Темний Світ. Рівновага

Вiн вiдкоркував пляшку шампанського. Тицьнув менi в руку келих. Я поморщилася: ну хто ж п’е шампанське на балконi музею?

Але я не наважилася його кривдити. Зрештою, вiн виконав обiцянку: показав менi те, чого я нiколи не бачила й чи навряд ще колись побачу.

– Ти на Ейфелевiй вежi була? – вiн дивився на Москву крiзь свiй келих, на свiтло.

– Нi.

– І не ходи. Там такi черги, тиснява, духота… Тут – геть iнше.

– Знатиму.

Вiн уловив у моему голосi iронiю, але нiчого не сказав. Треба було якось пояснити, що я вдячна йому за цю фантастичну прогулянку, але, як i ранiше, нiчого не винна. Ми окремi люди, ми з рiзних свiтiв, але я не хочу здатися грубою…

– Там зверху, за гербом, живуть соколи, – сказав вiн.

– Правда?!

– Точно. Полюють на голубiв. Тут подекуди можна кiсточки знайти.

– Жах який.

– Хижаки, що тут скажеш. Живуть собi на верхiвцi iсторичного будинку, як у горах або в лiсi. Вiльнi…

У його голосi менi почулася заздрiсть.

– На фiг таку волю, – я знову подивилася на вогнi. – Якщо тобi цiкава моя думка – я на боцi голубiв. І…

Я на секунду затнулася, думаючи, чи можна говорити про це вголос.

– …І я б захищала голубiв вiд цих соколiв… якби могла, звiсно.

– Голуби скрiзь гидять. Якби ти бачила, що дiеться на площi Сан-Марко.

– Зате голуби нiкого не жеруть. Не кидаються згори на спину, не встромляють кiгтi, не забирають чужу любов…

– Що?

Я прикусила язика:

– Це метафора.

– А-а, – сказав вiн замислено.

І замовк, наче забув про мене. Так ми стояли мовчки, дивлячись на мiсто, хвилину, другу, десяту; холодний вiтер став проймати мене пiд курткою, i звiдкiлясь з’явилися думки про те, що буде, якщо сторож помiтить незаконне проникнення на об’ект…

І тут у кишенi задзвонив телефон. Я смикнулася й ледь не вивалилася за балюстраду, Сем злякано схопив мене за лiкоть – й одразу випустив.

– Привiт, мамо, – сказала я в трубку.

– Привiт, ти чого не дзвониш?

– Е-е… Мамо, я тут трохи зайнята…

– Уже пiзно, чого це ти зайнята? Давай, збирайся спати, перед сном треба сорок хвилин уникати мозковоi активностi…

– Зроблю, мамо. Як у тебе?

– Усе добре… На добранiч!

– На добранiч.

Я сховала телефон. Ми знову мовчали. Мiсто пульсувало, мерехтiло вогнями.

– Ти не злися на неi, – сказав Сем.

– Чого ти вирiшив, що я злюся?

– Багато хто злиться. Гiперопiка i все таке.

– Я не злюся.

– І правильно.

Щось у його голосi змусило мене насторожитися:

– А твоя мама…

– Померла, коли я народився. Я ii не пам’ятаю.

Менi стало дуже холодно, хоча вiтер ущух.

– А батько?

– Батько… в Лондонi. Здаеться, що вiн завжди там був…

– Що значить «здаеться»?!

– Та бачиш, у мене дивна вибiркова пам’ять. Я дитинства не пам’ятаю взагалi. Напевно, в мене розлад прихильностi. Нiчого, що я тобi про це кажу?

Я не знала, що вiдповiсти. З одного боку, менi стало страшенно його шкода. З другого… вiн так легко про це розповiдав. Ану ж це його звичайна практика – по секрету плакатися дiвчатам про своi бiди, тиснути на жалiсть?

– Забудь, – вiн вiдвернувся. – Я сказав зайве.

З одного його руху менi стало цiлком ясно, що вiн говорив щиро i вперше. Що йому непросто було наважитися. І що його слова зустрiли з настороженiстю й пiдозрою; вуха моi спалахнули так, що на них небезпечно натягнулася шкiра.

– Сем, послухай, я теж… Мiй батько нiбито кинув матiр до мого народження, але я вiрю, що не кинув, а з ним щось сталося. І все, що вiд нього залишилося, – кулон…

Я потягнулася до амулета – i згадала, що загубила його. Пережила короткий приступ розпачу, зцiпила зуби: