6 смертних грiхiв. Сила негiдному…

Без зламу совiстi несе,

Несе останне, що покоiть,

Вiд страху дух його хоронить,

Та й все ж й воно враз пропаде.

Вiн зрозумiв, що в життi немае сенсу,

Чому сей Бог не виправить цю мету,

«Інквiзицiю у путь» – промовив вiн,

Та й стрибнув з обриву, i полетiв у даль краiну,

Де не мае зла, печалi, де боронять все скрижалi,

Де царюе доброта!

Летить униз, так ось як баче,

Іде там дiвчина чиста,

Така невинна, що аж лячно, здобута свiтом доброта,

Вiдчув вiн бiль, та й всеодно

Йому на нього, скорiше б зникла та тривога,

І зник цей свiт, цей чорний потуг,

І все те зло, яке бере.

Та забирае ненароком, його злиденну душу гне.

Лежить вiн павший на асфальтi, i баче зорi тi яснi,

А люди ходять так повз нього,

Та й чують грошей тi пiснi,

Їм всеодно на його долю,

Їм всеодно на нього в мить.

В мить оту таку бездушну,

Ледачу, тай не заворушну.

В мить кiнця його страждань.

Аж ось до нього пiдбiгае,

Саме вона i кличе,

Й гукае вiдставшу душу його ту,

Вiн баче зорi, баче свiтло, ii обличчя i потуг,

Та й розумiе, що не все,

Не все вiн свiтi вже побачив,

І ненароком як заплаче,

І бiль вернувся i страждання, i несповiданi бажання,

Все в голову прийшло…

«Нi! Я не хочу помирати, я не узрiв тих чарiв звук»

«Не бачив сили, страх не бачив»

«Не бачив серця того стук»

«Верни мене!» – Ось вiн плаче,

І чуе плачу ii звук.

Такий кiнець, така данина, таке покiрне страху зло,

Ось так в думках його понилих бурею усе змело.

ІІ

Історiя душi отоi

Та дiвчина прекрасна, люде,

Чи не доводилось iй чути,

Обридлий зла того потiк.

Смороду гнилих тих рiк,

Гнилих тих рiк того безправ’я,

Позбавленного свого нрав’я,