Записки вільного мандрівника

Записки вiльного мандрiвника
Олександр Адилiн

До тридцяти рокiв автор книги, як i бiльшiсть людей ходив на роботу з 9 до 18. Проходив службу в армii та мiлiцii, працював начальником режимноi служби й технiчним директором, розвантажував вагони й ремонтував автомобiльнi колеса на шиномонтажi.Але в якийсь момент зрозумiв, що заробляння грошей, кар'ера, моднi речi й iншi атрибути сучасноi успiшноi людини не головне в життi. Тодi й згадалася давно забута дитяча любов до подорожей. Що з цього вийшло можна прочитати на сторiнках цiеi книги.

Записки вiльного мандрiвника

Олександр Адилiн

© Олександр Адилiн, 2018

ISBN 978-5-4493-4525-7

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Перший похiд

Одного разу пiд час риболовлi на рiчцi Стир ми з напарником забрели далi, нiж зазвичай. До слова скажу, що ми рухались верх по течii, тобто в напрямку Хрiнникiв. Вiдiйшли ми вiд Луцька добрих п'ять кiлометрiв i перебуваючи на лонi природи у нас зародилась думка сходити в похiд вiд рiдного мiста Луцьк до Хрiнникiвського водосховища. Вже не пам'ятаю хто сказав тi вирiшальнi слова, – «а давай пiдемо в похiд по руслу Стиру до Хрiнникiв», але вони прозвучали i це головне.

З цих слiв все розпочалось. Розпочався не просто похiд, а новий свiтогляд, нова життева фiлософiя, iнший пiдхiд до буденних проблем i iх вирiшення.

Була п'ятниця першого осiннього мiсяця. І хоча – це був кiнець вересня погода була лiтня, принаймнi в день. Вiд звичайного закiнчення робочого тижня, цей день вiдрiзнявся тим, що з самого ранку, хоч вiн i був робочий йшла шалена пiдготовка до походу. Якщо зовсiм бути точним, то пiдготовка йшла цiлий тиждень, адже це був перший похiд. Потрiбно було все прорахувати, визначитись, що брати, скiльки брати, скласти маршрут. Для орiентування на мiсцевостi i прокладання маршруту я придбав топографiчну карту.

Отже, п'ятниця, всi речi зiбранi, продукти закупленi, маршрут прокладено. Вперед. Ми втiкаемо з роботи на пiвтори години ранiше. Наш колега вивозить нас автомобiлем до точки вiдправлення. І ось ми вже бiля залiзничного мосту, вiд якого розпочинаеться наш похiд. Колега в останне запитуе чи ми не передумали iти… Ми не передумали!!!

Хотiв би зауважити, що дуже багато знайомих та колег по роботi не вiрили в нас, не вiрили, що пiдемо, ось так «на легке», без наметiв, спальникiв i таке iнше. А коли iм усiм стало зрозумiло, що ми налаштованi рiшуче, то не вiрили, що дiйдемо. Особливо скептично був налаштований, колега, який нас пiдвозив. Вiн напевно i погодився на це щоб в останню мить ми передумали iти, а вiн би побачив як ми здались… Не здались! Пiшли!

І вiдразу нас охопила, якась ейфорiя, незрозумiла радiсть, вiдчуття свободи. Так в той момент ми були вiльнi, вiд буденних проблем, вiд нерозумiння знайомих, якi нiяк не могли второпати куди i головне навiщо ми iдемо…

Перед нами лежала дорога. А коли стежка, i навiть час вiд часу не прохiднi хащi та болото. Але це нас не зупиняло…

І дуже добре, що не зупинились, не повернули. Нi не тому, що ми всiм довели, що ми можемо. І навiть не тому, що ми зрозумiли на, що здатнi, в той момент ми збагнули, як це прекрасно подорожувати. Бачити новi мiсця. Мальовничi краевиди, якi е зовсiм поряд. Не в Туреччинi, не в Болгарii, i навiть не в Єгиптi. А на рiднiй землi, на якiй ти вирiс i до них якийсь десяток кiлометрiв. Так е красивi мiсця в Туреччинi, в Єгиптi та в iнших краiнах. Але менi здаеться перед тим як вiдправлятись в мандри за кордон потрiбно пiзнати свою батькiвщину. Ну хоча б для того щоб мати з чим порiвнювати.

