Мертвий бал

– А ми повиннi прийняти цей дарунок i бути вдячними, адже хто його знае скiльки часу вiдведено нам, – сумно мовив я.

Я почув, як оркестр починае грати «Вальс дощу» Шопена.

– Перепрошую, – звернувся я до чоловiкiв, – але мушу вiдiйти.

Це була iдеальна музика, щоб станцювати вальс. Така спокiйна, але водночас енергiйна. Ця музика гiпнотизувала, змушувала вiддатись танцю, i опиратись цим чарам я не мав сил.

– Дозвольте запросити вас на танець, – усмiхнувшись мовив я до Олiвii.

– Ох… Рiчард, – радiсно вiдповiла Олiвiя, – чи точнiше «Мiстер Лайт».

– Для тебе я можу бути ким забажаеш, кохана.

Пiд симфонiю Шопена ми закружились в танцi. Усi хто мав пару прослiдували нашому прикладу, i також вiддались танцю. Через хвилину зал був наповнений людьми в масках, якi кружляли у вальсi.

Повiльний вальс з коханою людиною – це певно найкраще й найромантичнiше, що може бути. Я вiдчував дотик нiжних рук Олiвii, вiдчував ii подих, ii енергiю… Я вiдчував ii тепло, тепло людини, що кохае тебе, i яка для тебе весь свiт.

Ця мить була чудовою, унiкально i особливою, почасти тому що вона вiдбувалась зараз. Але щось змусило мене здригнутись. Перед очима постала дивна картина… Дуже дивна картина. Я не звернув на це уваги, вирiшивши, що це просто галюцинацiя. Але вiд чого? Я не випив так багато, щоб мати галюцинацii.

– Боже! – Олiвiя знесилено впала на крiсло, коли танець закiнчився. – Рiчарде, це було неперевершено! Я давно так не танцювала.

– Я також, – вiддихаючись сказав я.

Я уже забувся про галюцинацiю, i пiшов, щоб роздобути собi та Олiвii по бокалу вина. І тут картина перед очима постала знову, але на цей раз була чiткiшою. Реальний свiт зник i на мить передi мною постала старезна будiвля, що з кожним днем розвалювалась усе бiльше. За мить я не встиг зрозумiти, що за будiвля, але через кiлька хвилин галюцинацiя повторилась знову. На цей раз галюцинацiя стала чiткiшою та тривала трохи довше, i я краем ока зумiв оглянути мiсцевiсть, яка скорiш за все була закинута серед дерев, де будинок руйнувала природа.

– Усе добре? – запитала Олiвiя, помiтивши мое занепокоення.

– Так… – невпевнено мовив я. – Так, усе добре, кохана.

Я сказав так, щоб не хвилювати ii, хоча тривога менi не давала спокою, i навiть вино не допомагало розслабитись.

2

Галюцинацii продовжувались. Вони появлялись неочiкуванно i з кожним разом ставали усе чiткiшими та довшими. Галюцинацii були подiбнi якомусь передбаченню, або ж я бачив iншу реальнiсть чи просто iнше мiсце. Коли галюцинацiя вiдбулась вчетверте я зрозумiв, що це було не iнше мiсце. По формi та стилю я зрозумiв, що напiврозваленим будинком був маеток графа Андервуда. Той самий, де зараз знаходились ми! Але що це могло б значити? Невже я бачу майбутне? Невже мае щось статися?

Час плив, неначе рiка – так швидко, але зовсiм непомiтно. Оркестр безперестанку грав музику, люди продовжували танцювати, напиватися та розмовляти. Усе продовжувалось, i всi продовжували бути щасливими. Але це не стосувалось мене. Я був вiдсторонений, неначе був деiнде.

Роздуми тривожили мене, а галюцинацii не припинялись. Це зводило мене з розуму, i я хотiв чим швидше покинути це мiсце. Ми вже i так затримались. А скiльки минуло часу? Я дiстав з кишенi годинника, i поглянувши на нього здивувався. Без п’яти пiвнiч! В хорошiй компанii з келихом вина час проходить непомiтно. Хоча галюцинацii почали навiдувати мене тiльки сорок хвилин тому.

– Кохана, нам час iти, – сказав я, знайшовши ii серед подружок.

– Я зараз повернусь, – сказала вона подружкам i ми трохи вiдiйшли.

– Правда, нам час iти, – спокiйно повторив я.

– Але чому? – здивовано запитала Олiвiя. – Ми ж тiльки пiвгодини тому прийшли.

«Пiвгодини?» – здивувався я i поглянувши на годинник зрозумiв, що Олiвiя мае рацiю. Але ж це нереально! Ми як мiнiмум уже вiчнiсть тут. П’ять годин – не абищо! Я ж не наскiльки божевiльний, щоб втратити вiдчуття часу!

Я вiдчував, що щось тут не так, але Олiвii про це не сказав.

– Рiчарде, розважся хоч трохи, – продовжила Олiвiя. – Он я помiтила серед тих трьох чоловiкiв Джона. Пiди поспiлкуйся.

– Але я вже тричi за вечiр спiлкувався з ними!

Олiвiя здивовано поглянула на мене.

– Про що ти кажеш, Рiчарде? Ми ж тiльки прийшли i мiстер Андервуд – единий з ким ми перекинулись словом.

– Невже?

– Рiчарде, ти здаеться ще не напився… – вона подивилась на мене, як на божевiльного i усмiхнулась.

Невже вона мене розiгруе? Але я кiлька рокiв вивчав людську поведiнку, i зараз мiг впевнено сказати, що Олiвiя говорила абсолютно серйозно. Навряд вона могла мене розiграти. За дев’ять рокiв шлюбу я надто добре вивчив Олiвiю. Вона не вмiе стримувати емоцiй, а отже розiграти мене не може також.

Тут точно вiдбуваеться щось дивне i я повинен зрозумiти що саме.

Як порадила Олiвiя я пiшов до Джона, Вiктора i Бредлi, якi стояли на тому самому мiсцi де стояли i ранiше.

– Рiчард! – викрикнув Джон, коли побачив мене.

Я мовчки пiдiйшов до них.

– Офiцiант, – позвав Джон, – бокал вина, будь ласка.

– Нi, дякую, – вiдповiв я. – Я за цей вечiр добре напився.

Джон здивовано поглянув на мене i сказав те, чого я боявся бiльше всього почути.

– Ох… Друже коли ти встиг? Бал тiльки но почався!

– Можеш сказати скiльки вiн тривае?

Джон дiстав з кармана годинник.

– Приблизно двадцять-тридцять хвилин, – вiдповiв вiн.

– Зрозумiло.

– Точно! – вигукнув Джон. – Треба ж тебе познайомити з Бредлi.

Чоловiки пiдняли маски, i я побачив тi ж обличчя, якi бачив зо п’ять години тому, коли вперше iх зустрiв.

– Я Бредлi, – сказав вiн, протягнувши руку.

Я невпевнено ii пожав.

– Перепрошую, Бредлi, але ми… уже знайомi, – сказав я.