Мертвий бал

– Звiдки ти все це взяв?

Я розповiв iй про ведiння, що раптово почали приходити до мене. Розповiв, що бачив у тих видiннях, розповiв, що насправдi цей маеток розвалюеться i його збираються знести. Спершу Олiвiя не дуже вiрила, але я продовжував. Я вiдкрив iй очi на те, що ми – привиди, а бал – лиш iлюзiя. Я розповiв iй, що люди майбутнього – точнiше теперiшнього, адже це ми скорiш застрягли в минулому допоки час продовжував iти – часто чують наш бал, хоч насправдi його давно вже немае. Маеток перетворився на закинутий будинок з привидами, i цi привиди – ми, хоч самi того не пiдозрюемо.

– Але чому? – запитала Олiвiя.

– Тому що час у цьому мiсцi зупинився допоки у всьому свiтi продовжував йти. Я не знаю як пояснити цю аномалiю, але коли час доходить пiвночi, вечiр повторюеться, i присутнi все забувають. Бал для них тiльки починаеться, хоч насправдi тривае уже бiльше столiття.

– Вiчнi веселощi, – замрiяно сказала Олiвiя.

– Щось таке… – вiдповiв я. – Але цим веселощам скоро може настати кiнець. Як я уже говорив, маеток збираються знести. Ти розумiеш? Його збираються знищити! Мене хвилюе, що у такому випадку буде з нами? Чи вплине це на нас? Адже стiни маетку – це неначе оболонка де час не плине, а що як цю оболонку зруйнувати? Що тодi? Саме тому ми повиннi негайно забиратись…

– Але ж ти не знаеш, що станеться iз нами за стiнами маетку?

– Так само, як i не знаю, що станеться в його стiнах. Маеток помре, i скорiш за все помремо i ми.

– Але ж ми уже мертвi?

– Так… Олiвiе. Ти права. Але…

– Що? Кажи!

– Я тут подумав, що краще вiчнiсть блукати по Землi, нiж зникнути разом iз маетком чи вiчно знаходитись на балу, знаючи всю правду. Для вас бал постiйно починаеться, але для мене вiн тривае, i така одноманiтнiсть доведе мене до божевiлля.

Олiвiя уважно слухала. Їi обличчя стало блiдим, неначе у вампiра, i я одразу ж вiдчув, як менi ii шкода. Я намагався врятувати свою кохану вiд неминучого кiнця, або ж нестерпноi вiчностi, але чи варто було? Адже для неi все було реальним. Бiльш того, я не знав, що станеться пiсля знищення маетку. Можливо бал буде тривати, i триватиме вiчно.

Єдине у чому я був впевнений це те, що без коханоi мое життя буде нестерпним. Саме тому йти з маетку без Олiвii немало сенсу.

– Я розумiю, що складно все це прийняти i усвiдомити, але прошу, повiр менi. Давай просто покинемо цей бал.

Я глипнув на годинник, i згадав, що саме зараз оркестр мае грати «Вальс дощу» Шопена.

– Це вже третiй вечiр пiсля того як я почав бачити видiння i все пам’ятати, – продовжив я. – Ми вже намагалися втекти, але нам не вистачило часу. Вечiр повторився i ти знову все забулась. Дозволь, як доказ своiх слiв сказати… Через хвилину оркестр заграе «Вальс дощу» Шопена i всi закружаться в танцi, якщо станцюемо ми.

Ми закружились у вальсi, i в туж мить майже всi присутнi прослiдували нашому прикладу. Хоч цей танець повторювався уже третiй раз, але як i два попереднiх, вiн був унiкальним i подарував приемне вiдчуття радостi.

Пiсля танцю, Олiвiя, як i минулого разу знесилено впала на крiсло, сказавши слова, якi я так бажав почути:

– Я вiрю тобi, коханий. До пiвночi ми покинемо це мiсце.

7

Не озираючись ми швидко направились до виходу. На щастя нiхто нас так i не зупинив, i питання типу «Чому ми так швидко покидаемо бал?» не стали нам заважати. Усi були надто зайнятi вишуканими стравами, смачним питвом та цiкавими розмовами, i до нас нiкому не було дiла. Тому без жодних складнощiв i перепон ми швидко дiстались парадних дверей.

Дiйшовши до парадних дверей ми на мить зупинилися.

– Ти впевнена, що хочеш цього? – запитав я. – Ми ж не знаемо, що на нас чекае за стiнами маетку. Можливо там уже день, а не вечiр, який ми бачимо у вiкнах, можливо там взагалi iнший свiт… Невiдомий, небезпечний. Ти готова ризикнути i зробити крок в невiдоме?

– Так, Рiчарде, – впевнено вiдповiла Олiвiя.

– Щоб не сталося за стiнами, пам’ятай, що я завжди тебе кохав i кохатиму вiчно.

Мiцно обiйнявшись, ми поцiлувались, поцiлувались так, неначе це був останнiй поцiлунок… Пристрасно та щиро.

– Настав час зробити крок у новий свiт, – сказав я, i натиснувши на ручку легенько штовхнув дверi, але…

Дверi не пiддались!

Я штовхнув сильнiше, i вже тодi зрозумiв, що усе марно.

– Чорт! Чому вони зачиненi?

– Можливо, щоб нiхто стороннiй не зайшов? – припустила Олiвiя.

– Але в такому випадку бiля виходу повинен сидiти охоронець. Що як комусь стане зле, i йому потрiбно буде негайно вийти? Але де цей бiсовий охоронець?

– Коханий, не нервуйся. Давай просто пошукаемо iнший вихiд.

Не минуло й п’яти хвилин як ми знайшли дверi, що вели на задне подвiр’я. Але й вони були зачиненi!

– Цi також зачиненi, – уже спокiйнiше мовив я. – Нам залишаеться лиш одне: попросити ключi в мiстера Андервуда.

– Але що ми йому скажемо?

Я на мить замислився.

– Скажемо, що менi стало зле, i я захотiв вдихнути свiжого повiтря.

Я поглянув на годинник, що вже стало для мене звичкою. До пiвночi залишалось три години сорок хвилин.

Ми повернулись у зал, i у десятках присутнiх почали шукати графа. Довго шукати не прийшлось, граф сам знайшов нас.

– Мiстер i мiсiс Лайт, – весело мовив граф. – Як вам свято?

– Чудове, мiстере Андервуд, – вiдповiв я.

– У вас занепокоенi обличчя, – уже бiльш стривожено сказав граф. – Усе добре?

– По правдi менi трохи зле… Хотiлось би вдихнути свiжого повiтря.

– У такому разi, мiстере i мiс Лайт, ходiм на другий поверх. З балкону вiдкриваеться неперевершений вид.

Пiднявшись широкими сходами ми вийшли на просторий балкон з я кого й справдi вiдкривався чудовий вид. Передi мною постав лiс, а за ним виднiлися дахи будинкiв. Свiже повiтря заповнило легенi, а легенький вiтерець нiжно пестив обличчя.

Фактично ми вийшли на двiр, хоч досi знаходились в маетку, але реальнiсть не змiнилась. Якщо брати до уваги мое останне видiння, то зараз повинен бути день, або ж що найбiльше – захiд сонця. Але на дворi була темна нiч. Отже допоки ми знаходимось у маетку реальнiсть не мiняеться.

– Правда, чудовий вiдкриваеться вид, мiстере i мiс Лайт?

– Неперевершений, – сказала Олiвiя.