Наодинці з життям. Поезія

Нiмi й прозорi в забуттi снiжинок
Долонi талим болем холодять.

Молитися. Хурделиць завивання
Пiдспiвують бажанню молитов
Не наших, не тутешнiх – не благанню,
А виклику. Це вiчний бiй немов.

Вже стiльки полягло нi в чiм не винних
Надiй, i мрiй, i молодих посвят.
Покiрно i безмовно, безнадiйно
В наметах долi вiдчаi лежать.

Невже поразка? І невже навiки?
Невже не жаль? Як дивно – нi, не жаль…
Пiдступно i несхибно в серця свiточ
Все глибше вiхол вихори бiжать.

Технологii життя

Із життям розминатись щодня i щоночi назавжди

У стрiмкому потоцi розлук, перехрестями снiв…

У блуканнях пустельних спекот мiражiв напiвправди

Вже благати вiдвертостi в зливи хоча б i брехнi.

Пiд ходу трiумфального маршу наживи i хiтi

Запобiгливо стелиться килим краси i цноти —

В макiяжнiй красi бодiбiлдiнгу, успiхом ситi,

Споглядають iз хмар бiзнес-янголи брендiв святих.

Що менi до прекрасного тлiння всесвiтньоi плотi

З ароматами трупних мелодiй в чеснотах попси,

Якщо взята в заклад за майбутне купюра пiдлоти

Номiналом до вiчностi мае вже ось дорости.

В бiороботах мiст електричними руслами вулиць

З негативу грiха електронного натовпу струм

Переносить розряд суеслiв'я рекламного гулу

В позитив розпiарених iмiджiв фейкових сум —

Та вiд блискавки щирого погляду наглоi смертi

Заземлити хто встигне у небо своi молитви,

Той зумiе iз вiчноi пам'ятi Господа стерти

Вiдпрацьованi файли безглуздих потуг лжемети.

Теплий сiчень

Ще вчора грiзнi вензелi морозу
тримали вiкна владою зими
в покорi срiбнiй слiпотi, i ми
в чотиристiнну пообiдню прозу

поезiю свiтiв позавiконних
впускали крiзь святковий карнавал
феерiй, скло вiконне на кришталь
перечакловуючи вiхол гоном.

Вiдлига зранку ж розвiнчала гонор
пергаментiв iмперських у вiкнi:
гiлля каракулi – чорновики
веснянки самозваноi, вiдозви

повсталоi посеред заметiлей,
нарозхрист вплетеноi в далей плин,
з-пiд сiчня визволеноi весни
прозрiлi раптом вiкна нам вiдкрили.

Чотири вiтри тепло б’ють у груди,
кайдани впали, руки – для обiйм,
та мерзне пролiсок на самотi —
пройшов бо грудень, та ще ж лютий буде.

Гопак

Гоп – направо злiва – сiни лiта навстiж,
Ех, дiвкам даруйте ранки на вiнки.
Сутiнi не треба – всi марноти навпiл,
Геть вiд сумування з гуком навстрибки.

Щебетання – в серце, душу всю – назовнi,
Очi – в очi, руки – в тебе на плечах.
Свято i недiля – очi сонця повнi,
Ех, запам'ятаюсь я полян очам!

Пил, пiдбори – закрут, в боки – уклонився: