Вігілії

Долини духа спочивають в генах.
Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу.
Речей поверхня тане, як засмага, —
Так диня тишi стигне в сновиганнi.

Ще не набрали почуття розгону,
Свiт видимий ще розмовля на мигах.
Є гiршi вiд поразок перемоги,
І свiтла найчорнiшi перегини.

Над дiйснiстю – димок вiд кантилени.
Одягнений, неначе в панцер, в луни.
Весь на межi, на всю тональнiсть кондор

Вiдлiчуе у присмерку секунди
(Годинник, що без гир i колiщат).
Буття? Чи кинений на полi бою щит?

ВІГІЛІЇ XLVI

Обличчя. Лiнiя. І за водою – слiд.
Найнепохитнiше – таке ламке й минуще.
На днi краплини – iснування днище.
Що, як полiп, в поцейбiк наросло.

Із неладу – рука, що – зерна й лад —
Крiзь заграви – на перехрестях – мощi.
І прапорець на пагорбi, що – нащось.
Усе велике, що таке – мале.

Плач. Голоси, хоч поруч – нi оселi.
Лиш смерть, що свiт, немов кiзяк, мусолить.
Сам тiльки звук – щербатий i гугнявий —

Вже без надсади, без прокльонiв, гнiву. —
Все – в лiйку, – поодинцi i гуртом. —
Й рiка, що рiнь у душу нагорта.

ВІГІЛІЇ XLVII

На днi вiкiв чекае Пенелопа, —
Пiщина пам’ятi, що – водянi бескиди.
І женихи, що чинять збитки й шкоду,
Й Аiда брама, котра замiсть шлюбу.

На астролябiю поклавши лапи.
Два грифи – шлях, який веде в нiкуди.
Пiшина пам’ятi i обрiй-естакада.
Що – свiт, iз мила й сажi злiпок.

В предмети згущуеться роздрiбне мигтiння.
Де щойно тiльки гiлочки фотоннi,
І вiд ества – нi обрисiв, нi статi.

В таких глибинах навсебiч летiти. —
Ще Сцiлли i Харiбди омина Свiдомiсть.
Й нiч у мисцi, як миньок.

ВІГІЛІЇ XLVIII

Не обрiй, а вуста, – то там, то тут —
З-пiд намулу. І тиша, наче дьоготь.
Все причаiлось. Тiльки мiсяць диха
На вухо. Та – ковтками – блекота.

У проминального все дужче апетит —
На вiчне, хоч i гине вiд ядухи.
Двi зiрки, що – як рушники – з-пiд даху, —
За розподiльник лiнiй i частот.

В повiтрi гаснуть острови з опунцiй.
Прийдешне ще чекае на зупинцi, —
Їсть яблуко, – при боцi – оцелот,

Що вiд – промiжних втiлень уцiлiв.
Й по купках спалахiв, мов з’яв очiс,
Йде розтяжний – з самих суглобiв – час.

ВІГІЛІЇ LI

Мить блимнула – й ломовиком – в обоз.
Життя? Рiка? Чи просто знак – алея
Згортаеться у зiрку i малiе.
Не поле – алюмiнiй i азбест.

Амеба мiсяця зiйшла на рихлий бас.
Килою – отвори. Хорти – от-от – толая:
Рiвнина чи вже духа алкалоiд,
Що в просвiтках – матерii позбувсь? —

Самi кульбаби вiд гучних орацiй.
Свiт – проваливсь на першому уроцi
Й – надсадно – форми – щiткою, як посуд.

Природа – з’яв напташила запаси,
Аж серце гупа й кришиться броня.
І пiтьма, що – оливами – бринить.

ВІГІЛІЇ LII