На вулицi був кiнець вересня, i хоча було досить тепло, та темнiти починало по осiнньому рано. Тому перше, що ми робили у перший вечiр походу – це шукали мiсце для ночiвлi.

Тут я хотiв би зауважити, що мiсць таких досить багато, але на жаль, на усiх ступала нога людини. А точнiше я сказав би «не людини». Тому що люди пiсля себе гори смiття не залишають. Це ми зустрiчали на усьому шляху. Гори смiття. Так е ще мiсця де не мае порожнiх пляшок, пакетiв, та iнших вiдходiв цивiлiзацii, але таких мiсць все менше.

Менi дивна поведiнка людей. Ідуть на пiкнiк-шашлик. Знаходять мальовниче, ще незасмiчене мiсце. Розкладаються, сiдають. Смажать м’ясо, картоплю, варять уху, п’ють горiлку, спiвають, вiдпочивають. Для чого смiтити. Чи це така традицiя. Залишити пiсля себе гору порожнiх пляшок i iншого смiття, щоб тi хто прийде пiсля них побачив, як вони круто вiдпочили. І усiма силами намагались побити iх рекорд. Вони залишили десять пляшок з горiлки, а ми залишимо, двадцять. І ще пiдемо по сусiднiх мiсцях назбирати пустоi тари, щоб залишити двадцять п’ять. Ось тодi наш рекорд точно нiхто не поб’е. Але ж тодi через якихось п’ять-десять рокiв не буде де сiсти. Я думаю, що всi хто коли не будь прочитае цi рядки, так робити не буде. І знайомим розповiсть, i друзям, i дiтей навчить. Що пiсля вiдпочинку на природi, все що можна спалити без шкоди для довкiлля, потрiбно, спалити, дотримуючись при цьому правил пожежноi безпеки. (І обов’язково, зачекати поки все згорить, а рештки полум’я загасити й засипати землею.) Ну а те, що не можна спалити – забрати з собою i викинути в смiтник.

А тепер пiсля невеличкого лiричного вiдступу повернемось безпосередньо до походу. Отже, ми шукали мiсце для ночiвлi. Надивилось одне, але щось не так, надивились iнше, брудно, а прибирати не мае часу. І ми вирiшили ризикнути. Вiддалятись по максимуму вiд людей, так щоб до настання темноти залишилась година на облаштування ночiвлi.

І ми зробили правильний вибiр. Чим далi ми вiдходили вiд цивiлiзацii тим менше було вiдходiв тiеi самоi цивiлiзацii. З кожним нашим кроком, природа брала свое. Трави ставали ще вищими та густiшими, дороги й стежки ставали ще менше помiтнi. Через деякий час стежки зробленi людиною зникли зовсiм. І стали зустрiчатись, лише, малопомiтнi стежини прокладенi дикими тваринами.

Аромати! Якi там аромати! Не чути запаху асфальту, автомобiльних вихлопiв. Вiдразу важко зрозумiти, що так пахне, а це пахне природа. Аромати рiзних трав, квiтiв, ягiд – зливаються в едину мелодiю. Вона попадае в тiло i душу не тiльки через нiс, а здаеться через усi органи чуттiв.

Отже, ми вiдiйшли вiд населених пунктiв, добрих десять кiлометрiв i все-таки знайшли мiсце для ночiвлi. Причому коли ми його побачили то якось одночасно зрозумiли, що це воно i сказала один одному про це одночасно. Хоч в перший день пройшли ми не багато, та були трохи стомленi, адже взяли вiдразу досить високий темп. Крiм того, вiдчуття свободи й нових вражень добряче п’янило. Але знахiдка гарного мiсця для привалу нам надало сил i досить швидко ми облаштували все, що нам було потрiбно. Назбирали дров, запалили вогнище, облаштували мiсце для спання.

Прийшов час вiдпочити пiсля десятикiлометрового маршу. На вогнi смажилось м'ясо, в казанку заварювався чай. Ми фотографувалися, дiлились враженнями вiд першого дня в мандрах. Їли смажене м'ясо, пили хороший коньяк, запиваючи це все гарячим ароматним чаем. Благодать. Ми не могли натiшитись красою яка нас оточувала. А вiдчуття, якi нас переповнювали в той момент, не можливо повнiстю передати словами, iх потрiбно вiдчувати. Хоча частково передати те, що ми вiдчували я спробою.

Глибоко вдихнiть, видихнiть. Закрийте очi i уявiть. Тиша. Час вiд часу лише чути звуки дикоi природи. Десь прокричить пташка, пробiжить якась тваринка. Потрiскують у багатi дрова. Поряд у рiчцi не голосно хлюпае вода наштовхуючись на затопленi дерева. Пахнуть трави, осiннi квiти й цi аромати зливаються з ароматом смаженого м'яса. Тепло вiд вогню гладить обличчя, руки, i цi дотики не можливо нi з чим порiвняти. Над головою зоряне небо, зiрок не так багато, як у червнi або липнi, але тi, що е яскравi та великi. Схожi вiдчуття напевно переживали древнi воiни, мисливцi, мандрiвники, котрi ось так сидiли бiля багаття в далинi вiд дому i дивились на небо.

У такi моменти, розумiеш, як глибоко людина пов’язана з природою. Не просто розумiеш, а вiдчуваеш усiм тiлом, розумом, душею, що кожне дерево i кущик, кожна тваринка велика i маленька, вода в рiчцi й земля на якiй ти сидиш, багаття, що горить поруч i повiтря яким ти дихаеш зливаеться з тобою в едине цiле. Ти доповнюеш природу, а вона доповнюе тебе. Вона додае тобi сил, здоров'я, натхнення. Вiддае тобi частину своеi тисячолiтньоi мудростi, а ти дiлишся з нею тим, що знаеш ти. Всi ми дiти природи, i про це нiколи не можна забувати.

У першу нiч ми спали не багато, але я за цих декiлька годин виспався дуже добре, як у дитинствi, коли приiжджав до бабусi на канiкули. Прокинулись рано, за пiвгодини до сходу сонця. Швидко поснiдали, продивились по картi, ще раз маршрут руху. Прибрали мiсце своеi ночiвлi, i вирушили в дорогу. Попереду був новий день, новi пригоди й враження.

Ранок нас зустрiв невеликим туманом i росою. Через десяток метрiв ми до поясу були мокрi, адже тут була дуже висока не кошена трава, але хiба нас могла зупинити така дрiбничка. У нас була цiль дiйти i ми йшли. Ще через декiлька кiлометрiв перед нами розкинулись важко прохiднi хащi. Трава тут переплелась у неймовiрну павутину з деревами та кущами й заплутувалась за ноги, руки, екiпiровку. Було багато кропиви та будякiв, а ще бiльше колючих кущiв. Але i цю перешкоду ми подолали з гордiстю. Пройшовши цi зарослi ми вийшли на чисте поле i наш шлях став набагато легшим. На протилежному боцi рiчки розкинулось невеличке поселення бiдних украiнцiв. В переносному розумiннi, бiдних. Адже там стояли не будинки, а палаци, з оглядовими площадками, вежами та фонтанами. Ну що ж i олiгархам мiсцевого розливу не чужi бажання звичайних людей, усамiтнитись з природою, i бути до неi ближче, по далi вiд грошей.

А ми все йшли i йшли у перед. З кожним кроком наша цiль була все ближче i ближче. А я з кожним кроком все бiльше i бiльше пересвiдчувався, що прекрасне поряд. Нiколи не думав, що зовсiм недалеко, вiд тих мiсць де я вирiс можна зустрiти таку красу. Рiчка прокладала свiй шлях мiж пологими берегами, а подекуди мiж височенними обривами. На цих високих стiнах, що замкнули рiчку у своi мури сотнi ластiвок побудували гнiзда. Потроху ми пройшли поля, лiси, хащi та болота, i стали знову повертатись до цивiлiзацii не цивiлiзованих людей. Чому не цивiлiзованих розповiм пiзнiше. Пiсля десяткiв кiлометрiв де ми не зустрiчали людей на горизонтi з’являлись першi села. В нас закiнчувався запас води i нам це було дуже доречно.

