Темний Світ. Рівновага

Я прокашлялася:

– Я на мехмат правильно iду?

Заусмiхалися:

– Дiвчино, ви занадто гарна для мехмату…

Жартiвники, значить. Лiфт набрав швидкiсть – у мене знов закрутилася голова. Кажуть, перший проект унiверситету вiдхилили, сказали – занадто багато буде потрiбно лiфтiв, ви нам спроектуйте щось поверхiв на чотири…

– У другого курсу зараз яка пара?

– А конкретнiше? – вони оживилися. – Група? Кого ви шукаете?

Я збагнула, що знаю тiльки iм’я: Мiша. Мiша з мехмату, другий курс.

– У нас зараз потокова лекцiя, алгебра на шiстнадцятому поверсi, – пролунало з кутка, i я побачила високого типа в окулярах у темному светрi, якого колеги буквально втисли в стiнку. – Та тiльки ми спiзнюемося…

Лiфт зупинився.

* * *

Аудиторiя була iсторична, на два поверхи, я колись бачила про неi документальний фiльм. Усi вже розсiлися: вийшовши майже до самоi кафедри, я стисла в долонi амулет…

І одразу побачила пульсуючий вiдблиск. Мiша сидiв лiвiше вiд центру, на скронi в нього свiтилося клеймо, рот i пiдборiддя блищали свiжою кров’ю. Я розтисла руку – у звичайному свiтi кровi не було й знаку: стурбований студент розкладав своi конспекти.

Мiшин сусiд штовхнув його лiктем i вказав на мене. Ми зустрiлися очима; нi, вiн менi не зрадiв. Вiн не мiг зрозумiти, за що йому така радiсть: напiвзнайома дiвчина тягаеться слiдом, наче на гумцi.

Я замахала руками, благаючи, вимагаючи, ледь не погрожуючи. Вiн неохоче вибрався з ряду – добре, що сидiв майже в проходi, – i спустився до мене:

– Залиши лiхтарик собi, добре?

Я простягла йому папiрець, на якому косо-криво був написаний мiй телефон:

– Слухай… Якщо тобi стане погано або щось станеться… щось незрозумiле, подзвони, добре? Мене звуть Дар’я Лебедева…

– Ясно, – вiн майже заспокоiвся, здогадавшись, що я божевiльна. – Тiльки бiльше не ходи за мною, добре?

Я не встигла вiдповiсти.

– Дiвчино, менi можна ввiйти чи ще нi?!

Я вiдскочила. Монументальний викладач стояв за моею спиною, роздувшись вiд обурення, а я загороджувала йому шлях до робочого мiсця. Двiстi глузливих поглядiв спостерiгали з амфiтеатру, милувалися безплатним цирком.

– В-вибачте…

Через спину викладача в аудиторiю прослизнув уже знайомий менi тип в окулярах. Несподiвано пiдморгнув – ти ба, який прудкий.

Я вискочила з аудиторii червона, наче тi вiтрила, що iх побачила на обрii Ассоль. Ну, тепер про мене точно пiдуть легенди…

Задзвонив i засмикався в кишенi телефон.

– Лебедева, – закричала Настя в трубцi, – тут Содом i Гоморра!

– Де?!

– На фiзрi! У басейнi менше половини групи, ти в списку системних прогульникiв! Або негайно прибiгай, або ти без залiку й без стипендii!

І обiрвала розмову.

* * *

Лiзин дзвiнок заскочив мене на пiвдорозi мiж корпусами:

– Ну що, ти з’ясувала? Це його дiвчина?

– Не знаю, я не встигла…

– Ну то поквапся! Якщо вона добре присмокталася, то через кiлька годин вiд хлопця будуть рiжки та нiжки…

– А ти не можеш менi допомогти? Ти або Гриша…

У трубцi вже лунали короткi гудки. Я подумала: ну, за одну пару з Мiшею нiчого не станеться, i притьма вбiгла в спорткомплекс.

Тренеровi крики чулися вже в роздягальнi. Обожнюю цей принцип зi шкiльних часiв: за тих, кого немае в класi, влiтае тим хорошим дiтям, якi з’явилися.

– Я вам улаштую! – трубним гласом ревiв тренер. – Я в деканат пiду! Де Лебедева? Де Свиридова? Де ця, як ii… де половина групи, я вас питаю?!

Присiдаючи, пiдкрадаючись i застосовуючи стелс-технологii, я примудрилася пристроiтися в шеренгу. Чи треба говорити, що гумова шапочка в мене з’iхала на одне вухо, окуляри телiпалися на шиi, а шльопанцi я взагалi несла в руках.

– Лебедева тут! – вiдважно крикнула Настя.

Тренер якийсь час розглядав мене, погойдуючись, наче кобра на хвостi перед атакою.

– Добре, – сказав нарештi, – востанне Лебедеву з ганебного списку викреслюемо… Працювати! Усiм у воду!

Я стрибнула з бортика, не чекаючи своеi черги на драбинi.

* * *

Свiти iснують поряд – звичайний i той, що за межею. Це iнтуiтивно зрозумiло всiм, це прекрасно знають дiти й деякi дорослi, про це написано тисячi книжок. Хтось бачить iнший свiт скупченням кошмарiв пiд тонким льодом, який от-от проломиться. Хтось – чарiвною краiною, де крiм чудовиськ живуть чудеса. Хтось боiться зазирнути в прочинене вiконце, хтось усе життя чекае бiля замкнених дверей. А менi досить затиснути в долонi свiй амулет iз зображенням ока.

Я пiрнула глибше, метрiв на три, i, потихеньку випускаючи повiтря з нiздрiв, стисла кулон. Затремтiла вода; я побачила силуети дивних iстот – чи то риб, чи то медуз, занадто великих для простого людського басейну, вони з’явилися й одразу зникли, як цукор. Поруч покрикував тренер, хлюпались у водi моi однокурсницi, шльопали ноги по бортику, здiймалися бульбашки…

І раптом мене захопило, як у жменю, i рiзко потягло вниз!

Менi вiсiм рокiв. Я у крижанiй водi, мене тягне на чорне дно, повiтря не вистачае, перед очима ширяють кольоровi iскри, а дна досi немае, у цiй рiчцi немае дна, я тону, вмираю, провалююся в безодню, в пекло. Вiддаляеться свiтло, зникае надiя, ii не було й нема, я тону, я провалююсь, я…

Пальцi судомно вчепилися в бортик басейну. Я кашляла, хапала повiтря ротом, а надi мною нависав тренер: