Наодинці з життям. Поезія

З пилом я музики з вiтром пiдiбрав.
Ех, цимбали й скрипка, бубон i сопiлка —
Хоровод хмаринок з небом закружляв.

До заграви – радiсть, далi – щастя й щастя,
Далi вже не буду вiку дiвувать.
До цiлункiв – жарти, далi – гру на застiб,
Далi вже господарем буду гарувать.

На Купала скоки з ватри i до зiрки —
Поведе так Мiсяць Нiчку до вiнця —
Попiл суму, кпинiв i образ прогiрклих
Полум'я розвiе —
гоп-ца —
гоп-ца-ца!..

Гоп – налiво справа – сiни лiта навстiж,
Ех, дiвкам даруйте ранки на вiнки:
А дiвкам би – танцi, а дiвкам би – замiж,
Голови крутили щоби парубки.

Оце так!
Оце так!
Оце так
гопак!

Доторки

І ось, нарештi,
твоi руки в моiх руках:
на кiнчиках пальцiв твоiх
десять трепетiв
десяти
священних заповiдей острахом
лягають на моiх пальцiв
десять спокус
у десяти вогнях
грiхiв смертельних.
Вiдмов своiм пересторогам
у довiрi —
i десять наших доторкiв
в долонi нашi зiллються
цнотливим сяйвом
недоторканностi всiх
заповiдей десяти.

Зiрка позамежжя

Не те щоб нiкуди iти вже зовсiм,
Але якби й було куди – так нi —
Безмежна нехiть. Без мети. Наослiп.
За вiтром. Наче у щасливiм снi.

Я крила вже давно вiддав мовчанню
Захмарних незрiвнянних нот i рим
В чуттi, що я почую iх вiнчання
У реквiемi згаслоi зорi —

В загравi тогосвiтньоi надii:
Так жаль – мiж нами потойбiч межа,
Яку здолать хiба що зблиску мрii,
Та й то, коли вже згасне плотi жар.

Надii… Вже забув я, як це, жити —
Все якось зовсiм, зовсiм повз життя.
Один. Один. Самотнiстю сповитий.
Стояти, бiгти, йти – мета одна:

Хiба не все одно, мети цiеi
Як скоро наближаеться межа?
В наближеннi висот зорi моеi
Так швидко забуваеться життя.

Все вище й вище – i вже ось, здаеться!
Здаеться, лише руку простягти!
Стрiмкiше все з-пiд нiг углиб несеться
Вчорашня недосяжнiсть висоти.

Козацька балада

Менi б тiльки лист передать воеводi
Коня у галопi я ледь не загнав.
Хто ж знав, що у замку при самому входi
Зустрiнусь я з нею. О Боже, хто ж знав?

Я степом летiв, щоб устигнуть до ночi
Допоки в палацi горiли вогнi,
Та вдома господаря я не заскочив —
Пан граф воевода вертався з вiйни,

Чекали повернення пана пiд ранок
Мене ж зустрiчала дружина його,
Дiвча молоде, мов пташатко пiдранок,
Чекала на ранок мов лиха свого.

В очах тих сумних, немов небо пiд вечiр
Життя ii я, як в листi, прочитав:
За нелюба видали, мрii про втечу,
Огида, коли старигань пригортав.