6 смертних грiхiв. Сила негiдному…

Та й де любов? Яка любов?

Яке безжурне те кохання,

Горить iскра, та не в останне,

Три вершника знесуть цей свiт.

Ось вам i перший заповiт.

І

Нападок

Ось iде потяг в даль,

Горить та ясна спектораль,

Й знедолена душа сидить.

Сидить вiн в тьмяному вагонi,

Та й розумiе, що вiн тоне,

На днi червоного бокала,

Та все ж вiн п’е, бо зна немало,

Та й баче враз так пiлiгрима,

Який теж п’е, й трактуе щось вiдмiнно,

Так, що весь люд звiвся до тих слiв.

«Що ж пiдiйду я» – каже вiн,

І йде, рушае, щоб те знати,

Та не знае, що й сказати,

Коли в раз чуе тихий дзвiн.

«Дивно… А може я е вiн?»,

Той недалекий щось промовив,

Про правду, вартiсть скотобою,

Ту, що без бою вiддають.

Та й враз вiн в спогадах майнувся,

Та й незабаром проснувся

В тавернi, в сяевi тих днiв,

Та й там сидiли волоцюги,

Яких без кайданiв здавлюють ланцюги,

Та й вiн подумав вийти звiдти,

Але його враз оповили колючi терена пiстрi.

Неначе мозок щось здавило, та й пожерае всi спогади отi,

Розплющив очi на колiнах, та й зрозумiв, чим вiн е,

Вiн е нiчим, студентом обiднiлим, та й все морок його несе

Несе назад у ту таверну, та й пiднiмае з собой люд,

І починае вiн гулять.

Бо сум без здогаду несуть,

І вiн гуляе, тай гуляе i випивае пiв бокала,

Та розумiе, що нiщо,

Нiчим вiн е у цьому полi,

Позбавленний вiн тоi долi,

Повiк щоденним та покорним,

Судилось йому бути, тай випивае, каже:

«Люди! Я покину тут цей свiт».

Залiз вiн на архангельський узвiд,

Та й баче, який цей свiт маленький,

Маленькi люди там тi ходять,

Мов сновиди отi бродять,

Того там б’ють, а той краде,