6 смертних грiхiв. Сила негiдному…

Не дала похилу плодiв,

І вiн сам, як пентограма,

Пiдвладний чорту тихих гiр,

Ну що ж, живе вiн, iснуе,

У лонi краю тим малiм,

Й рiшае вiн, йти на навчання,

Стати хоч кимось в цiм життi,

Життя без цiлi, то як кара,

Яка потоне в небуттi,

Так в думках його поганих,

З«являлись думки отi злi.

Так вiн й продав усе довкiлля,

За грош, й поiхав у дозвiлля,

Без пам’ятi, та без нiчого,

Тiльки снами чувся йому смiх,

Батька, мабуть, шизофренii його слiд.

Та бiльш нiчого вiд того не було в ньому,

Тiльки потяг, тiльки смiх,

І слiв безправних тих потiк,

Якi пiд час мук повторював кат отих:

««Зло не плаче, зло в коморi,

В праведнiм покоi,

Горить свiча оргii. Пал! Пал! Пал!

Ха, хи, хахахахахаха, пал, ха!!!!»»

Й все не раз так, все так знову,

Циклом дурень то казав!

Хоча доволi так мав змогу,

Зупинити цей бiсiв шквал.

У вбитому парагонi…

Ну що ж, приiхав вiн до мiста,

До врат тих сiрих та закутих,

До входу в царство пестрих гiр.

І як там славили мiнiстра,

За псевдоподii та покiй,

Покiй властва в городi клятiм,

В джахмарii мафii, слова летiли як той дим,

Й унiверситетiв там було багато,

В надii тут хоч кимось стати,

Пiшов вiн входити в мiнiдержави,

Де кат науки за катами,

Тiльки грошi i гребли…

Ну що ж йому прийшлось робити,