи не взнаеш….(1)

Ти нiколи не взнаеш, що час
Бувае таким затяжним
І вечiр веде кожен раз
Отак, за автiвками, в плин…

Ти нiколи не взнаеш, що я
Насправдi е просто один,
Жалкую, що ми не сiм’я
І ти геть не знаходиш причин…

Ти нiколи не взнаеш, що нiч
Мене утiшае дощем,
Бо до чоловiчих облич
Пасують не сльози, а щем.

Ти нiколи не взнаеш, що снiг
Блищить, наче очi в тебе.
Я в них би дивитися мiг,
Та снiг презентуе себе.

Ти нiколи не взнаеш, що мить
Бувае тяжкою до сну,
І ангел зiркам шепотить,
Що вже не люблю я весну.

Ти нiколи не взнаеш, що грiм
І блискавка е не страшнi,
Бо вже влучили в мене, а втiм,
Вчинила той бiль ти менi.

Ти нiколи не взнаеш, що сон
Скрашае моi сiрi днi.
У котрий забiгти вагон,
Щоб щастя дiстатись менi?

Ти нiколи не взнаеш, що день
Дивлюсь лиш, як тануть снiги,
Є в них безлiч про мрii пiсень,
Та чути – не всiм до снаги.

Ти нiколи не взнаеш, що бiй
Бувае зi злiстю, авжеж!
І слабкiсть знайду я у нiй,
І злостi в менi не знайдеш.

Ти нiколи не взнаеш, що мав
Я страх отак сам за себе
І вирвався я iз тих лав,
У серцi вмоливши тебе.

Ти нiколи не взнаеш, що сенс
Так тяжко в життi вiднайти,
Як жодний менi екстрасенс
Не скаже, кого любиш ти?!

Я нiколи не взнаю… (2)

Я нiколи не взнаю, що ти
Мене iнодi згадуеш теж.
Я просити не маю мети,
Але, може, ти часом зайдеш…

Я нiколи не взнаю, що бiль
Кличе вiдчай у тебе в душi,
І розсипались мрii, мов сiль, —
Ними грались i сонце й дощi.

Я нiколи не взнаю, що сил
Я забрав у тебе, наче гнiт,
А хотiлось торкнутися крил
І здолати разом увесь свiт.

Я нiколи не взнаю, що ти…
Ти нiколи не взнаеш, що я…
Нащо йти до новоi мети,
Як завершень не мае своя?..

До вершин!

Хитрий погляд маеш часом.
Я твiй погляд надто знаю!
До вершин ми мали б разом
Йти з тобою в рiднiм краю.

Ти менi не маеш мiсця.
Ми давно уже не друзi.
Може рiд наш перевiвся?
Може, маю по заслузi?..

Може, зовсiм ми не схожi,
Як городи – при садибi?
Та як ти отримав грошi —