Мертвий бал

– Але це неможливо, Рiчарде. Неможливо!

– Щось дивне дiеться у цьому маетку, i мене це тривожить.

– Що ти маеш на увазi?

– Приблизно чотири години тому я почав бачити дивнi видiння. Передi мною почав поставати цей маеток, але вiн був занедбаний та розвалювався на очах.

– Видiння?

– Так, Олiвiя! Видiння! Спершу я не звернув уваги, вирiшивши, що це звичайна галюцинацiя. Але вони продовжувались, перiодично та неочiкуванно. З кожним разом ставали все чiткiшими та тривали на кiлька секунд довше нiж попереднi.

– Коли було останне видiння?

– Перед нашим танцем.

Олiвiя на мить замислилась.

– А ти впевнений, що це був цей маеток?

– Так! Абсолютно. Це точно був вiн.

На обличчi Олiвii виступило занепокоення. Хоч все це звучало як нiсенiтниця, але я нiколи iй не брехав i не розiгрував тим бiльше. Тому iй нiчого не залишалось окрiм як вiрити менi.

– Тобто ти хочеш сказати, що час повторюеться, i нiхто цього не помiчае?

– Так! Саме так! Нiхто цього не помiчае, i годинник також слiдуе часу. Тiльки я чомусь почав бачити видiння та помiчати, що з часом щось не так.

– Коли це почалось?

– Що саме?

– Коли вечiр повторився?

Я замислився i тут же згадав, як за п’ять хвилин до опiвночi поглянув на годинника, пiсля чого Олiвiя уже вважала що ми прийшли пiвгодини тому назад. І саме пiсля опiвночi стрiлка на моему годиннику повернулася назад.

– Це сталось опiвночi! – викрикнув я. – Коли день дiйшов кiнця вечiр повторився спочатку.

– Скiльки зараз до опiвночi? – запитала Олiвiя, яка тепер також була занепокоена цiею аномалiею.

– До опiвночi три години сорок п’ять хвилин.

– Твiй годинник точний?

– Абсолютно.

– Ну що ж… Якщо усе, що ти сказав справдi вiдбуваеться, тодi вся надiя на тебе, коханий. Тiльки тобi не стираеться свiдомiсть. Я надiюсь, що ти розберешся iз цим, i нам не прийдеться знаходитись на цьому балi вiчнiсть, – Олiвiя посмiхнулась, але посмiшка скорiш за все була нервовою, нiж радiсною. – Якщо я можу чимось допомогти тiльки скажи.

– Вiр менi.

– Я вiрю, любий.

4

Звiривши свiй годинник з годинником Джона я переконався, що мiй йде правильно, хоч i не мав у цьому сумнiвiв. Я взяв бокал вина i пiдiйшов до вiкна.

За вiкном була чорна нiч. Як я й пiдозрював, мiсяць ледь пiднявся над лiсом, хоч мав би уже бути високо в небi. Нiч повторилась i певно повториться знову. І тут менi прийшла думка: що як ця нiч повторилась не вперше? Що як вона повторювалась уже не раз, але тiльки зараз я прокинувся вiд цього сну, що тривав уже бозна скiльки часу? Мене ця думка трохи розтривожила. Я намагався не зациклюватись на нiй, але вона не йшла з голови, i я все бiльше бажав дiзнатися чи так воно насправдi. І вiдповiдь неочiкуванно прийшла, неначе Бог почув мое прохання.

У цю мить нелегких роздумiв я знову побачив видiння. Видiння було чiтким, i на вiдмiнно вiд попереднiх разiв, тривало досить довго.

Я продовжував дивитись у вiкно, але замiсть темноi ночi побачив сонячний лiтнiй день. За вiкном стояло двi дивнi… карети. Точнiше це були не карети, це було щось iнше дуже подiбне до карет з накривним дахом. Я на мить припустив, що бачу майбутне. Точнiше я був у цьому впевнений, але наскiльки я далеко перенiсся?

