Темний Світ. Рівновага

– Я ж казав: на операцiю взувай тiльки кросiвки…

– Я звикла на пiдборах!

– А ти борися з поганими звичками…

Вони сперечалися впiвголоса, i було ясно, що обое просто розважаються. Нарештi Гриша вийняв з рюкзачка балон з фарбою i, продовжуючи бурчати, почав малювати графiтi на бетоннiй стiнi бункера:

– Рамочку туди… Рамочку сюди… так i пуп розв’яжеться…

– Як вiн це робить? – пошепки спитала я в Лiзи.

– А як ти бачиш те, що бачиш?

Я знизала плечима.

– От i вiн так само, – кивнула Лiза. – Інстинкт.

У цю мить бетон розiйшовся i в стiнi вiдкрилася дiра. Лiза по-дружньому простягла менi руку…

– Я туди не полiзу, – я позадкувала.

– Залишишся тут?

Навколо була темрява, пiдземелля, iржавi комунiкацii, холод, вогкiсть, сморiд…

Я замружилась – i пролiзла в дiру в бетоннiй стiнi. Позаду залишився запах води й гнилi, менi в лице вiйнуло теплом, корицею i кавою, Лiзиними терпкими парфумами…

Потiм я налетiла на велосипед, що стояв у кутку й розплющила очi.

Роздiл четвертий

Реальнiсть, дана у вiдчуттях

– Ти вибач, у нас гармидер, – сказала Лiза.

– Утiм, як завжди, – вставив Гриша.

– Кому не подобаеться, може прибрати! – парирувала Лiза, i я подумки iй зааплодувала.

Я в життi не бачила затишнiшоi квартири, нiж у них. Може, менi здалось у контрастi до крижаного пiдземелля, але враження було таке, наче ти повернувся додому пiсля довгоi подорожi. І велосипед у передпокоi, i картини на стiнах, i зарядний шнур вiд мобiльника, що стирчить з розетки, наче лiана, поеднувалися й складалися в единий образ теплоi рiдноi нори.

Я зазирнула в кiмнату. Тут картин було багато, iм не вистачало мiсця. На екранi комп’ютера в кутку мерехтiла й вигравала галактика. На пiдлозi, звiсивши жовтий язичок чайного пакетика, стояла порожня чашка.

– Дар’е! – крикнула з кухнi Лiза. – Бутерброди будеш?

Я подумала, що вже два роки в Москвi, а друзiв, щоб прийти в гостi, у мене немае. І в жодному мiстi не було – досi.

На кухнi по стiнах теж були розвiшанi картини (я вже здогадалася, що це Гришинi). У Лiзи над головою цвiла сакура й височiла Фудзi; Лiза рвала полiетилен на упаковцi з ковбасою, нiби Самсон, що розривае левову пащу. З тостера вискочили пiдсмаженi квадратики хлiба.

– Бери! – Лiза простягла менi розкриту упаковку.

Я подивилася на своi долонi:

– Можна руки помити?

Вхiд у ванну виявився одразу за дверима кухнi. Я зайшла…

На вiшалцi строкатiли махровi рушники. На поличках юрмилися шампунi й батарея косметики. Окремо на гвiздках розвiшанi були рибальськi снастi. Вода у ваннi виявилася вкрита товстою кригою, сантиметрiв п’ятнадцять, якщо судити з краю вузькоi ополонки. Крига подекуди була вкрита свiжою риб’ячою лускою.

– Агов, – почула я свiй голос, – у вас тут у ваннi… Це так треба?

– Якщо тобi душ прийняти, ти скажи, – вiдгукнувся Гриша. – Але ж тобi тiльки руки помити, так?

З крана текла нормальна, комунальна, тепла московська вода.

Коли я нарештi повернулася на кухню, там були готовi бутерброди й кава. Кiлька хвилин ми мовчки iли, i це були, мабуть, дуже хорошi хвилини в моему життi. Дуже спокiйнi й щасливi, попри луску й кригу у ваннi.

– Народ, – сказала я нарештi, – а де ви миетеся?

Лiза кинула косий погляд на Гришу:

– Це хороше питання…

– У сусiдньому готелi, – вiдгукнувся той, нiби нiчого такого.

– Бiгаете з рушниками… по вулицi?

– Навiщо? – здивувався Гриша. – Вiдкрив рамочку, помився в номерi, закрив рамочку… Усе просто.

Я клiпнула:

– А якщо там, у цьому номерi, вже хтось миеться?

Гриша щиро всмiхнувся. За нього вiдповiла Лiза:

– Тодi теж просто. Просимо вибачення, вертаемося. Інодi з того боку дуже голосно верещать…

– Розумiеш, – проникливо сказав Гриша. – У мене у ваннi, на днi, намальований унiкальний портал… рамка в зимове озеро тисяча вiсiмсот дванадцятого року. Ловиться, уяви собi, осетер! Стерлядь! Екологiчно чиста риба!

Вiн пiдвiвся, вiдкрив морозилку – вона була забита вщерть. Я роззявила рота: справдi осетер. І ще якiсь рибини, з великою лускою й величезними хвостами. Повна морозильна камера.

– А готувати нiкому, – буркнула Лiза. – Доводиться тупо смажити… До речi, ти вмiеш готувати рибу?

Вона подивилася на мене досить-таки хижо, я прикинула обсяги роботи, захованi в морозилцi, i про всяк випадок похитала головою.

Ми з’iли ще по бутерброду.

– Гришо, – сказала я, коли мовчати вже було несила. – Там, у пiдземеллi, такий портал, як ти малюеш?