Наодинці з життям. Поезія

Потоку ворожому власнi тiла —

Ми тiл своiх, брате, в бою не щадили,
Та Бог не схотiв нас на небо забрать:
Вигнанцями стали, стежками чужими
Нам пил iноземного рясту топтать.

Дороги мiських закордонних комфортiв
Утрати вогнями нам п'яти печуть —
Босонiж як ми, школярi безтурботнi,
Топтали козацького степу траву.

О степ Украiни – пiсенне безмежжя
З невпинним священним потоком Днiпра —
Яка невблаганна i беззастережна
За вами тепер вже довiчна жура.

Наiвнi й зрадливi моi гречкосii,
Безплатним бувае у пастцi лиш сир,
Ковтнули спокусу оман всiх месii —
Й над вами став паном пiдступний сусiд.

Ви волю i землю свою промiняли
На землю i iжу казкову якусь —
Обiцяну блудними бiльшовиками
Оманно небесну ясу дармову.

І бiла Росiя червоною стала
Вiд кровi, що ми за Вкраiну лили,
І землю у нас прадiдiвську забрали
Й хохлам свинопасам, як дар, вiддали.

Забудемо, брате, – i нас хай забудуть?
Нехай забувають – та нам не забуть,
Бо майже щоночi в Європах нас будить
Святоi Софii подзвiнна могуть.

Розради Танатоса. Вiчнiй пам'ятi Матерi

Так зараз стало зрозумiло, що печаль —
Насправдi радiсть, адже знаю, не назавжди
Розлука з тим, хто вiдiйшов з цього життя:
І в тiм поблажливiсть вiдразливого «завтра».

Нi, не назавжди мерзлоi землi об гроб
Заупокiйне гомiнке вiдлуння смертi —
Пекельний свiту поцейбiчного галоп,
Що гупае зсередини у груди замiсть серця.

Нi, не назавжди,
бо побачимось,
зустрiнемося,
знаю…
Хоч знаю й те, що смерть,
вона насправдi не для того,
хто вже пiшов,
а лиш для того, хто залишився
Ждати,
страждати – горе…

Коли вже не до логiк у хмiльних висотах
Отерплих з болю i безсоння стратосфер,
Мов на безводдi риба, крик хапаеш ротом —
Нiмий (о – ката насолода!) крик завмер —
Забракло кисню слiв i слiз в аортах
Органного ридання!
Всесвiт
вмер?…

Пора, я знаю, вже пора додому,
Грудневий вечiр швидко так летить.
І якось тут на цвинтарi бездонно
Пiдземний подзвiн жалю стугонить.
Горбочок мерзлоi землi скрутився,
Благально пригорнув до себе хрест.
Пора iти, бо й справдi забарився,
До лави цвинтарноi мов примерз.
І ноги затекли, немов колоди,
Й судоми вже розчахують немов.
Так холодно, неначе захололи
Думки – нi слова з жодноi iз мов
Нiяк не можу зараз пригадати.
І руки – як примерзли до колiн,
А треба ж хоч одну iз них пiдняти,
Утерти щоб струмки пекучi слiз,
а втiм…
А втiм, нехай собi,
бо вже попримерзали
до щiк, i до повiк,
до вiк, довiк, навiк…
…Навiк…

Галерний наче раб, навiк прикутий
До веслування в океанi слiз —
Бажання з головою вглиб пiрнути,
На саме дно! Доплив…
Доповз…
Долiз…
Солодкий бiль – тонути i тонути
Всiм спiвчуттям,