Травень

Травень
Роман Геннадiйович Данько

Ісорiя юного украiнського хлопця та його друзiв, котрi пройшли через бiйки та пригоди 90-х рокiв, стараючись не розгубити тi цiнностi, котрi допомогли iм залишитися людьми. Історiя невзяемного кохання, боротьби, пiдтримки i пошуку молодих людей, котрi не здаються, i немов трава по веснi, ламаючи асфальт, пробиваються назовнi, до сонця правди.

1

То був теплий лiтнiй вечiр. Я йшов з друзями мокрою асфальтованою дорогою до мiськоi дискотеки. На дорозi виблискувало бите скло пляшок i калюжi вiд свiтла стовпiв-лiхтарiв. Скло переливалося зеленими та синiми кольорами, коли змiнювався кут зору, i це було схоже на смарагди, розсипанi по дорозi. Тисячi зiрок нагадували краплi поту з обличчя боксера важковаговика пiсля пропущеного хука в щелепу. Дерева обабiч дороги, як люди з пiднятими руками просилися на небо. В сутiнках лунали пiснi птахiв, якi ще не хотiли спати, та малих цвiркунiв, що ховалися обабiч дороги у густiй травi. Моя хода була впевнена. З одягу: кросiвки, спортивнi штани, кофтина з капюшоном.

Той вечiр був особливим, i я вирядився не просто так. Збирався битися.

Було страшно.

Йшов темною вулицею, зi своiми друзями i думав про Соломiю, точнiше про нас обох, а ще точнiше: про те, хто я у ii життi. Паралельно будував стратегiю бою i знову думав про кохану. Був упевнений, що чиню правильно. Здавалося, якщо спасую, то не буду поважати себе, не буде поважати мене вона.

Хлопцi про щось гомонiли. Тiльки Максим, серед присутнiх, знав про моi намiри.

Ми йшли вулицею, то з’являючись пiд свiтлом лiхтарiв, то знову поринаючи у темряву. Битi пляшки траплялися пiд ногами майже всю дорогу. Наступаеш на них, i вони хрустять пiд пiдошвами, наче снiг на морозi. Максим щось розповiдав Данилу i Сашку. Всi наче забули про мене на деякий час. Заглиблюючись у себе, намагався розпiзнати мотиви, якi рухали мною. «Смарагдова» дорога заворожувала, як змiя свою жертву перед укусом. Пам’ятаю, як узрiв провулок, i враз захотiлося повернути у нього, сховатися за кулiси темряви вiд «постановки п’еси», яка не передбачала аплодисментiв, сховатися вiд друзiв, Соломii, а значить, i вiд самого себе.

Вiдчував, як вiд важливостi вибору ось в цi секунди, залежить майбутне. Страх штовхав повернути, втекти, нiчого не пояснивши хлопцям, побiгти провулками у нетрi темряви, у печери ярiв, щоб упасти у високу густу траву, де мене нiхто не знайде i де нiхто не буде задавати дурних питань: «Ти чого?! Що сталося?!».

Отже – залишитися. Прийняти бiй. Страх, як хвороба що розповзаеться по усьому тiлу немов вiрус, та я швидко знаходив лiки. Заняття боксом, прочитане з книг та журналiв про улюблених чемпiонiв, а також побачене у документальних фiльмах – це майже все на що того вечора мiг розраховувати i обпертися. З великоi купи iнформацii на порятунок приходили слова тренера Майка Тайсона: «Герой нiчим не вiдрiзняеться вiд боягуза, обидва бояться однаково. Коли приходить небезпека – один тiкае, а iнший залишаеться , боiться так само, але знаходить сили вистояти, щоб прийняти бiй. Це i робить його героем». Так-так, навiть залiзний Майк боявся, i це заспокоювало.

Ритмiчнi баси клубноi музики доносилися з темряви, звiдти, куди веде мене моя дорога, божевiлля, а ще точнiше – вона. Здавалося, я трохи п’яний, i все, що бачу, мае розмитi лiнii: бетоннi стiни обабiч дороги розмальованi в graffiti, чорнi дерева, будинки, немов велетенськi черепи з запаленими люттю очима. А тут я один, вiддiлений хребтом холодноi таемничостi вiд цього свiту, а Соломiею – вiд реальностi. Коли потрапляеш у таку ситуацiю, – починаеш розумiти, чого варта кожна порцiя свiжого спокою. Правду кажуть: «Потрiбно, щоб стало зовсiм погано, тодi зрозумiеш, наскiльки було добре». Менi хотiлося, щоб нiхто не ображав ii, i здавалося що чиню правильно. Іншою ж стороною медалi було те, що менi дуже хотiлося перемогти Валерку. Розбити його вщент. Отримати блискавичну перемогу над ним i тим самим вилити всю лють, образу i ненависть, яка кипiла всерединi не стiльки через його вчинки, скiльки через невзаемнiсть Соломii до мене. Здавалося тiльки так можу виразити тi почуття що рвалася з середини. На квiти i подарунки не мав грошей, вiтер вив у моiх кишенях, як голодний вовк. Дiвчатам подобаеться коли заради них хлопцi йдуть на якiсь вчинки, я знав про це, i знав, що потрiбно чимось жертвувати, тому вирiшив жертвувати самим собою. Я не був упевнений, що вона полюбить мене, хоча цього дуже хотiв, але ще я хотiв, щоб вона знала про мене правду.

