Мертвий бал

Вiльям Андервуд поглянув на нас iз понурим виразом обличчя.

– Нажаль, нiхто не може покинути маеток, – сказав вiн. – Думаете, я не дiйшов того висновку, якого дiйшли ви? Я намагався врятувати душi, хоч знав що iлюзiя сильнiша за моi слова. Згодом я вирiшив сам покинути маеток, але вiн мене не вiдпускав. Маеток не вiдпустить нiкого! І нажаль я не можу вдiяти нiчого.

– Невже немае виходу? – безнадiйно промовила Олiвiя.

– Врятувати маеток, – коротко вiдповiв граф. – Це единий вихiд.

– Я не можу нiчого вдiяти…

– Маеток обрав вас, мiстере Лайт, отже ви можете щось вигадати.

– Навiть якщо так, я не буду рятувати того, хто поневолив десятки душ, i перетворив нас на… На привидiв, якi вселяють страх. Я надiюсь ви розумiете, мiстере Андервуд, що якщо я врятую маеток, то поневолю цi душi навiчно.

– Одного дня, мiстере Лайт, маеток промовляв до мене. Маеток пообiцяв, що якщо я врятую його, вiн вiдпустить душi.

– І ви повiрили йому?! – викрикнув я. – Мiстере Андервуд, я надiюсь, що ви жартуете. Невже ви повiрили монстру, який скiльки часу тримав вас в iлюзii, допоки йому не знадобилась ваша допомога? Маеток просто використовуе нас! Ми для нього марiонетки!

– А який у мене був вибiр? – спокiйно вiдповiв граф.

– Якщо маеток не знесуть, вiн наложить на нас забуття допоки ми йому не знадобимся знову. Ви розумiете, мiстере Андервуд?

– Розумiю… Але який тодi вихiд?

– Дати монстру померти! Коли стiни в’язницi рухнуть, ми станемо вiльнi.

– А можливо помремо разом з маетком, – припустив граф.

– Це неможливо.

– Чому ж?

– Бо ми вже мертвi.

12

Годинник вiдбивав останнi хвилини. Я стояв на балконi i мiцно стискав нiжну руку Олiвii. Поряд стояв Вiльям Андервуд. Попиваючи вiскi та милуючись зоряним небом ми чекали невiдомого кiнця.

– Певно вам набридло цiлий рiк бачити лише нiч? – запитав я у графа.

– Нiч прекрасна, мiстере Лайт, але боюсь ви правi. Ця одноманiтнiсть дратуе. Подекуди менi найбiльше хотiлось побачити голубе небо та вiдчути промiння сонця. Але… Навкруги були лиш зорi та мiсяць.

Вiскi чудово зiгрiвало у холодний вечiр. Бiльш того воно дарувало прекрасне вiдчуття легкого сп’янiння, яке супроводжувалось вiдчуттям пiднесення та щастя.

От i настала пiвнiч. Стрiлка годинника магiчно покрутилась в iнший бiк та зупинилась на сiмох годинах вечора, а мiсяць не менш магiчно почав ховатися за дерева звiдки зазвичай сходив.

У залi почулась та сама музика, що грала напочатку, а приглушений шум розмов не припинявся. Час повернувся назад, а нiхто навiть не помiтив. Для всiх гостей вечiр тiльки починався, але для мене вiн продовжувався.

– Мiстере Лайт, ви пам’ятаете? – запитав граф.

– Так, – здивовано вiдповiв я, адже був впевнений, що маеток зiтре менi пам'ять.

– А ви, мiс Лайт?

– Так… – Олiвiя на секунду замислилась. – Так, мiстере Андервуд, я пам’ятаю. Я все пам’ятаю!

– Справдi? – я здивовано поглянув на Олiвiю. – Кохана, невже? Але…

– Ну що ж вiтаю, – промовив граф до Олiвii. – Маеток, можна сказати, прийняв вас. Звiльнив вiд iлюзii.

– Але чому? – здивувалась Олiвiя.

– Нажаль, мiс Олiвiя, я не знаю.

Зробивши паузу Вiльям Андервуд добавив:

– Ну що ж, спустимось i подивимось, як там гостi?

Коли ми йшли до сходiв, коридором прокотився який невiдомий звук. Щось подiбне до крику… Дуже моторошного крику. Цей звук визвав у мене тремтiння. Але здавалось, що окрiм мене його бiльше нiхто не почув.

– Ви це чули? – стривожено запитав я.

– Що саме, мiстере Лайт?

– Крик… Невже ви не чули? Тiльки що коридором прокотився нестерпний моторошний крик. Вiн ледь не збив мене з нiг.

Вiльям Андервуд i Олiвiя перезирнулися.

– Нi, ми нiчого не чули, мiстере Лайт.

– Дивно.

Крик повторився, але на цей раз був гучнiшим. І враз у нестерпному завиваннi я розчув моторошний голос, який не був схожий на людський, а скорiше походив на голос iз пекла.

«Врятуй мене… Врятуй Рiчарде»

Примарний голос вiдлунював по всьому будинку.

– Знову! – крикнув я, i всi рiзко зупинилися. – Невже ви не чуете?

Очевидно вони знову нiчого не чули, а голос продовжував промовляти:

«Врятуй… І я звiльню всiх гостей»

– Рiчарде? – промовила Олiвiя, але ii голос був десь далеко. Мою свiдомiсть заповнив голос… Голос проклятого маетку.

«Врятуй! Убий людей, що хочуть знищити мене, i тодi я звiльню вас»

– Нi! – крикнув я, i голос почав слабшати.