Темний Світ. Рівновага

– Насте, – я сiла навпроти. – Послухай мене. Павлик…

– Ти не бачиш, що я читаю?!

– Павлик тебе справдi…

– Новi новини! Облаштування чужоi долi на доступних умовах… Не хочу чути цього iменi, не знаю цiеi людини, i не продовжуй, або я ображуся!

І вона демонстративно втупилася в екран. Я знала, що Павлик там, за дверима, ловить кожен шурхiт i чекае, затаiвши дух, як приймуть його подарунок. Зараз менi доведеться повернути квiти й стати вiсником нещастя.

Я раптом розлютилася: якого дiдька я маю працювати посильним голубом? Один раз пожалiеш людину – i готово, ти вже ii довiрена особа, ледь чи не духiвник-сповiдник…

Злiсть змiнилася усвiдомленням провини. Якби я зупинила Тiнь, перш нiж вона встигла прикiнчити Настину любов, – усе було б iнакше, i зараз я тинялась би десь по вулицях, чекаючи, коли закоханi завершать ще один романтичний вечiр.

Я встала, щоб однести букет назад Павликовi, i в цю мить дверi вiдчинилися. Такий самiсiнький ведмiдь, як той, що був прикрiплений до букета, але в людський зрiст, зайшов у нашу кiмнату, зачепившись об одвiрок волохатою плюшевою головою.

Навiть Настя при всьому своему стоiцизмi здивувалася.

– Павлику, – процiдила вона, – розмiр, звiсно, мае значення… але не в цьому випадку!

Ведмiдь посеред кiмнати подивився на неi без цiкавостi – i перевiв погляд на мене. Пiдняв волохату лапу; у лапi дивом утримувалася в’язка ключiв, так, неначе ведмiдь був сторожем в’язницi… або поцупив з режимного об’екта повний набiр дублiкатiв.

А ще через хвилину з’ясувалося, що всерединi ведмедя заховався зовсiм не Павлик.

* * *

– Навiщо ти начепив цю дурну шкуру?

– Щоб пройти в гуртожиток, не привертаючи зайвоi уваги, – вiн навiть не усмiхнувся.

Я насилу стримала нервовий смiх:

– А навiщо ключi?

– Ходiмо, про все дiзнаешся.

– Послухай, Семене…

– Сем.

– Сем… Чому ти впевнений, що я з тобою пiду?

– Тому, що сьогоднi ввечерi я покажу тобi таке, чого ти нiколи не бачила.

Я зiтхнула. Ех…

Хлопець був настiльки впевнений у собi, що не боявся здаватись iдiотом. Вiн жив, граючи заради гри, розважаючись заради чистого фану. Може, вiн заклався з кимось, що поведе мене сьогоднi в ресторан чи в клуб. А скорiше за все, нi з ким не закладався, йому просто стукнуло в голову. Побачив дiвчину – на секунду зацiкавився – повечеряли, потанцювали, розважилися… Чом би й нi?

– Спасибi, Сем. Але я не можу. У мене на сьогоднiшнiй вечiр багато роботи.

– Ти не розумiеш, вiд чого вiдмовляешся.

– І не пояснюй, а то я помру з горя.

Схоже, йому не часто казали «нi». Принаймнi зараз вiн видавався здивованим. Ми стояли в коридорi бiля входу на кухню, i всiм жителькам нашого поверху раптом знадобилося зайти по йогурт або заварити чай, або неквапливо пройтися туди-сюди. Я ловила на собi зацiкавленi погляди: Сем був на факультетi вiдомою особою, а я традицiйно вважалася учасником масовки – таких, як я, у кожному вагонi метро iде п’ятнадцять душ.

Завтра скажуть: «Вона йому вiдмовила, щоб покрасуватися». Навiщо чекати завтра – вже сьогоднi скажуть, а втiм, менi яка рiзниця…

…Коли вiн одстiбнув смiшну волохату голову, коли я побачила його у ведмежiй шкурi, веселого, безглуздого, менi раптом привидiлося на секунду, що я його давно знаю, що це мiй друг, який навiщось надiв маску… нi, не ведмедя. Маску зверхнього зарозумiлого мажора.

Коротка мана з’явилася – i зникла: не друг вiн був менi. Я б iз задоволенням погуляла з ним пiд дощем, посидiла на автобуснiй зупинцi, обговорила нюанси сучасного прочитання Свiфта, але все це було неможливо. Сем – хлопець з iншоi планети, i, вирушивши в космос на його кораблi, я ризикую задихнутися без скафандра…

– Шкода, – сказав вiн, наче луною вiдповiдаючи на моi думки. – А менi здалося, що ти хочеш у музей Землезнавства.

Настала моя черга дивуватися:

– Як ти… А-а, ти прочитав мiй статус на Фейсбуцi!

– Неправда. Менi явився привид Ломоносова й велiв показати тобi великi таемницi.

Чиста робота: за вечiр вiн зумiв уже вдруге мене здивувати. Я справдi любила наш музей Землезнавства, не була там з минулого року й буквально кiлька днiв тому журилася в Мережi, що нiяк не доберуся до двадцять четвертого поверху Головноi будiвлi.

– Тодi ходiмо, – сказав вiн, задоволений моею реакцiею.

– Просто зараз?

– Навiщо вiдкладати?

– Музей зачинений!

Вiн урочисто показав менi в’язку ключiв:

– Немае закритих шляхiв. Є шляхи, якi добре охороняються, – там Сцiлла, тут Харiбда… Але ти ж не боягузка, правда?

* * *

Ми прокралися по музею, освiтленому о цiй порi тiльки черговими лампочками. Повз вiтрини з мiнералами й коштовними камiнцями, кожний з яких можна розглядати цiлий день. Повз портрети видатних учених i опудала тих, кого вони дослiджували.

Сем спробував ключ до балконних дверей – не пiдходить. Тодi вiн став пробувати ключi один за одним, нагадуючи ретрохакера з вiкторiанських часiв.

Нарештi дверi пiддалися. Знадвору повiяло прохолодним повiтрям i запахом трави – несподiвано, на двадцять четвертому поверсi посеред колосального мiста. Сем подав менi руку:

– Тут обережно: висока сходинка. Дивись пiд ноги.

Я вийшла пiд небо – та так i зупинилася.

Навкруги лежала Москва у вогнях мостiв i набережних, у вигинах рiчки, у потоках червоних та бiлих фар на затлумлених вулицях, у темних плямах паркiв, у геометричному вiзерунку дорiжок бiля оглядового майданчика. За моею спиною височiв шпиль унiверситету, я стала частиною цiеi будiвлi, я стала однiею зi статуй, химерою на фасадi й малюнком на гербi. Хвилини спливали, я не ворушилася, тiльки мiсто пiдi мною перетiкало вогнями, мерехтiло, свiтилося…

– Дозвольте, мiледi, скромно презентувати вам цей краевид.