Оценить:
 Рейтинг: 0

Травень

Год написания книги
2008
<< 1 2 3 >>
На страницу:
2 из 3
Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля

Все пливло навкруги, тiло горiло вогнем з середини, ми розливали своi сили, немов воду вiдрами з великих бочок, частина ударiв косила повiтря, просякле димом цигарок, немов коса. Ми продовжували мордобiй. Миттево збiглися гави, якi стали пiвколом. З натовпу доносилися рiзнi голоси, серед яких я вихоплював поради Данила, i це додавало менi ще трохи сил: “Не в’яжи, не в’яжи бiй, нехай вiн в’яже, виривайся i бий! Тримай дистанцiю ”. Моi хлопцi знали про що говорили, кожен сiльський хлопець проходив крiзь це.

Приховати сутичку вiд друзiв не вдалося, Валерка занадто рано наздогнав мене, та й план сам по собi був нiкчемним.

В якийсь момент супернику вдалося обхопити обидвi моi руки, що, як оси, жалили його обличчя, i з усього маху вдарити два рази пiдряд головою мого носа, який i так був заюшений кров’ю. Нiс зламався, голова вiдкинулася назад, на якусь мить втратив свiдомiсть. Коли голова повернулася у вертикальне положення – ворог все ще тримав мене. Подавшись корпусом назад – збирався нанести фатальний удар головою, в який вкладав останнi сили. В критичний момент я рiзко опустив голову, пiдставляючи пiд удар лоба, i Валерка вже сам врiзався носом об мою головою; я не мiг не перехватити iнiцiативу. Вирвавшись, з останнiх сил нанiс почергово п’ять ударiв у вiдповiдь, пiсля чого Валерка звалився на асфальт, а я за iнерцiею полетiв слiдом. Ми впали, i я, лишаючись зверху, продовжував бити суперника, який ще брикався, немов недорiзане теля.

Це був кiнець.

Хтось нанiс менi удар ногою в плече – пiсля чого я вiдлетiв убiк, далi з обох бокiв посипався град ударiв по ребрам i головi – це були приятелi Валерки. Та менi вже було байдуже, в мене не було сил вiдбиватися. Весь обiрваний i закривавлений просто блокувався, скрутившись, немов дитина у маминому животi. Чув собачий гвалт якихось дiвчат, що просили зупинити побоiще, хоча всю бiйку стояли мовчки з виряченими вiд цiкавостi очима. Моi хлопцi кинулися лупцювати кривдникiв. Заварилася добряча каша. Хтось допомiг менi пiдвестися, поклав мою руку собi на плече i вивiв з точки кипiння, я обернувся, окинув оком тяганину за спиною: бачив, як Валерку вiдводять в протилежний бiк, як Макс говорить з кимось, випинаючи груди, як Сашко добивае когось ногою i той падае в натовп глядачiв. Кров стiкала струмком з розсiченоi брови, заливаючи носа i лiве око, тому бачив усе в червоному свiтлi. Мене вiв Сергiй. З ним закiнчив школу за рiк до бiйки. Ми проходили крiзь натовп, i мене всi вiтали, як героя. Валерка не користувався авторитетом серед бiльшостi тутешньоi молодi.

Ми йшли подалi вiд поля бою, i люди клали своi долонi на моi плечi, в знак пiдтримки. Тут був Мишко з передмiстя, якого в минулому роцi компанiя Валерки для смiху вкинула в багажник машини i вивезла за мiсто. Його долоня лягла на плече. Далi – Вовка Довгий, з паралельного класу. Вiн отримав вiд Валерки три ляпаси мiсяць тому за якогось слабака, що купуе Валерцi пиво. Сашко, що працюе в цеху механiзацii при цукровому заводi сказав: “Молодець!”, i я всмiхнувся йому кривавим оскалом. Долоня Вiталiя, брата Макса, долонi братiв Бондарiв, з якими взагалi не мав нiяких справ, хлопцiв з центру i ще якихось людей. Мене охопила хвиля радостi i я вiдчув, що все не дарма, i, хоча сили покинули тiло, коли почав приходити бiль, радiсть не покидала мене… я чув слова людей, якi до цього моменту чогось боялися, i менi здалося, що я дав iм надiю. Я вiдчував себе футбольною командою, за яку вболiвала вся краiна тих, хто не грае, але радiе так, наче це його перемога.

