– Але ж тобi цiкаво, правда? Коли людина дослiджуе нове – iй завжди страшно…
Я зайшла в лiфт услiд за ним. Кнопок було всього двi: «Угору» й «Униз». Дверi зачинилися, лiфт пiшов униз, погойдуючись, скрегочучи, завиваючи й, здаеться, ризикуючи от-от обiрватися.
– Ми не впадемо?
– Досi не падали.
Лiфт iхав страшенно довго й нарештi зупинився. Ми вийшли у величезний бункер з бетонними стiнами – тут уже не було темно, горiли тьмянi аварiйнi лампочки в залiзному обплетеннi. Долi розляглася стара зелена калюжа. Повiтря було дуже вологе й несподiвано холодне.
– Одягайся, – Інструктор вiдчинив дверi величезноi шафи. Я сподiвалася побачити там що завгодно, хоч костюм супергероя. Але там були стьобанi куфайки, валянки й шапки-вушанки, справжнi, судячи iз запаху.
– Я краще так залишуся.
– До стiни примерзнеш, – сказав вiн поважно. – Одягнись, або нiкуди не пiдемо.
Це була дивна погроза. Але я вже так у все це втяглася, що навiть не стала сперечатися. Надiла куфайку, бiльш-менш вiдповiдного розмiру, засунула ноги у валянки, якi доходили менi до колiн, натягла шапку…
Й одразу стало якось затишнiше.
– Ходiмо.
Вiн покрокував по коридору, тьмяно освiтленому нечисленними лампочками. Я йшла за ним, стискаючи лiхтарик. Через хвилину рука задубiла, i я нижче натягла рукав.
На стiнах блищав iнiй. З рота виривалася пара. Я наздогнала Інструктора:
– Чому тут так холодно?
– Нобелiвська премiя за 1910 рiк, – вiдгукнувся вiн, не обертаючись. – Такий собi Ван дер Ваальс вiдкрив рiвняння стану газiв. Спасибi йому: люди одержали рiдкий водень i рiдкий гелiй i навчилися будувати холодильнi установки…
Промiнь мого лiхтарика вперся у свiтле полотнище на стiнi. Я придивилася: це було iнженерне креслення Головноi будiвлi МДУ – а пiд ним багатоповерхове пiдземелля з лiнiею пiдземки.
– А це що?!
– Не гальмуй, – вiн iшов не зупиняючись. – Часу немае.
Я знову його наздогнала, боячись вiдстати, боячись залишитися на самотi в цьому холодi, в цiй темрявi. Моi валянки шурхотiли по вкритому iнiем бетону, звуки дивно вiдлунювали вiд стiни до стiни, зi стелi звисали сталактити, блищали кристали льоду, нагадуючи коштовне камiння…
«У печерi гiрського короля» – от на що це було схоже. Зачарована печера, яку стережуть духи або привиди, а, якщо пощастить, ще й дракон. І ми йдемо туди, де зберiгаються його скарби…
Я сповiльнила крок. Стiни були обклеенi шпалерами, старими газетами. Дуже старими: «Правда» за 1948 рiк…
– «Іще пустельнi Ленiновi гори, – виспiвуючи бурмотiв Інструктор, – та прапори будови гордо майорять, тут корпуси постануть скоро, студентськi голоси уранцi задзвенять…»
– Ми що, пiд Головною будiвлею?! – до мене дiйшло аж тепер.
Вiн посмiхнувся:
– Усе, що ти хотiла знати про Темний Свiт, але боялася запитати. У тисяча дев’ятсот сорок восьмому роцi ми почали рити котлован… Знаеш цю легенду про заморо5зку?
Я знала. Скiльки легенд розповiдали про Головний будинок: нiбито грунти пiд котлованом були слабкi, тому iх залили рiдким азотом i поставили таемнi крiогеннi генератори…
Зуби моi почали цокотiти. Чи то з холоду, що проникав пiд куфайку, чи ще чогось.
– Ви сказали… ви сказали: «ми»?!
Вiн подивився серйозно й навiть з деяким сумом:
– Нормальнi були грунти.
* * *
Вони працювали вдень i вночi – поспiшали. Кiвш екскаватора натрапив на перешкоду, машина сiпнулася й стала. Екскаваторник дядько Толя вибрався з кабiни i зацiпенiв, дивлячись униз.
Перший до нього пiдбiг Серго, молодий геодезист, i теж став як укопаний. Інструктор опинився на мiсцi подii через кiлька секунд:
– Чому не на робочому мiсцi?!
Глянув – i закричав у рупор, викликаючи Івана Івановича, який вважався найрозумнiшим iнженером на дiльницi. Іван Іванович устиг пiдбiгти…
Отут iх i накрило.
* * *
На фотознiмку майже сiмдесятирiчноi давностi важко було розрiзнити обличчя. Котлован, екскаватор, прожектори…
– Розумiеш, ми не знали, до чого тут докопаемося. Ми не збагнули, що сталося… спочатку. Чесно кажучи, не людська ця справа, але так вийшло…
У нього задзвонив телефон.
– Йдемо, – буркнув вiн у трубку звично буркотливим голосом. – Уже прийшли. Хвилинку зачекайте!
* * *
Величезний зал – дивно величезний, враховуючи, скiльки землi, камiння, перекриттiв, скiльки труб i обплетених жил у нас над головами. Скрiзь iнiй, лютий холод, схоже на розорений космiчний ангар на iншiй планетi. Залiзнi стелажi, стойки, величезнi балони зi скрапленим газом. І навпроти цього нагромадження – гола бiла стiна, вкрита кристалами льоду.
Мене пересмикнуло, коли я побачила, що дiвуля сидить на заледенiлiй пiдлозi пiд стiною: як була, у джинсах i короткому топiку, понура, зла. А трохи далi стояли моi знайомi – блондинка й Гриша. Обое у валянках, у куфайках i в шапках, та ще й перетягненi шарфами, в рукавицях, видно, що люди досвiдченi.
– Нам уже можна працювати чи ще трохи почекати? – запитала блондинка в простiр.
– Працюйте, – дозволив Інструктор.
– Дайте покурити, – раптом хрипко сказала дiвка.
Блондинка пирхнула:
– Іди ти!
– Та нехай востанне покурить, – несподiвано заступився Гриша. – Тобi жаль?