Записки вільного мандрівника

Сьогоднi я вперше мандрую примiськими потягами i розумiю, що менi це подобаеться. В майбутньому потрiбно обов’язково спробувати проiхатись електричками та дизелями подалi. Змiнюються пейзажi за вiкном, на невеличких станцiях заходять i виходять люди, ще не знаю чому, але за цим дуже приемно спостерiгати…

О 06:43 прибуваемо у мiсто залiзничникiв. Тут у затишному скверику на лавочцi чекаемо пересадки на iнший потяг. За пiвтори години чекання зустрiчаемо рiзних людей. Першими нашими сусiдами були дiвчата i хлопцi, якi напевно повертались додому пiсля нiчних гулянь i зайшли сюди щоб трохи посидiти, помилуватись прекрасним ранком i один-одним. Веселi, життерадiснi й що особливо порадувало не п’янi. Дiвчата навiть не курили. Їх змiнили заклопотанi «дачники» i бабулi-воркотулi. Якi постiйно бурчали. То спiдницi в дiвчат закороткi, то нашi велосипеди стоять неправильно.

Прибувае наш «дизель» i ми вантажимось у вагони. Їдемо далi, знову мiняються краевиди та люди. О 11:15 сходимо не перон у Заболоттi. Це наша кiнцева зупинка, наступна уже в Бiлорусii. Сiдаемо на двоколiсних коней i рухаемось у село Тур.

Година i ми на озерi Дружби, воно ж Святе. Його площа 0,44 квадратних кiлометра, максимальна глибина 16 метрiв. Водойма невеличка, але дуже мальовнича. Забiгаючи на перед скажу, це одне з найкращих озер на нашому шляху. Поласувавши лiсовою малиною на берегах Святого вирушили далi.

Ще за хвилин тридцять добрались до Турського. Це трете озеро Волинi за площею, вона складае 12,36 кiлометра квадратнi. Друге Пулемецьке І перше Свiтязь. Вони мають 16,3 i 27,5 квадратних кiлометрiв, вiдповiдно. Водойма Турiвцiв – рай для рибалок. Берегова лiнiя в очеретi. Проiхавши добрий шмат берега, знайшли лише одне мiсце придатне для купання. Плесо заросле, е декiлька островiв. Сiтки тут не поставиш i це дуже добре. Вода надзвичайно чиста. Водоростi, яких тут багато, виступають природним фiльтром. Я наприклад пив воду прямо з озера. В прибережних очеретах багато риби, ми плавали, а вона нас i не дуже лякалась. Накупавшись досхочу, попоiвши вирушаемо далi на село Гiрники, бiля якого е аж чотири озера.

Рiвно через двi години в’iжджаемо у село Жиричi. Заходимо у мiсцевий рай – кафе «Едем». П’емо водичку, трохи перепочиваемо. Привiтна дiвчина бармен пiдказуе нам дорогу на Прохiд. Подолавши сiм кiлометрiв проiжджаемо вищезгадане село i рухаемось по прямiй до озера Радожичi.

16:58 у Гiрниках на перехрестi iмо морозиво, ще трохи i ми на озерi. За годинку знайшовши гарне мiсце, ставимо табiр. Сьогоднi ми тут заночуемо. Хоч до заходу сонця ще довго, далi вирiшуемо не iхати. Дорога була не легкою. Майже постiйно iхали по глибокому пiску i лише в деяких селах було тверде покриття. Колеса провалюються, доводилось постiйно крутити педалi. Трохи втомились. Тай озеро виявилось красивим, з дуже чистою водою. Чимось схоже на Свiтязь i водночас неповторне. То чому б не побути тут довше. Його площа 89 гектарiв, а максимальна глибина 19 метрiв.

Хоч сьогоднi понедiлок вiдпочиваючих на берегах чимало. На дворi справжня лiтня спека, люди купаються, засмагають, грають у волейбол. Ми теж купаемось щоб змити дорожню втому i готуемо вечерю.

Сьогоднi у похiдному меню м'ясо смажене на вогнищi. Замариноване по фiрмовому рецепту, завдяки якому воно не тiльки надзвичайно смачне, а ще й може подорожувати разом з вами без холодильника у будь-яку пору року до двох дiб i не псуватись. А до м’яса ще зваримо кулешик.

