Я мушу мовчати

Так близько знов ми е до спеки.
Чи всiх образ менi простила?

Полишив дощ за садом тишу.
Менi б ii ввiбрати в кiмнати!
Та гомiн твiй собi залишу,
Щоб страх собi ним дарувати.

Цей страх менi е справжня користь,
Що ти пiдеш кудись, без бою,
А я отут, собi натомiсть,
Влаштую бiй з самим собою.

Дзвiнким ключем летять лелеки,
У них i гiднiсть е, i сила.
Тебе стерплю ще й пiсля спеки,
Хоч ти й даремно гомонiла…

* * *

Моiх не любиш слiв,
Чи голосу, що втомi.
Я теж би не любив…
Та ми давно знайомi!

В нас е багато рис,
Що викличуть питання.
Я радо би змiнивсь.
Чи то змiнить кохання?

Де б взяти таких крил,
Що всi сховають вади?
В мене нема бiльш сил
Тебе терпiти й зради!

Не любиш ти дощiв,
А я – твiй галас в домi.
Де б взяти нам тих днiв,
Де ми е незнайомi?

Вiкна

Хоче злива прорватись в кiмнати
Через скло, де е злостi слiд.
Я не вмiю усе забувати,
Тож мiй сум е на цiлий свiт.

Певен, цiлиш ти у вiкна навмисно, —
Там не треба багато зусиль.
Я не буду сваритися грiзно,
Бо не кажеш менi про свiй бiль.

Хоче злива прорватись в кiмнати,
Я впущу i ii, i тебе!
Треба вчитись разом вибачати,
Бо над нами е небо одне.

На межi

Зберу багато жнив,
Як взнаеш таемницi,
Що пилко я хранив,
Немов очей зiницi.

Я не боюсь тих слiз,
Що ти проллеш завзято.
Хвалив я все i скрiзь…
Чом нишпориш у свято?

Є в мене море справ,
А помочi – двi крихти,
Як горя я пiзнав —
Чом тяжко так прибiгти?

Чом нишпориш в речах,
Як свято е i друзi?
Ти маеш марний страх,
Чи хочеш по заслузi.

Зберу багато жнив,
Як взнаеш таемницi.
Та як я сльози лив —
Було всiм без рiзницi.

* * *

Я не хочу, щоб ти приiжджав,
Щоб до кави приносив дарунки.
Ти повiр, в мене безлiч е справ,
Завтра дощ буде зводить рахунки
З моiм сумом, чи радше з тривог
Позривае старi насiнини…
Я пробачу тебе, я – не Бог!
Та не бачу для зустрiчей днини.
Хочеш мiсця в моему життi.
А чи буде знов чиста водиця?
В мене звички, ти знаеш, не тi,
Що вчиняти все так, для годиться.

Лист