Наодинці з життям. Поезія

жалям
наперерiз!…

А знаете, мамо, щоранку вони прилiтали,
До нашоi хати, горобчики вашi, що ви
Голодних iх зерням i хлiбцем щодня годували —
Пташинi бенкети буяли у нас щозими.
Ви знаете, мамо, я iм в годiвничку пiдсипав
І зерня, i крихiт – та iсти не стали вони:
Сидiли, сидiли тихенько у нас на березi —
І гайда, знялись, покружляли й гайнули кудись…
Я потiм iх бачив у вас тут на цвинтарi, мамо:
У вас над могилкою там нависае гiлля
Калини – на нiй тих горобчикiв зграйка, впiзнали
Ви, мабуть, iх, мамо?..
З моеi руки вони не iдять.
Ви, мамо, скажiть iм,
не скривджу я iх…

Пора додому вже, пора. Бо вiтер
Замерзлими сльозами закружляв.
Дерев благально здiйнялися вiти,
Але не втримають вони навал:
Нависла пагуба погроз нiчноi
Задушноi надгробноi плити.
О, всесвiту безжалiсний надгробок,
Гробниця, усипальня… Знов завив
(Чи з того, може, свiту?) пес бездомний —
Простяг свое кудлате спiвчуття —
Так, брате, ние безпритульна доля
Пiд серцем у твого й мого життя.
І повз якi б я не пройшов пишноти —
Завжди, завжди проходитиму повз
Могилоньки зiщулений клубочок
З пригорнутим до серденька хрестом…
Пора, пора вже йти додому.
Хоча нiхто мене й не жде.
Та, може, вдасться хоч пiд ранок
Заснути…

Осiннi стежi

Осiнне небо, глиб надiй забутих.
Якими ж стежками я заблукав,
Що зараз п'ю осiнню цю отруту,
Немов цiлунку пiнистий бокал?

Я довго йшов, а наче тiльки вчора
Перехрестила мати в дальню путь
У спину непомiтно – дивним зором
Я хрест той бачив, чи вiдчув?..

Я бачив, бачив – хрест я той i зараз
На спинi в далеч осенi несу,
Допоки падолистом замiтае
До матерi могилоньки стежу.

Таемними хмiльними манiвцями
У пошуках кохання я блукав —
Прощальними облудними словами
Цiлунки зради стигнуть на губах.

Осiнне небо, обшир дум невтiшних,
Що падають на душу, мов бальзам
Тих слiв, що ти зронила ненавмисно
В поривi щиросердностi зiзнань.

Полинна сутiнь осенi вируе,
В дитинствi як босонiж навпростець
Стернею вечорiв самотнiх йду я
Допоки обрiй смеркне нанiвець…

Плач Ярославни

Безлуння чавунного гуду
Залатаних в лати сердець,
Облуди кайданноi будень,
Заюшений стогоном герць —
Кому б вiн, на кiнчику куни
Завислий цей заздростi зблиск,
Кому б вiн, цей мотлох марудний,
Придався й на нiгтя обрiз,
Якби не чекан опiвнiчний
Вкарбованих в мури чекань,
Якби не довiчностi в вiчi
Путивля розплетений плач
З долоней благальних княгинi?
Кому б вiн, якби не Боян?
З грудей, мов з могили, що – гине! —
Зигзицею з неба в бур'ян,
Заломлене зойком, зiзнання,
Що нинi, як завжди, життя
Без Лада, як труп бездиханний,
Холодне, як безлад биття
Об лiд зачерствiлоi схими
Без ладану губ, без плеча
В паломництвi лiт – ну, куди ми? —
Опiвночi згасла свiча…

Журавлина пiсня