Але чим ближче ми пiдходили до сiл, тим бiльше я розчаровувався. Знову гори смiття. І це вже залишили не тi, що приiхали вiдпочивати з мiст. Це не цивiлiзацiя добралась i до жителiв села. Мiсцевi жили по принципу, – «пiсля нас хоч потоп». Вони збирали смiття та вивозили його по далi вiд своiх обiйсть, до рiчки. Таким чином створивши на берегах смiттезвалище. Колись я думав, що в селах живуть люди ближче до природи, тому i поважають i люблять ii бiльше, нiж жителi мiст, але як виявилось, це не так. Останнiм часом все змiнилось. Чому? Не знаю. Мало залишилось в селах старiйшин-мудрецiв, якi поважають природу i навчають цьому мистецтву iнших. Цивiлiзацiя з усiма своiми вiдходами та побiчними дiями, вже захопила i село. Все менше в селах готують домашнiй квас, узвари, а купують газованi води виготовленi з порошку, i в яких навiть цукор не натуральний, не виготовлений з цукрового буряку, чи навiть тростини, а створений у лабораторii з переплавлених пластикових пляшок i клею ПВА. І хоча, на рахунок складу газводи, я перебiльшив, але думаю ненабагато. Люди забули те, що створено пращурами. Забули, що квас, був знаменитий ще за часiв Русi, а рецепт винайшли ще ранiше. Цей напiй втамовував лiтню спрагу, тонiзував, додавав сил. А сучаснi води викликають бажання тiльки пити й пити ii ще, адже iх рецепти винайденi для того щоб люди побiльше купували цю «чудо-воду». А той хто ii виготовляе ще бiльше збагачувався.

Але ми знову повертаемось до нашоi подорожi. Ми зайшли в село набрали у фляги води, запитали у мiсцевих як краще i коротше iти та вирушили далi в дорогу. Майже весь подальший маршрут пролягав через бiльшi й меншi села. Вони мiнялись вiд величезних, з гарним дорожнiм покриттям, тарiлками супутникового телебачення на будинках, барами та магазинами, до маленьких бiльш схожих на пiслявоеннi хутори, якi я бачив по телевiзору. Та менi здалось, що в маленьких селах куди не дiйшли побiчнi дii цивiлiзацii, люди добрiшi та щасливiшi. Нi я не проти сучасних речей, якi полегшують життя, я проти речей якi порушують невидимий зв'язок мiж природою та людиною.

А ми все йшли i йшли. По дорозi мiж селами, що розкинулись на берегах прадавньоi рiчки нам зустрiлось джерело. Таке невеличке, майже не помiтне, але з таких маленьких джерел i зароджуються рiчки. Так i оце малесеньке джерельце вносило свiй вклад у великий Стир. А ще в одному селi ми бачили кургани, та древнiй, хоч i давно закинутий костел. Ось так i пролягав наш маршрут з Луцька у Хрiнники. То через села з магазинами, то через поля i лiси. В одному з сiл заходимо в мiсцевий бар-магазин втамувати спрагу i попити пивка. Вибiр товару не великий, все найнеобхiднiше для села, зате привiтний продавець.

Випивши хмiльного напою i поговоривши з мiсцевими жителями про життя-буття вирушаемо далi. Заходимо в непрохiднi хащi, ще бiльш густi, нiж ранiше. До того ж тут ще й добавилась канава з зеленою водою i болотом. Та це нас не зупинило. Про те на подолання цiеi перешкоди витрачаемо багато сил та часу, тому вирiшуемо трохи змiнити маршрут i зрiзати. Вiдхиляемось в незначнiй мiрi вiд рiчища i до нашоi цiлi залишаеться зовсiм трошки. Але планувати – добре, а насправдi все виходить по iншому. До закiнчення нашого шляху ще залишилось кiлометрiв сiм, а вже почало смеркати. А нам ще потрiбно знайти мiсце для ночiвлi, облаштувати його, назбирати дров. Вмикаемо форсаж i рухаемось максимально швидко. Проте як ми не старались у Хрiнники заходимо вже в сутiнках.

