Темний Світ. Рівновага

– У мене для тебе подарунок.

І простягнув квиток у кiно. На двадцять першу нуль-нуль. Один квиток.

Найперше мое бажання було запхнути подаруночок дарувальниковi в пельку. Вiн угадав цю думку й про всяк випадок позадкував:

– Слухай… Це не те, що ти думаеш… Я ii люблю, хочу освiдчитися… Ти зрозумiй, нам же нiде зустрiчатися…

«А я так утомився», – подумав Гендальф.

* * *

Назви фiльму я навiть не пам’ятаю. Я й не збиралася на нього йти, але блукати вулицями двi години не було охоти, так само як i сидiти наодинцi в кафе. Зайшла в мультиплекс, узяла попкорн, випростала ноги. Подумала: якщо кiно не сподобаеться, хоч подрiмаю.

Нiяких записiв щодо автошколи в моему телефонi не було. А я завжди записую в телефон своi плани, контакти – бо я ж безтолкова: коли ставлю кашу на плиту, й то одразу вмикаю таймер.

Може, я заснула на лавi в зоопарку й менi наснилась автошкола? Нехай; а в зоопарк мене якого дива потягло – бiзонiв дивитися? Та не аж так я обожнюю бiзонiв, щоб посеред робочого тижня бiгати по зоопарках. У мене ще стос книжок лежить i цiла гора неопрацьованих матерiалiв…

Молодець була Скарлет О’Гара: я, каже, подумаю про це завтра. І я так виснажилася за день, що очi самi собою заплющуються, а ще ж i до фiльму не дiйшло – реклама…

І раптом передi мною в снопi свiтла з’явилося лице, якого я тепер довiку не забуду. На весь екран. Широкий формат. Я пiдскочила, наче мене тицьнули шокером; попкорн розсипався з вiдра й весело застрибав по всьому ряду.

– У мене для тебе щось е. – Інструктор на екранi пiдняв руку, показуючи мiй кулон на ланцюжку. – Бiля пам’ятника Ломоносову через двадцять хвилин, не спiзнюйся!

І знову пiшла реклама якоiсь машини. Нiхто й вухом не повiв: мовляв, креативний ролик, бувае.

Я встала, увiпхнула вiдро з попкорном у пiдставку на ручцi крiсла i в темрявi, перечiпаючись через чужi ноги, пострибала до виходу.

* * *

Вiн стояв бiля пам’ятника Ломоносову: руки в кишенях, нiчим не примiтний перехожий. Фiзiономiя жовчна, дивиться поверх голiв, але на вигляд – звичайний собi лiтнiй чоловiк, погляд за нього не чiпляеться.

Я побачила його – i сповiльнила крок. Серце застрибало, як йо-йо на гумцi, то в горло, то в шлунок. Захотiлося тихенько змитися, пiти в гуртожиток i забитися пiд ковдру.

Але тут вiн мене помiтив – i дiловито поманив пальцем. Я одразу згадала, як вiн репетував на мене в машинi за кiлька секунд до того, як ми врiзались у вантажiвку… Може, я досi сплю?!

– Ти не спиш i не звихнулася, – сказав вiн нудним голосом, неначе всоте читаючи лекцiю з технiки безпеки. – На.

Вiн тримав мiй кулон за ланцюжок. Здавалося, срiбне «око» дивилось прямо на мене, але було цiлком ясно: варто потягтися, i цей Інструктор, чи хто вiн там, вiдсмикне руку. Я схоплю порожнечу i вiдчую себе невдахою.

Дзуськи. З мотузочкою нехай кiшка граеться. Я стояла нерухомо, навколо жила й плюскотiла тiнями нiч, тут нiколи не бувае темно, горять лiхтарi, водять променями фари, пiдфарбовують небо вогнi реклами, i хмари свiтяться вiдбитим свiтлом, розмитим, брудно-сiро-акварельним…

– Бери, – сказав вiн уже роздратовано. – Це ж твое, чого ти гальмуеш?

Кулон погойдувався перед носом, i я не стрималася. Простягла руку, схопила срiбну фiгурку, затисла в долонi…

В очах потемнiло. І розсипалися кольоровi iскри, неначе мене вперiщили по головi дитячим пластмасовим калейдоскопом. Свiт навколо змiнився!

Це було схоже на тривимiрну модель з матового скла або з кришталю, або навiть силiкону. Фiгури людей навколо налилися зсередини свiтлом – яскравим i ясним, синiм i жовтим, смарагдовим, червоним. Стiни будинкiв стали прозорi, я побачила iх наскрiзь з усiма перекриттями, з поверхами й лiфтовими шахтами, з пiдсвiченими силуетами людей усерединi. Земля стала прозора, як у «Вечорi проти Івана Купала», тiльки замiсть скарбiв я побачила пiд собою каналiзацiйнi труби, а нижче – величезну нору метро…

Мiй кулон лежав на асфальтi. Я сидiла навпочiпки, вчепившись пальцями у вигорiлу траву, i чиiсь кросiвки – не Інструкторовi! – стояли поряд, i голос iхнього власника запитував, чи не треба менi допомогти. Інструктор запевнив, що не треба. Кросiвки повiрили йому й пiшли. Я пiдiбрала кулон за ланцюжок, поклала в кишеню… І тiльки тодi, нетвердо тримаючись на ногах, вирiшила випростатися.

– Поздоровляю, – сказав Інструктор без найменшоi врочистостi в голосi. – Ти посвячена й бачиш те, що приховано вiд iнших.

– Тодi давайте менi двi таблетки.

– Що?

– Ну, двi таблетки, якщо я обрана. Щоб вибрати синю або червону…

Вiн подивився, гмикнув, сягнув рукою в кишеню… i дiстав двi таблетки:

– Ось.

Потiм побачив мое лице й трохи змилостивився:

– Узагалi-то червона – це льодяник вiд горла, а синя – родзинки в шоколадi… Ти в порядку?

Хороше питання.

– Гаразд, – вiн посуворiшав. – Вважаймо, що формальностей ми дотримались, первинний iнструктаж проведено. Тепер iди додому – там лихо.

Роздiл другий

Настя

Настя ридала так, що аж плафони пiд стелею дзеленчали. Ну, Павлик, ну, добряга, вiд тебе я такого не сподiвалась!

Стiл був сервiрований, хоч на листiвку знiмай: свiчки, келихи, пляшка шампанського – невiдкоркована. Настя валялася на лiжку – почувши, що я зайшла, вона знехотя пiдвела голову. Сльози розмили ii макiяж, чорнi дорiжки тяглися вiд очей до пiдборiддя.

– Що вiн зробив?! – крикнула я з порога. – Ми йому помстимося, ми його по стiнi розмажемо, скажи, що вiн зробив?

Настя похитала головою й знову сховала лице в подушку:

– У нас усе було добре… я його хотiла з бать… з батьками познайо…

Вона заридала з новою силою:

– Дзвонив! Обiцяв! Прийти! І…

– І що?

– І не прийшов!

Я опустилася на стiлець бiля лiжка. Якщо чесно, мене пробило на «хi-хi» – iстеричний, тоненький смiх. Ну що за дитячий садок, справдi, ну, дзвонив, ну, не прийшов, у мене гiрша проблема – я, мiж нами, потроху з глузду з’iжджаю…

Рука сама знайшла в кишенi мiй кулон. Ех, будь-що-будь.

Я стисла «око» в долонi. І сталося точнiсiнько те, чого я чекала, чого боялася, що, я знала, мало статися: все навколо змiнилося. Стало зi звичайного – справжнiм.