Коли малював в уявi ii обличчя – покидав цей свiт…

Спогади, як потрiйний спалах фотокамери переносили мене у вчорашнiй день:

Сонячне сяйво того дня.

Я i Соломiя.

Ми йдемо босонiж по гарячiй просмоленiй дорозi i смiемося. Навколо нас зелений яр, вiтер колише хвилi дубового листя, ставок з купою дiтей. Їхнiй смiх розноситься по всiй долинi, малi горобцi ганяють бiлi хмари на синьому фонi неба. Йдемо вздовж берега, i я жартую, вона смiеться, розмовляемо про навчання, ii заняття живописом, про дiтей i дитбудинки, обговорюемо фiльми, музику…

Все було чудово, доки за нашими спинами не пролунав звук мотоцикла – це був Валерка зi своiм товаришем. Вони зменшили швидкiсть розмальованого агрегату i почали iхати поволi, зрiвнявшись з нами. Поява цих людей нагадувала пляму чорноi фарби на картинi Леонардо Да Вiнчi ”Джоконда”. Мою загадкову посмiшку змiнила гримаса вуличного хлопця. Ми одразу змiряли одне одного холодними поглядами, не привiтавшись.

– Привiт! – промовив Валерка до Соломii, ехидно всмiхаючись. Я пильно дивився йому в очi: “Краще не починай!”. А вiн продовжував пожирати ii поглядом з нiг до голови. Здавалося, читаю його думки i вiд цього ставало гидко. Тiльки ii присутнiсть змушувала гасити слова, що билися об губи з середини, немов риба об лiд.

Соломiя теж привiталася, але показувала всiм видом, що не хоче вести далi розмову, тому йшла не зупиняючись, хлопцi iхали слiдом i пiдсмiювалися.

– Ти будеш сьогоднi на дискотецi? – продовжував у своiй манерi Валерка.

– Не знаю.

– Можливо, я заiду за тобою?

– Якщо й пiду, то з Іваном.

Ця остання ii вiдповiдь враз придала менi впевненостi, бо це означало, що дiвчина зi мною, а отже я за неi вiдповiдаю, i, якщо почнуться якiсь розборки з Валеркою i його дружками, то це буде остаточним аргументом у моiй правотi.

Я вмить зрозумiв, що цей кавалер не вперше робить пiдкати. Якось надмiрно упевнено себе поводив. Соломiя була красунею, вона була просто неперевершена, казкова, найкраща, воно й не дивно, що цi гiени не дають дiвчинi проходу.

А хто ж тодi був я?

Здавалося вони хочуть одного…

А чого хотiв я?

Валерка щось говорив, i для мене це не мало вагомого значення до того моменту, який перевернув у менi все: зi словами “зустрiнемося ввечерi” вiн назвав ii так, як цього не дозволить цензура мого оповiдання. Я оторопiв. У той момент мотоцикл зiрвався з мiсця, залишаючи чорну смугу протектора на дорозi i хмару викидних газiв. Можливо вiн зробив це вiд злостi, бо вона вiдмовила йому. Можливо iз зухвалостi i самовпевненостi, щоб принизити мене, мовляв «подивися, Соломiе, яку нiкчемну компанiю ти обрала, цей хлопець боягуз i невдаха, вiн не захистить тебе.» Я не знав його мотивiв.

Стояв непорушно, проводжаючи поглядом пасажирiв, а в головi, мов молотом по гонгу билася думка:” Вiн – Соломiю!!!”

В серединi щось хотiло вибухнути, немов череп був начинений тротилом.

Соломiя спiймала мiй лютий погляд, все зрозумiла i спробувала заспокоiти:

Іване, не звертай уваги!

Повернення в реальнiсть, як вiдро крижаноi води на голову. Валерка заклав у мое тiло вибухiвку, i я чув, як цокае ii годинниковий механiзм. Вже потiм навiвши справки я дiзнався, що Валерка не дае проходу дiвчинi i навiть розпускав до неi руки. Ця iнформацiя була остаточним аргументом у правильностi прийнятого мною рiшення.

А тепер мiсяць освiтлював нам шлях. Друзi вгадали мою вiдчуженiсть. Ми крокували до мiськоi дискотеки.

– Ей, хлопче, що сталося з тобою? Чому сумуеш? – запитував Апачi.

– Я не сумую, – говорив крiзь штучну посмiшку.

– А трошки гальмую, – продовжив мiй друг, пiсля чого всi смiялися.