Оскiльки дану мiсцевiсть ми майже не знаемо приймаемо рiшення iти до ГЕС. Там i заночувати, на березi. Через деякий час пiдходимо до електростанцii. Потрiбно назбирати дров, адже нiч обiцяе бути набагато холоднiшою, нiж попередня. Та пiсля такого темпу сил уже не залишилось нi на що. Тим бiльше, що дров на берегах бiля ГЕС немае взагалi, в повному значенi цього слова. Єдине чим вдалось розжитись, так це обгорiлим пiвтораметровим не товстим шматком полiна, залишеним якимось попереднiми рибалками. За, що iм дуже дякуемо.

Вiд утоми не хочеться навiть iсти, тому розводимо невеличке багаття i лягаемо трохи перепочити. Не дивлячись на холод, спимо, як убитi, до години третьоi ночi. Але пiд ранок стае нестерпно холодно, тому прокидаемось щоб якось зiгрiтись. Ходимо по кущах шукаемо хоч щось у вогонь, а зуб на зуб не попадае. У тих же кущах знаходимо мiсцевого «Єтi». Вiн як справжня снiгова людина спить просто неба на старому погризеному матрацi. Його хтось напевно викинув, матрац, а не Єтi, за старiсть, от вiн i знадобився представникам мiсцевоi фауни. Проте вiн напевно звик до такого життя, на цей раз Єтi, а не матрац, спить як нiбито на вулицi не +5, а всi +17. Намагаемось його розбудити, та нiчого не виходить, сон у Снiгових людей дуже мiцний.

Не знайшовши дров, палимо зеленi кущi та все, що може горiти. У вогонь закидаемо кiлька каменiв. Та не подумайте, iсти у нас було, що, i ми ще не настiльки здичавiли та з’iхали з глузду щоб iсти камiння, через деякий час ми iх дiстали й сидiли на них щоб зiгрiтися. Розiгрiли трохи тушонки, заварили чай, перекусили. Якось зiгрiлися. Тут вже i ранок настав. Нас ще вистачае на десяток закидiв спiнiнгом i ми вирушаемо додому.

Втомленi, обвiтренi, пахнемо як копчена ковбаса (все зеленi гiлки, якi ми палили щоб зiгрiтись), проте щасливi iдемо додому. Гарно прогулялись, побачили людей себе показали. Нас переповнюють враження, спогади залишаються на все життя, ще мiсяць нас обговорюють всi колеги по роботi. А ми готуемось до сплаву по руслу, нашоi рiдноi рiчки, вiд Хрiнникiв до Рожища на наступний рiк, ще через якийсь час хочемо пройти всю рiчку вiд початку до мiсця впадiння ii у Прип’ять, або хоч до Украiнсько-Бiлоруського кордону. А через декiлька рокiв у тайгу.

Але це все плани, як вийде поживемо побачимо. Як вийшло обов’язково напишу.

    Вересень-жовтень 2011 року.

До мiсць козацькоi слави

Сьогоднi тринадцяте серпня 2013 року, на годиннику 11:30 i знову я стою бiля залiзничного мосту через рiчку Стир, що в районi вулицi Дубнiвськоi. Трохи менш як два роки назад, а саме двадцять третього вересня я зi своiм напарником у походах, Толiком також стояв бiля цього мосту. Тодi ми здiйснили у свiй перший похiд з Луцька в Хрiнники по руслу нашоi рiчки.

