Наодинці з життям. Поезія

На крутому iз лютого в березень розi
Тьми жорстокий герольд сповiстив.

Але вже набубнявiв Геракл стобарв'я —
Брунькування квiтневих свiтiв
Накладе вiн на гiдру пiтьми незабаром,
На безсмертя зимових голiв.

Вже бо вирiю мрiя вагiтна прильотом
Всепташиного вибуху барв.
Чорно-бiле вiдлуння посмертного фото
Хто б минулому подарував?

Просто вiрш

Ще наче й сивина не вкрила скронi,
І яструбиний не пiдводить зiр,
Ще наче й плечi, й руки мiцi повнi,
І шляху далеч не страшна для нiг.

Та все частiше щось пiд вечiр втома
Снодiйно спокушае: «вiдпочинь».
Усе тьмянiший молодостi спогад —
Яка зваблива солов'ями нiч.

Все впертiшi буденностi турботи
У намаганi марнотою днiв
У дрiб'язковостей коловоротi
Вiдгородить мене вiд зваб весни.

У квiтування день, у день весняний
Забрiв я нещодавно в диво-лiс
Й гукнув навперейми iз солов'ями —
Та вiдгомону вiтер не принiс.

Я вже й не знаю, чи гукнув насправдi,
Чи лиш гукнути в далину хотiв,
Та певно знаю, скiльки не гукав би,
Нiхто б усе одно не вiдповiв.

І все настiйнiший приходить сумнiв,
Чи це насправдi, чи й насправдi я,
Той вiдчайдух, що смiло i бездумно
Кидався в бiйку з молохом життя.

Стрибог

Я навiть вже й не мрiяв досягти всiеi величi
                                             тiеi гiдностi,
З якою височiнь тополi
нiмому всемогуттю неба
Вклоняеться з велiння вiтру,
Який впритул до скрадливого шелесту
нажаханого листя
Проносить усевладний подих iз глибин землi
Аж до височини схиляння тополиного.
Я навiть вже й не думав пiднестись до розумiння
Сутi неуловимостi й прозоростi тiеi сили,
З якою незмiрний безлад простору поволi        набрякае
Гнiтючим клубочiнням хмар,
Де в загадковiй послiдовностi появи й зникнення
Скороминущих ликiв якогось
утаемниченого
небом
божества
Ти тiльки i встигаеш упiймати усепроникне вiдчутя,
Що единосталим у цiм свiтi може бути
лише постiйний плин —
Я вже i вiдчуття цього хотiв якнайскорiш   позбутися,
Аж поривання вiтрового вибух пiдхопив
моi розхристанi думки
І через карколомнiсть загибелi
всiх однозначних iстин
у буруваннi хмар
Понiс за обрiй у падiння
на глибину взаемопоглинання
землi i неба в горизонтi —
І вже нiкуди я не мiг подiтися,
притиснутий до розумiння,
Що довiчно небокрай триматиме мене
на вiддалi мого збентеженого погляду,
Втiкаючи вiд мене зi швидкiстю, з якою
Не встигаеш озирнутися назад, щоб уподiбнитись
Тому, хто знов i знов так владно пiдштовхуе тебе  у спину
Вiддавати крок за кроком свою самозакоханiсть
Покiрному трави схилянню, де iероглiфами
Загадкових тiней переплутанi усi стежини  сповiдей
Про найкоротшу вiддаль
мiж народженням i смертю —
про життя…

Зимова пiдступнiсть

Знов пiдкрадаеться пiд саме серце,
Немов найпоаемнiша з провин,
Змiй вiхоли безжально i вiдверто
Пiд саме серце – знов прихiд зими.

Твердiшае все м'якiть слiз осiннiх —
Плоди кристалiв незворотних втрат