6 смертних грiхiв. Сила негiдному…

Ночами батько його виганяв,

Вести йому дiвчат повинних,

В народженнi своiм лиш винних,

В буттi погнутим тих вiть.

Пiсля цього вiн в’язав,

Сина до стовба важкого,

Й дуже часто вимагав,

«Мила, дай менi тут змоги!»,

Й потiм рiзко катував,

Душ невинних, i його, святого!

В огнi прекраснiм iзбавляв,

Красу iх в смолi тiй чорнiй.

Вiн не навидiв цей весь свiт,

За його жiнку, за прекрасну,

Вiн 300 душ там погубив,

Держав усе село в опасi,

Робив, що вздумаеться, хоч iв.

Одного разу, визвали туди орду законних,

Й кричали йому йти по повних,

Здаватися, й на колiнах присягнуть.

Та хоч вiн й був лайном кальоним,

Та хоч вiн людянiсть вже звiв,

Та взяв вiн кулемет iз хати,

І в комору сина в раз одвiв.

Вiн розстрiляв майже всiх законних,

Вiн гнав, смiявся i кричав.

Вiн був справжнiм злом впокоений,

Хоч в церквi свiчки вiчно клав.

Так ось, убив вiн лейтенанта,

Упав вiн в березi крилi,

Та силой волi той поморний,

Встромив кiрку у душу iх,

Їх, бо дух, яким вiн вiки одержимий,

І який давав iм сили,

То була саме вона,

Мати сина неповинна,

Яка була ще винна,

Виннiше чим сам Іуда чортiв пес.

Ну що ж, неси мене гермес,

Й пропав той шум, вiн вже загинув,

Труп його там вже спалили,

А син пропав, без слiду втiк.

То ось героя нашого й не видно, було уже як 10 лiт,

Вiн не повинен, вiн убитий, своею долею,

І снiг…

Снiг в душi його понилiй,

Розтопити й дядько рiдний вже не змiг,

Вiн сам помер, йому все залишивши,

Про рiдних пам'ять його вже все, звела,

Вiн все забув, що його карма,