Цього разу я сам i планую дiйти до Берестечка. На похiд думаю витратити два-три днi, тобто в четвер хочу бути на мiсцi призначення. Що з цього вийде, побачимо. Погода сприяе переходу. На вулицi не гаряче, дме легенький вiтер, гонить по небу хмари. Можливо на вечiр буде дощ, але, як кажуть: «Дождь десантника не мочит, дождь десантника бодрит». Ну, що ж я готовий в дорогу, а, що буде далi побачимо.

Все ще тринадцяте серпня, того ж таки тринадцятого року, а на годиннику 12:28. Я знаходжусь в районi села Крупа. Позаду Луцьк, як на долонi. Краевиди приголомшливi. Роздивляюсь рiдне мiсто в монокль, бачу собор, висотнi будинки, освiтлювальнi вишки стадiону «Авангард». Бачу трубу цегельного заводу i вишки мобiльного зв'язку у селi Пiдгайцi. Цю вiдстань пройшов з легкiстю, навiть не вiдчувши часу. І це не дивно, адже тут я ходив сотнi разiв.

На шляху людей майже не зустрiчав, лише одинокого рибалку i дiдуся з косою, добре, що не бабусю, який поки косив траву, загубив своiх кiз. З дiдусем привiтався, побажав йому доброго дня, почув теж у вiдповiдь. Трохи порозмовляли i я вирушив далi. Навкруги вiдразу стало свiтлiше i веселiше.

Я всiм раджу, коли в мандрах зустрiчаете незнайомих людей бажати iм доброго дня. І ваш день i шлях буде легким i добрим.

Цьогорiч, весною була велика повiнь. Було пiдтоплено багато будинкiв, затоплено сiльськогосподарськi дiлянки. Людей звичайно шкода, але вони у цьому самi виннi. Забули гомо сапiенси, закони природи, не знають, що не можна селитись близько рiчок у низинах. Навiть, якщо багато рокiв цi мiсця не затоплювались рано чи пiзно природа вiзьме свое, i поверне собi своi володiння. Пам'ятаете притчу, про двох чоловiкiв. Один побудував будинок в низовинi, i швидко закiнчивши будiвництво вiдпочивав i насолоджувався життям, а iнший будувався набагато довше, носив важке камiння, пiдiймав на гору важкi вантажi, але коли прийшла повiнь будинок першого повнiстю затопили й вiн побiг рятуватись до сусiда на гору.

Проте повiнь пiшла на користь природi…

13:07 Знаходжусь у тому мiсцi де ми робили перший нiчлiг коли йшли на Хрiнники. До слова, я тут вже бував минулого року в травнi, ходив у мiнi похiд. Стоянка змiнилась. Якийсь невiдомий рибалка, а можливо теж мандрiвник побудував курiнь, трохи обжив це мiсце. Пiд час першого походу з цього мiсця ми виходили приблизно о шостiй ранку, а в Хрiнники пiдiйшли о 19:45. Отже, сьогоднi я туди вже не встигаю, спробую дiйти до Малево. Як вийде побачимо.

Пройшов складну дiлянку, шляху. Дуже висока трава, до пояса це стандартно, мiсцями у мiй зрiст, а подекуди й вище мене на цiлу голову. Мало того, що трава висока вона ще й дуже густа, переплетена мiж собою, будяки, кропива. Як тiльки закiнчились трави розпочалась дiлянка дуже густих сухих кущiв i невеличких дерев. Просто стiна з сухостою, напевне його легше спалити, нiж крiзь нього пробиратись, але цього робити не можна. Адже в походах я намагаюсь як найменше завдавати шкоди навколишньому середовищу. Навiть маючи мачете було б важко адже зарослi настiльки густi, що замахнутись не було б можливостi. Але тут знайшли притулок сотнi маленьких тварин i пташок, це природний захист вiд хижакiв, особливо двоногих.

Вийшов на гарну дiлянку, високi пагорби, гарнi краевиди, трохи через монокль видно Луцьк. Попереду мае бути село Яловичi. Через Стир газова труба, вiдмiтка на майбутне. Збоку вже переоранi поля, люди зiбрали урожай. Через кiлька метрiв звiдси у Стир з протилежного берега впадае рiчка Чорногузка.