Сергiй вивiв мене далi вiд людей по трасi. Потiм пiдбiгли моi хлопцi: Сашко Апачi, Макс та Данило. Я тис руку Сергiевi. Збуджений натовп лишився за спинами, а ми пiшли трасою в горло темноi ночi. Я обiйняв кремезного Данила, який ще не второпав, що трапилося. Данило вiв мене, як пораненого солдата на фронтi, як батько свого сина, а в мене не було батька, тому я мiг уявити, що вiн саме такий.

Максим усмiхався. Апачi намагався довiдатись, що ж стало причиною, а я йшов мовчки, моя кофтина була розiрвана i забруднена, як i футболка, як i все тiло.

Ми йшли до ставка темними провулками, щоб нас нiхто не знайшов, щоб обмити мое понiвечене тiло в чорнiй водi ночi.

– На сьогоднi вже досить пригод. – Говорив Данило.

Хлопцi обсмоктували, мов кiстки смаженоi курки, сутичку, а я вдихав свiже повiтря, вслухався в пiснi птахiв, якi ще не спали, дивився на зорi, i все було по-iншому, трохи краще, неначе свiт змiнився. А коли обернувся i подивився в темряву – здалося, що чую скрегiт зубiв демона, який чекав у тому провулку на дорозi, яка була всипана смарагдами, тепер вiн йшов по моiх кривавих слiдах i злився.

Я зупинився i сказав: «Тепер не боюся тебе».

Те мiсце, з якого ми починали, було часто жахливим i жорстоким до наших молодих душ. Воно робило нас жорстокими. Ми всi мрiяли про те, що колись поiдемо звiдси у пошуку чогось кращого. В пошуку свого щастя. А ще вiрили, що одного разу вибравшись – витягнемо один одного.

2

Коли наступного дня прокинувся у лiжку своеi кiмнати, вiдчуття було таке, наче збила вантажiвка.

Коли пружини матрацу скрипнули, i я, весь «поламаний», механiчною ходою робота, йшов до шафи за одягом, зайшла мама:

– Де тебе носило? Де вже встиг побитися? Що ж ти за людина така? Коли ж ти вгамуешся?

Питань було багато. Та воно й не дивно. Намагаючись пiдпалити вогнем маминоi неприязнi люльку миру, спокiйним голосом вiдповiдав одразу на всi питання:

– Проводив спаринг.

– Спаринг? Що ж це за спаринг такий? Обличчя побите, одяг брудний. В мене ледь серце не зупинилося, коли зайшла до кiмнати вранцi. Пiсля маминих слiв «зайшла до кiмнати вранцi» зрозумiв, що проспав уже пiвдня.

– Ну, такий от, спаринг.

– Я чекаю пояснень, Іване!

– Ма, давай я одягнуся, потiм поiм, i, можливо, щось розкажу, добре?

Мама дивилася на мене з тугою i болем. Нiчого не вiдповiла, вийшла з кiмнати на кухню. Для мене це було бiльш болюче, анiж удари Валерки. Чув брязкотiння посуду, мама насипала в тарiлки борщ. Я саме одягав штани. Дiстав i бiлу чисту футболку з червоним смайликом на грудях. Цей смайлик намалювала Соломiя, коли ми були на березi ставка.

Я лежав на травi i спостерiгав: як вона сидить i малюе навколишню природу, як нiжно мокае пензлик в пляшечки з фарбами, а потiм, не менш нiжно, виводить потрiбнi лiнii. Погода була чудовою, настрiй вiдповiдав погодi. Соломiя розповiдала про Леонардо Да Вiнчi: про те, що вiн був архiтектором, вивчав анатомiю, винаходив зброю i спорядження для захоплення ворожих мiст, був одним iз основоположникiв принципiв сучасноi авiацii, а вже потiм художником.