Кулiш теж за спецiальним рецептом. Переважна бiльшiсть людей готуе козацьку кашу з салом. Я ж люблю щоб вiн був ситним, але не жирним. Взагалi цей рецепт кулешу, я випадково знайшов у книзi про козакiв. Свого часу багато читав про наших вiдважних предкiв. Козаки насправдi не були такими салоiдами i горiлколюбами якими нам iх показують. Горiлку пили рiдко, та й та була 18—25 градусiв. А випивши спiвали й танцювали. Тобто гуляли, а в гуляннях i той незначний хмiль швидко виходив. А ще за допомогою оковитоi вони тренувались. Хильнувши по кiлька чарок козарлюги стрiляли з лукiв, бились на шаблях i в рукопашну. А навчившись битися з хмелем в головi, зможеш воювати й поранений i втомлений i з спросоння.

А сало бiльш використовували у технiчних цiлях. Наприклад, пiд час морських походiв. Тогочаснi козаки-диверсанти намазували тiло смальцем щоб в холодну пору року добратись вплав до ворога. Знищували берегову охорону i забезпечували прохiд своiм чайкам…

Пiсля бою потрiбно поiсти, щоб набратися сил для нових справ. Кулiш, славнi пращури, готували з обсмаженого на олii пшона, яке у них завжди було з собою. Ставали на нiчлiг, чи просто привал недалеко вiд джерела або бiля нього. Набирали воду. Рвали дикий часник, який рiс десь поруч i додавали солi, яку як i пшоно мали при собi. І на вогонь. Це й був основний рецепт кулешу. Та якщо вдавалось вполювати дичини чи пiймати рибу вони теж ставали iнгредiентами кашi…

«Повiвае вiтерочок, закипае казаночок», – спiваеться у козацькiй пiснi. А ми поласувавши м’ясцем переходимо до кулешу. А пiд таку страву не грiх i три по двадцять п’ять, домашньоi калганiвки.

Вечорiе. Вiдпочивальники потрохи роз’iжджаються i ми залишаемось майже однi. З настанням сутiнок з нами на бiй виходять комарi. У Луцьку вони мене не кусають i я на них не звертаю уваги. Тат тут вони дуже голоднi i iх надзвичайно багато. Не допомагае навiть евкалiптова олiя. Закутавшись в одяг, по максимуму, сиджу, трохи, на березi. Милуюсь заходом сонця, яке малюе на водянiй гладi озера своi чаруючi картини. Слухаю музику природи. Згадую доню, за якою вже скучив. Набираюсь сил, заряджаюсь позитивом. Думаю про древнiх людей, якi жили на берегах мальовничого озера Радожич. Згадую легенду, яку знайшов напередоднi в Інтернетi.

Ось ii змiст.

Дiялось це давно. Жителi села Гiрники тiльки розпочинали освоення мальовничих просторiв полiського краю. Безкраi пахучi луки, густi зеленi лiси збирали полiщукiв.

День за днем сходило i знову ховалося сонце, роса прозорими слiзьми лягала на землю i безслiдно зникала, час спливав тихою рiкою. Невдовзi на чудових просторах виростало село, в якому вирувало землеробське життя.

Та з часом завiтала у райський куточок посуха. Хвороби, недорiд помандрували селом.

Поширилися чутки про невiдому нiкому з тутешнiх жителiв дiвчину, яка нiбито щоночi з'являеться бiля невеличкоi водойми за селом i запалюе там багаття.

Нiхто з людей не зустрiчався з незнайомкою очi в очi, але про ii красу знали всi. Та що краса, коли саме ту дiвчину жителi вважали винуватицею усiх своiх нещасть. ЇЇ таемничiсть i врода навiювали на людей страх. І лише один юнак на прiзвисько Жич, що був сином мiсцевого коваля, вiрив у безневиннiсть красунi, а причиною усiх бiд вважав безжалiсне ставлення своiх односельцiв до багатств природи. Проте нiхто Жича не слухав.

Дзвiнкою мелодiею хлюпотiла вода у ставку, а грайливi сонячнi променi купалися в нiй, мов маленькi дiти. Тут, серед цiеi краси на березi сидiли, обнявшись, Жич i Рада – та сама чарiвна незнайомка. Мiцно кохали вони одне одного, а iнi зустрiчi нагадували казку, яка щодня переписувалася знов i знов. Жич палко цiлував Раду i, здавалося, що й саме небо у цей час яснiшало. Та недовго тривало неземне щастя.