– Трохи задумався та й усе, не звертайте уваги.

Хлопцi продовжували теревенити, тiльки Макс говорив своiм поглядом: “Тримайся!”

Ми пiдходили до дискотеки. Танцпол був заповнений. Частина танцювала, iнша пiдпирала стiни з пляшками пива у руках i цигарками мiж пальцями. Дискотека – пiд вiдкритим небом, танцпол був обгороджений сiткою, всi називають його “клiтка”. Асфальт весь захарканий i засмiчений лушпинням насiння та бениками. Я роздивлявся навколо i готував потрiбнi слова, накручував себе, як злого собаку. Ми зайшли крiзь ворота на територiю мiсцевого бару, бiля якого саме й вiдбувалася дискотека.

Моi очi, шукали Валерку. Мiж хлопцями в цей час велася розмова про музику. Сашко Апачi розповiдав про альбом якогось репера i про те, як добре йому тренуеться, коли бубнить той американець. Так, я згоден, музика може пiдняти настрiй. На той момент моi емоцii могла передати один вибуховий трек: “diesel power” гурту ”Prodigy”, який раптово змiнювала «Весняна соната» Бетховена.

Коли хлопцi струмком один за одним пiдiймалися крiзь натовп по сходах ганку в бар, я запримiтив Валерку. Той сидiв за великим дубовим столом бiля критого лiтнього бару в колi своiх друзiв i пив пиво. Макс побачив, куди спрямований мiй погляд, але нiчого не сказав нашим, якi вже були в серединi. Лишився пильнувати. Оцiнивши ситуацiю, пiшов прямо до нього впевненими кроками.

Вся компанiя здивовано подивилася на прибульця, що втупився прямо у очi Валерцi. Не довго думаючи, я швидким рухом схопив бокал з пивом i виплюснув його в обличчя неприятеля, той просто отетерiв. Перехилившись через стiл, я прошепотiв йому на вухо: “Ще раз хоч пальцем торкнешся Соломii – повибиваю мiзки з голови. Зрозумiв?” Пiсля цих слiв, обливши здивованих присутнiх крижаним поглядом, пiшов у зворотному напрямку, знаючи, що зараз все почнеться. Я вже був готовий до всього.

Грати крутого хлопця було неприемно. Та вiдступати вже не було сенсу. Вiдсiкаючи всi зайвi думки, спрямовував увагу тiльки на цiль. Коли перестаеш боятися – голова починае працювати, а у вуличнiй бiйцi головне контролювати ситуацiю i не втрачати голову. Я рухався швидко по викладенiй брукiвкою дорозi у напрямку виходу. А в цей час Валерка пiдводився iз-за столу, сильно матюкаючись i проклинаючи мене, гасив недопалок об стiл, знiмав куртку, вiдсовував стiлець i, сповнений ненавистi пiсля привселюдноi ганьби, вже пробирався до мене, витираючи обличчя серветками.

Для них, двадцятип’ятирiчних, я був простий вiсiмнадцятирiчний хлопчак, який просто з неба звалився. Мене недооцiнювали. А менi вже давно були вiдомi правила цiеi гри. «Непередбачуваний удар – гарант успiху у вiйнi».

Годинниковий механiзм вiдраховував останнi секунди: 10, 9, 8, 7, 6, 5… все розгорталося швидко: кожен рух, кожен подих. Розповiдь все уповiльнюе… зроби прискорення зображення… 4, 3, 2, 1.

Виходячи за ворота, звернув увагу на добре освiтлене мiсце, якраз пiд лiхтарем. Адреналiн хлинув всiею масою рiки Днiпро в кров; Валерка пiдбiг, немов скажений бик; розмовляти було нiколи i нi про що. Рiзко обернувшись, кинувся на нього; ми схопили один одного мертвим хватом за одяг i почали боротися.

Я провiв правий хук, через його лiву руку, удар прийшовся не точний, в щелепу; суперник спробував звалити мене, коли рiзко трiпонув влiво; я похитнувся, та все ж утримав центр ваги i не впав. Ворог кинувся з кулаками i миттево наткнувся на прямий удар ногою, що прийшовся в живiт, Валерка вiдскочив, крякнувши, i знову кинувся в бiйку ще злiший; я не вiдступав, тримаючи руки в боксерському блоцi, стрiляв удар за ударом, як з кулемету, частина моiх «куль» летiла мимо; суперник теж не пасував, провiв правий крос – розбив нiс, потiм лiвим крюком брову. Я бив у вiдповiдь. Ми влаштували справжню м’ясорубку, важко розiбрати потрiбнi думки та iдеi в таких ситуацiях. Задача перед тобою постiйно змiнюеться, голова кипить, в голову влiтають кулаки, немов велетенськi брили льодовикiв об носову частину «Титанiка», i ти в будь-яку секунду можеш потонути. Частина дiй йшла пiд диктовку iнстинктiв.