Мое волосся колисав вiтер. І я вперше за останнi роки вiдчував себе дитиною. Кастети, ножi-метелики, зухвалi посмiшки хулiганiв зi вставними золотими коронками здавалися тепер сухою землею, яку зросив довгоочiкуваний дощ. З цього мало щось вийти. Лежав i радiв нашiй розмовi. Пропонував жартома полiзти у воду i попроганяти гусей та здорового дядька, що, можливо, не вписувався у пейзаж картини, а вона смiялася i говорила, що поки дiйде час до розфарбовування води, то дядько з гусьми позамерзають. Я ж казав, що коли здоровий дядько вийде на берег, то води значно поменшае i iй, Соломii, буде потрiбно менше синьоi фарби. Ми знову смiялися. Потiм попрохав намалювати щось на футболцi, на пам’ять, ось так i з’явився цей малюнок: два кружальця – очi, i дужка – посмiшка.

Скiльки теплих спогадiв може принести одна тiльки футболка. Я тримав ii в руках бiля шафи i пильно роздивлявся малюнок, принюхувався, фарба не вивiтрила запах, i аж потiм одягав. “Ми самi художники свого щастя,”– проносились в головi слова Соломii.

До кiмнати зайшов семирiчний братик:

– Болить? – запитав стурбованим голосом Богданчик.

– Болить, але якби не дав здачi – болiло б ще бiльше в серединi, – я показав пальцем у груди.

– А чого в тебе так? – малий пiдходив ближче, роздивляючись моi побоi. Я присiв до нього, обiйняв i сказав:

– Я закохався. Ходiмо iсти, але спершу у ванну кiмнату мити руки.

Зайшли до ванноi. Вiдображення у дзеркалi могло налякати кого завгодно, тiльки не мене. Мив обличчя малому, бо той протерши пуцями очi, вже збирався тiкати, потiм вмився сам i пiшов на кухню. Сiдав на табуретку бiля вiкна до столу i дивився на вулицю, там був чудовий лiтнiй день, вже 11:24, а я все ще куняв. На столi стояла миска з борщем. Починав сьорбати смачну страву. На голодний шлунок все здавалося просто казково-смачним. Тiло говорило бурчанням шлунку : “Дякую!”

Блакитне небо за вiкном нагадувало очi Соломii, i безкрае море, на якому нiколи не був, але мрiяв, що колись босонiж пройдуся по гарячому пiску берега, мружачись вiд пронизуючих очi сонячних променiв на його плесi.

– Ти розповiси, що з тобою сталося? – знову бралася за допит мама, – скiльки ти ще будеш приходити битий?

Було шкода маму. “І чим думав?” – це вже не вперше мене так приносить лиха година. Мама сидiла за столом, мовчки дивилася на своiх синiв. Але це вперше з такоi причини, причини моеi закоханостi.

– Так вийшло, – продовжував сьорбати борщ, концентруючи на ньому свiй погляд.

– Ти говорив це минулого разу.

– Хлопець не добре себе повiв. Довелося провчити.

– Я бачу, як ти його провчив. Хочеш щоб тебе посадили?

Хутко доiв борщ, не прирiкаючись, пiдвiвся, помив тарiлку, пiшов до своеi кiмнати. Дiстав з шафи сiру чисту кофтину з капюшоном, схопив пару книжок, закинув iх у рюкзак i пiшов одягати кеди.

– Так, стiй, я чекаю пояснення! – командним тоном намагалася затримати мене мама, та я вже був за дверима, i мене вже нiщо не могло зупинити.

– Тобi про все розповiсть сусiдка, впевнений вона все бачила, – лунав мiй голос з-за дверей, борщ добре змазав шестернi i тому ноги вже хутко несли по сходах тiло. Накинувши на голову капюшон, вибiг з пiд’iзду i пiшов вулицею, освiтленою Сонцем. Насправдi було дуже боляче за маму, вона ж не винна, що у мене тут такi справи.

