Вігілії

ВІГІЛІЇ LVII

Гонг-дзеркало. Самi стежини втрат.
Лише на обрii ще серце носить миро
У просвiтках мiж валунiв понурих,
Де жорна тлiну порожнечу труть.

В завулках пам’ятi – сiль вогникiв, – нiтрит
І ланцюги. Туга легеня моря.
Зi спинок свiтла, наче iз омарiв.
Приплив – прапращура – в пiску – портрет, —

Уламки водяноi епопеi, —
Й над ними мiсяць, як шматок папаi.
Згорнулась твердь. На дно пiшла ескадра.

Жменя свiдомости i зiр, – лiванськi кедри.
Де смерть – лозиною – отару поганя.
Гонг-дзеркало, як жерла двигунiв.

ВІГІЛІЇ LVIII

Життя спливло. Лишилася стерня.
Як мало зерен – цельофанний кошик.
Майбутне ледь вивiльнюеться з кушок, —
Вже iнше обертаеться стерно.

Ще час вiд часу дiйсности турнюр —
З-за рогу – проминальнiше й гiркiше.
Хорти пiдземнi хлепчуть чорну кашу,
Хоч маятники, що – за тлiн – турнiр.

Ще рiки – серед мороку – молочнi.
Як лунко, незахищено i лячно,
Де простору алмазна шевелюра.

Мов тiльки но з верстата ювелiра.
Все – порохом – герой i страхопуд.
У серцi – дрiт. В чуттях – найглибший спад.
Й на брамi пес, що в бiлiм колi спить.

ВІГІЛІЇ LIX

Як дзвiн у вусi, вглиб речей розгiн,
Де ще вiд дня позалишались пастки.
Ледь коливаються – плiвки надутi – пустки.
Розгвинчено i воду, i вогонь.

Поздовжнього побiльшала вага.
Скрiзь – губкою – стрiмкi й ламкi форпости.
Дитину в ваннi – проминальне – пестять.
Всi вiддалi, як тiсто, й тiльки ген,

Де устриця до обрiю прикута.
Ще жменька свiту з вiдсвiтом строкатим. —
Зiйшли на рiнь – i метушня, i галас.

І нi душi. Сама – рiвнина-голос.
Що – дiйснiсть, наче праскою – капрон.
Та Якiв, що iз Господом – на прю.

ВІГІЛІЇ LX

Видовжуеться присмерку сачок,
Де iнший берег, танучи, хлюпоче.
Ще тiльки неба пiвпригаслi печi.
День руки витер, – працю всю скiнчив,

Аби – на ранок – знову дитинчам —
Чи й серед ночi, – як кому приспiчить.
Сторч – тиша насуваеться сипуча,
На скипетр обертаючи – канчук.

Слаба – не пiтьма – простiр – на утори.