Темний Світ. Рівновага

Роздiл третiй

Портал

Я зустрiла свiтанок на набережнiй. У цей час тут не було нi туристiв, нi торгiвцiв, лише кiлька двiрникiв у жовтогарячих жилетах, та й тi незабаром пiшли.

Я стояла й дивилася на Москву.

Передi мною лежало величезне мiсто… чи свiт. Щоразу, коли я стискала в долонi свiй амулет, цей свiт перероджувався перед моiми очима, i була потрiбна вся моя мужнiсть, щоб дивитися й бачити заново.

Небо здавалося свiтлiшим i вищим. Земля мерехтiла опаловим м’яким свiтiнням. Унизу в кущах на мить з’явилися жовтi дикi очi – та й пропали, i я так i не зрозумiла: привидiлось менi чи нi.

Кружляли вогненнi полотна над рiчкою, схожi чи то на метеликiв, чи то на протуберанцi. З мостiв опускалися сталактити – крижанi, а може, вапнянi. Здiймалися на обрii стовпи свiтла, щось ворушилося пiд темною водою, я чекала, що от-от пролетить дракон…

Однак дракона не було. Був свiт, не схожий на все, що я знала ранiше, живий, прекрасний… моторошний. Я була, мов пташеня, яке прожило в гнiздi всю юнiсть i вперше визирнуло назовнi. Або мов чернець, що добрався до краю землi й виставив голову за прозору небесну баню. Поступово наставав ранок, пожвавлювалася вулиця за моею спиною, а я стояла й дивилася.

– Красиво, правда? – спитав знайомий голос. Я ледь не впустила амулет – на щастя, ланцюжок був мiцно намотаний на долоню.

Інструктор усмiхався. Коло тротуару стояла знайома менi машина з лiтеркою «У» – якраз пiд знаком «Зупинку заборонено».

– Хочеш викинути цю штуку? – вiн дивився на амулет.

Така думка в мене теж з’являлася.

– Рiч не в ньому, а в тобi, – сказав вiн серйозно. – Ти посвячена. А це твiй предмет сили. Перстень Всемогутностi, Самсонове волосся, Кощiева голка… Сама знаеш краще за мене.

– І якщо я його викину…

– Краще не викидай. Знадобиться. Я серйозно.

Вiн бiльше не усмiхався.

Проiхала мiлiцейська машина, не побажавши навiть чхнути на дике правопорушення «учнiвськоi» «Лади».

– Хто ви такий? – запитала я дуже тихо.

– Подивись, – порадив вiн так само без усмiшки.

Я стисла амулет у долонi. Вiн стояв передi мною, бiлий, неначе вморожений у лiд, не схожий на людину.

– Ви що, теж Тiнь?!

– Ображаеш, – вiн справдi, здаеться, трохи образився.

Я не знала, про що з ним iще говорити. Я його боялась… i водночас розумiла, що треба зараз розпитувати, багато, жадiбно. Щоб потiм не шкодувати все життя.

– Аварiя була насправдi? Там, на мосту…

Вiн подивився глумливо:

– Ти знаеш, що таке iнiцiацiя у традицiйнiй культурi?

– Обряд дорослiшання, пов’язаний зi смертю i вiдродженням, – вiдповiла я, не замислюючись.

– От ти й вiдродилася. Поздоровляю.

Я закусила губу. Але ж це правда. У всiх традицiях початок нового життя, набуття нового статусу саме так i вiдбуваеться: претендента нiби вбивають – не насправдi… а потiм вiн народжуеться заново.

– Це якась… секта?

Вiн похитав головою. Пiшов до своеi машини, вiдчинив пасажирськi дверцята – мовляв, сiдай.

Я не зрушила з мiсця.

– Сiдай, – сказав вiн примирливо. – Не бiйся… Тепер я буду за кермом.

* * *

Вiн одвiз мене на задвiрки унiверситету, де я за два роки анi разу не була. Припаркував машину, зняв з пожежного щита залiзний багор i пiдчепив кришку каналiзацiйного люка. Вiдкрився колодязь, знизу вiдчутно вiйнуло вогкiстю й гнилизною.

– Не пiду, – сказала я.

Вiн подивився докiрливо:

– Ти менi не вiриш?

Я раптом зрозумiла – вiрю. Оцiй дивнiй iстотi, яка, цiлком можливо, взагалi не людина. Яка спершу на мене горлала, наче фельдфебель, потiм загнала пiд вантажiвку, трохи не вбила…

Я вiрю, що вiн не бажае менi зла й не допустить, щоб мене хтось скривдив.

– Там брудно й темно, – сказала я вже не так твердо.

– У тебе ж нiбито е лiхтарик?

Вiн дивився на мене, цiлковито впевнений, що я полiзу в колектор. І я полiзла, хоч i мовчки себе проклинаючи. Авантюристка.

Унизу було геть не так брудно, як я боялася. Услiд за Інструктором я пройшла по досить широкiй трубi й опинилася перед дверима з кодовим замком. Дверi були на вигляд дуже старi, масивнi, рокiв, мабуть, з п’ятдесятих минулого столiття. Або сорокових. А сейфовий замок вiдносно новий.

Замок спрацював, дверi скреготнули. Інструктор зайшов перший. За дверима були залiзнi сходи з iржавими сходинками, мiй лiхтарик вихоплював з темряви чорнi бетоннi стiни, вкритi брудом i цвiллю, три дуже крутих поверхи вниз – запах iржi, вологи, гнилоi органiки, землi…

– Куди ми йдемо?!

– Уже скоро.

Вiн зiстрибнув на бетонне перекриття й подав менi руку.

Промiнь лiхтарика вперся в дверцята лiфта. Інструктор натис едину кнопку – лiфт заскреготiв i вiдкрився. Був вiн просторий, зсередини обшитий цiнною деревиною, дуже дорогий i дуже старий.

– Менi страшно, – сказала я.