Вігілії

Навколо тиша, наче iз вiдра.
Без опертя, в надхитану назальнiсть —
Квадрат розмитий. Свiт – без камiзельки.
Все кришиться – i навпiл – по ядру.

За водороздiлом – осмерклий сум модрин.
Що видовжила в береги зозуля.
Та мозок, що – краплинами лiзолу, —
Ще заки – на новий ракетодром.

Сама рiвнина, що застигла в оцi,
Та – ген – тополь порожнi ногавицi.
Де зовнiшне вiдбiгло всiх регалiй,

Лиш де-не-де – на хiднику – рагелi.
Нутро не клiпне, – в пастцi сам ловець.
І тиша, що всi стулки розсува.

ВІГІЛІЇ LIII

У прiрву – день. Короткий людський вiк.
Все глибше смерть вбивае в тiло пакiл.
Все, чим жилось, як на асфальтi – спека. —
Мелодiя – на кришки – i спiвак.

Плете ядро усесвiту павук.
На ниточцi тремтять хисткi опуки.
Усе живе – Тлiн – пiд свою опiку.
Лиш серце блима – мiж кущiв – ставок.

Весь свiт бiжить – вагон, – та спить кондуктор.
Хитаються перегородки з дикту.
Не дiють гальма. Рух нiхто не стрима.

Не вимкнути – нi колii, нi струму,
Нi пам’ятi розпилений смарагд,
Де ще життя, – що – димом, – димарi.

ВІГІЛІЇ LIII

Буття? – Чи серед хаосу – боскет.
Де – ножицями – неосудний ледар?
Порожнiй пляж. Надтрухлi двi колоди.
В пiску гние – пiвмiсяця – i скат.

Повiтря – з плинних лусок – самоскид.
Який – над ямою – добiг до влади.
Надкришуються – всесвiти i люди.
Ковпак вiдлунь. І невiдчитний код

Черви, що пробуе свiдомiсть гризти.
Крiзь видиме – дедалi глибший розтин,
І переходи, i мости з вiскози, —

Кров, звiльнена вiд пристрастi i сказу,
І простiр, що на промiнь захолов. —
Неначе хто кватирку прохилив

В безпростiрнiсть, що плаче немовлям.

ВІГІЛІЇ LV

Рожевi парасолi краплють з ринви.
Всiм з’явам- простiр – за едину пашу.
Та де-не-де – ще свiтловi папушi. —
Все зовнiшне пiшло на вiдмирання.

Ступати важко. Небо, як мурена,
Ковтае душу. Ледве блима пижмо.
Із каганцем – за iснуванням – пошук.

Де тлiн – в ботфортах – коней на поронi.
Стiна iз лялечок, обернених в мовчання.
Матерii i духа величини
Й трикутник зору – крiзь медузу нiби.

Бо видиме, що – невимовне – в набiр.
Немов пiсля потопу суховiй,
Вiдкрило в серцi жилу слухову.

ВІГІЛІЇ LVI

Життя дало – з розгону – заднiй хiд,
І не зiбрати навiть глею грудки.
Лиш пам’ятi шпичастi осередки
Із шибами, де навхрест – лепеха.

Вже прорiдився дiйсности штахет,
І серед плазми – духа самородки.
Рiвнини сну з жирафами, – що – рiдко —
Вглиб – жовте м’ясо з фiялкових хутр.

Самi димки. На нетривке – гонiння.
Назад – в ядро – розпочалось вгинання,
Де ще клiтин пручаеться додаток.

Останню форму – в невагоме здуто.
І по трикутниках – без веслярiв – вельбот.
Усесвiт, згорнений, чекае, як мольберт.