Крокував асфальтованою дорогою, ховаючи руки в кишенях. Згадував подii минулого вечора. Спогади причин i наслiдкiв перемiшувалися у головi окремими кластерами i збивалися у каламбур, в «салат Олiв’е». Шия, лiктi, ребра, обличчя – все болiло, тому йшов сутулий, немов сорокап’ятирiчний п’яниця. Витягав з гармидеру думок спогади мого з нею перебування, немов тендiтнi фiгурки нецке, нiжно тримаючи пальцями, роздивлявся кожну окремо i клав на мiсце, потiм дiставав ще i ще, доки якась машина, що проiздила мимо, не зруйнувала думки гучним сигналом. Я хутчiш вiдскочив на узбiччя i крокував далi. Минаючи рiднi оку пейзажi, вперше не пiзнавав себе на iх тлi. Подумки осмiхався сам до себе, мiркуючи над змiнами, що так рiзко сталися в життi.

«А що ж тепер скаже вона, коли дiзнаеться? Що подумае?

Добре, що вчорашне скiнчилося.»

3

Мое дитинство – зовсiм невесела пора. Батько покинув нас, грюкнувши дверима квартири. Я залишився з вагiтною мамою. Потiм з’явився Богданчик. Мама працювала в двi змiни на заводi, бабуся няньчила малого, а я блукав цими вулицями i шукав собi заняття. Я так радiв, що батько вже не б‘е мене та матiр, що був готовий ходити в старих кросах усю вiчнiсть. Ігри у вiйну вiдiйшли у минуле, футбол чомусь не приваблював нас. Ми були закодованими дiтьми реклами i пропаганди, яка насаджувалася роками. Все частiше з’являлися вечорами бiля мiсцевих барiв. З’явилася компанiя, з якою проводив вiльний час. Ми пили пиво та горiлку, аж доки хтось не починав видавати вiсiмки помiж столами, тодi всi дружно реготали з нещасного. Здавалося, що це класно сидiти в вiцi чотирнадцяти рокiв за столиком такого закладу. Поряд рiкою лилися спиртнi напоi, тут i там мелькали п’янi обличчя, всi говорили матом в туманi тютюнового диму, i я також. На колiнах старшокласникiв терлися дiвчата, i ми роззявивши рота, дивилися на них. Нашi розмови зводилися до марних балачок нi про що. З часом це починало набридати i пригнiчувати. Та я не шукав нiякого виходу. Серед присутнiх часто обиралася жертва, яку кожен привселюдно намагався принизити колючим словом. Такi приниження заздалегiдь рано чи пiзно закiнчувалися побиттям нещасного. Сильнiшi завжди самостверджувалися за рахунок слабших. Так ми розважалися i це нагадувало збiговисько гiен. Здавалося, що так мусить бути. Менi було чотирнадцять, а я вже курив пив i крав. Жив безбожним життям. Нiхто не показував iншоi дороги, а цю я обрав сам, або вiддався стадним iнстиктам. До слiв бабусi i мами був глухий, бо думав, що вони не розумiють мене.

Одного разу до бару зайшов Семен, на прiзвисько Бритий, з двома друзями. Я, немов колода, пiдпирав барну стiйку. Вiн пiдiйшов i сказав: «Бидло, ходiмо на вулицю!» Бувши добряче на пiдпитку, я швидко протверезiв, страх залив ноги свинцем i я не мiг поворухнутися. «Тобi кажу, ходiмо на вулицю!» – гаркнув вiн i пiшов на «вихiд».

Я поставив пляшку з пивом i подивився на своiх приятелiв. Вони подивилися, немов курчата при виглядi коршака. Нiхто не хотiв потрапити пiд колiю експреса «Кулак Бритоголового – Пiдлога». В моему п’яному мозку жеврiла, мов вуглинка, надiя, що все буде гаразд. «Боягузи клятi», – прошепотiв я адресуючи слова своiй давнiшнiй компанii i йшов на вулицю. Там – чекали на мене. «Я камiкадзе – промайнула думка».
<< 1 2 3 >>
На страницу:
2 из 3