Все глибше й – далi – вiд тандит щоденних.
Не мiсяць – елiпс. Крапле белладонна.
Ще мить, – i шкiрка зовнiшнього лусне.
Позаду – проминальне i облесне.
Єдиний дзвiн, що бамка щогодини.
Все видовжилося й позатихало.
І тiльки серед обрисiв похилих.
На лiнii, що дiлить свiтле й темне.
Громаддя слуху – сторожке й невтомне. —
У снах маячать, хоч нiхто не спить.
Як голос, вiддалi. І нескiнченна путь.
ВІГІЛІЇ XLI
Вiд ночi – пiвобгризений маслак.
Скрiзь – iснування ще дрiбнi реклямки
Та водограю ледь надтрухлi клунки,
Де вже прийдешнього спалахують посли.
Згортаеться в сувiй – шляхетне й зле.
Суцiльний розпад там, де щойно клiнкер.
Найдовшi пащеки (ковта весь свiт) – маленьке.
Де ще майбутне – слизом, як масляк,
І проминальнiсть – у руцi – мензурку,
Що наближаеться, – мандрiвна зiрка, —
І час вiд часу – збоку – зблисне кловня.
Що вiд розлинного лишилася конклаву, —
Луска огрудь, що iх – зелений град. —
Гравцiв на видно. Видно тiльки гру.
Вiгiлii XLII
На кригу – рух. Дня зупинивсь вiтряк,
Й одна за одною, як пара, перепони.
Крiзь плiвку дiйсности – з пiдводних скель – скорпени.
Скидати форму добiгае строк.
Для змагунiв – дедалi вужчий трек.
Вогнi i цiль, – iх поглина серпанок.
В гранат завинена чекае Прозерпiна,
Заки гравцi – передостаннiй трюк.
Кiнцiв не видно. На всi боки – трусько.
Замiсть свiтила ледь кiптюжить трiска.
Нутро, неначе пiсля золотухи.
Свiт вiдшвартовуеться так поволi й тихо.
Розпавсь на тлiн, хоч i стоiть квартал
(Черв’як i в срiблi дiрку провертiв).
Стерничий – i нiкого на борту.
ВІГІЛІЇ XLІII
(Анабазис)
Ще коло, ще пустеля, й караван
У присмерку – з барханiв – ген – мiжрiччя,
Де гнiзда залишилися сорочi
І предки промовляють з домовин.
Найдальшi вiддалi – тi уздовж власних вен.
Найнезбагненнiшi – якнайпростiшi речi, —
Мости через провалля – без поруччя.
Камiння, луни, потiчок-ревун.
Що Арарат? – Драконами – дрiбницi.
Пiщина, що на всю потужнiсть пнеться,
Аби до свiтла боком притулитись
І зупинити смерти вентилятор.
Що вже – от-от – останнiй електрод.
І трудиться, хоча – намарне – труд.
ВІГІЛІЇ XLIV
Лиш рибнi голови, де вирував базар.
Ножi змiнили, вимiри й касети.
Будинки й вулицi прорiджено крiзь сито.
Всi вчинки пiтьмою виходять з амбразур.
На площi тишi довшае пузир.
Де ще дiдок дошукуеться сутi.
Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.
І не брукiвка, а бруски озер.
Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.
Заходять iншi вiрування й звички.
Й нiчна сторожа, що – олiю – в лямпу.
По спиляному походжа Олiмпу,
Де тiльки тiнi на водi вiд паль
Та човен, що – на той бiк – за обол.
ВІГІЛІЇ XLV