Згодом роздались приглушеннi голоси, навiть крики. Через секунду я побачив на дворi двох чоловiкiв. Обидва були одягнутi досить елегантно, неначе зiбралися на бал.

– Цей маеток уже не врятувати, Джон! – крикнув один iз чоловiкiв.

«Джон» – подумалось менi. Одного з чоловiкiв звали Джон, так як мого друга.

– Вiн розвалюеться на частини, ти ж сам це бачиш!

– Але ж це архiтектурна пам’ятка, – заговорив Джон. – Колись цей маеток належав моему родичу графу Вiльяму Андервуду. Вiн дуже любив цей маеток i часто влаштовував в ньому бали.

– Це було дуже давно!

«Наскiльки давно» – подумалось менi.

– Будинок розвалюеться, – продовжував чоловiк. – Його час минув.

– Але ж можна реставрувати.

– Можна, але дешевше буде побудувати новий.

Я вiдчув, як видiння потроху згасае, i голоса чоловiкiв розчиняються десь у тишинi. Але я продовжував вдивлятись i вслухатись. Менi потрiбнi були вiдповiдi. Зараз!

– Я не хочу його знищувати, – сказав Джон. – Цей маеток зберiгае в собi таку велику iсторiю. Скiльки в ньому проводилось балiв, скiльки людей в ньому закохувалось, скiльки було драм та смертей. Цей маеток зберiгае в собi скiльки таемниць, скiльки мiстики, а ти хочеш усе це знищити.

– Пробач, Джоне, але я не маю вибору. На дворi 2020 рiк, i старий маеток з привидами, де люди часто чують музику та розмови бiльше лякае, нiж цiкавить. Цей маеток дожив свое.

У цю мить я виринув iз видiння, i передi мною знову постала темiнь ночi.

Останнi слова були для мене неначе нiж у серце. Невже це те, про що я думаю? О Боже… Цього не може бути. Бал тривае уже бiльше ста рокiв! Якщо те, що я побачив – реальнiсть, тодi усе це iлюзiя. Для нас час зупинився, ми бачимо те, що не е справжнiм i бачимо це уже сто сiмдесят рокiв. Сто сiмдесят рокiв ця брехлива картина постае перед нашими очима в той час, як насправдi маеток розвалюеться, а ми давно уже… мертвi. Як сказав той чоловiк, в маетку живуть привиди, i тут я зрозумiв, що вiн мав на увазi нас, а вся та музика i розмови, якi чули люди – наш вiчний бал. Ми – привиди, що застрягли у вiчнiй петлi часу. Нiчого не пiдозрюючи ми насолоджуемось балом, який тривае уже бiльше столiття, i лиш вiдголоски нашого мертвого балу долiтають до реального свiту.

5

Це божевiлля. Це просто неможливо! Всi ми давно мертвi… Столiття, як мертвi! Ми розмовляемо, жартуемо, смiемося, танцюемо, в той час, як нашi скелети закопанi десь глибоко пiд землею, або ж взагалi перетворилися в прах. А нiхто навiть не пiдозрюе цього. Нiхто не знае, що цей бал – iлюзiя, що вiн тривае уже надто довго, а всi ми – лиш привиди, що приреченi на вiчнi веселощi. Але, як я пiдозрюю, це ненадовго…

Мене все бiльше хвилювало питання, що станеться з нами, коли маеток знесуть? Невже ми просто зникнемо? Чи можливо це нiяк на нас не вплине, i бал продовжуватиметься навiть коли маетку не стане?

Поринувши у роздуми та вiдчуваючи неабияку тривогу, я взагалi забувся про час. Коли поглянув на годинник, то сильно здивувався. До пiвночi залишалось двадцять п’ять хвилин! Коли настане новий день – усе повториться знову, i слова якi я сказав Олiвii бiльше не матимуть значення.