Роман про добру людину

Роман про добру людину
Емма Андiевська

«Роман про добру людину» Емми Андiевськоi – це фiлософсько-психологiчний твiр, дiя якого вiдбуваеться в украiнському таборi для перемiщених осiб в Мiттенвальдi***. Лейтмотивом твору е прославлення добра, яке е основою iснування свiту. Свiтову славу письменницi принесли прозовi твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапiта», «Тигри», «Казка про яян», поетичнi збiрки «Народження iдола», «Наука про землю», «Вiлли над морем», «Мiражi», «Мiста-валети», «Шухляднi краевиди» та iн. Емма Андiевська – украiнська письменниця та художниця, яка працюе у стилi сюрреалiзму та герметизму.

Емма Андiевська

Роман про добру людину

Роман

Безмежна доброта – рiдке явище. Добротi природа вiдпустила мiсця – лише як виняток з ii правил. Добру людину нищать, затоптують, коли ж нема сили знищити – глузують, знущаються, i вона завжди гине. Але якби не народжувалася ця безмежно добра людина, яка нагадуе нiкчемним сотворiнням про божественнiсть людського покликання, весь свiт не проiснував би й митi. Все буття рознесено б на друзки, i воно нiколи не втiлилося б знову. Бо навiть злi, мерзеннi й пiдлi креатури не проiснували б i одного вiддиху, якби всього буття не виправдувало iснування безмежно доброi людини, ii затоптують, однак через неi, i то виключно через неi, рухаеться свiт.

– Чого ти так прусуешся?

– Я?

– Нi, Господь Бог.

– Я взагалi нi!

– Ну гаразд, iди сюди, менi нудно. В такий день варта – пекельнi муки. Цей дощ!

– Так. Дощ.

– Це все, що ти маеш сказати?

– Хочеш анекдоту?

– Гм. Що несеш?

– Хiба не бачиш? Валiзу.

– Валiзу? Ну нехай, давай анекдоту!

Тимко позiхнув i скрушно глянув на Дмитрика, який мiцно стискуючи ручку картонноi валiзи, зупинився перед контрольною будкою на входi до табору.

– Якщо не анекдоту, то бодай щось нового. Що дiеться на свiтi. Ти ж вештаешся скрiзь. Знову лагодиш якусь справу?

– Нi, пипоть тобi на язик! – вiдповiв Дмитрик, таборовий злодюжка й манiпулятор вартостей, якi не дуже мiцно трималися своiх власникiв, – я тепер тiльки чесною працею!

– Що у валiзi?

– Старий крам. Якщо тобi конче кортить, покажу, навiть у цей дощ покажу. Клятий дощ! Зовсiм чесно, гендлярство тепер не виплачуеться!

І Дмитрик з певнiстю й виструнченою поставою людини яка говорить щиру правду, поставив валiзу на землю, трохи схилив верхню частину тiла до ношi, не спускаючи очей з Тимка, описав овальний рух руками, нiби рвучись вiдчиняти замки, а одночасно й наче вiдкидаючи ззаду поли невидимого довгого сурдута, тодi сiпнувся назад, ляснув пальцями, даючи цим зрозумiти Тимковi, що в його головi засвiтилася блискавка, яку вiн зараз викладе словами, а це далеко важливiше, нiж у дощ вивертати нутрощi з валiзи, i заходився оповiдати, чiтко i зi знанням справи, масну анекдоту, вiд якоi Тимко зайшовся реготом, хоча чув ii вже безлiч разiв не тiльки вiд Дмитрика, а й вiд Дмитрикових хлопцiв, що в цю мить крiзь свiжо прорiзанi дiри в таборовiй дротянiй, кожного тижня латанiй з наказу мiсцевих охоронцiв порядку огорожi завершували чергову операцiю: у дешевеньких картонних валiзах, таких, як стояла бiля ноги Дмитрика, серед бiлого дня зносили до сховища на горищi третього бараку крадених поросят, яких Дмитрик, як вiн висловлювався, органiзував на селi i таким простим способом, завинувши поросятам рильця, аби не кувiкали, стриноживши й позапаковувавши живу ношу в валiзи прошлюзовував у табiр.

Акцiя пройшла успiшно, нiхто не накрив хлопцiв на гарячому i вони тепер тiльки чекали на Дмитрика, який нiс у валiзi останне порося, щоб пустити далi, вже по таборових каналах i канальчиках живий товар, заки полiцiя влаштуе облаву й розшуки.

Хлопцi знали своi обов'язки, чiтко виконуючи Дмитриковi розпорядження з вiрою в його щасливе око, бо Дмитриковi все завжди краще вдавалося, нiж iншим, може, тому лише, що Дмитрик не вiдзначався зажерливiстю i вмiв кидати те, що не давалося проковтнути за раз, не жалкуючи за втраченим, та хлопцi не ламали голови, чому iм краще працювати з Дмитриком, нiж з iншими. Зрештою i Дмитрик сам не любив замислюватися, як i його хлопцi, навiть у такi хвилини, коли, як тепер, доводилося легалiзувати свiй прохiд крiзь браму законности, яку втiлював Тимко, i витрачати час на теревенi, аби запаморочити знудженого Тимка, щоб вiн нарештi пропустив Дмитрика без перевiрки, а разом з тим, щоб про всяк випадок, якби акцiя в подальшому перебiгу луснула (виключена рiч, бо все вкладалося, як по-писаному), мати алiбi, мовляв, вiн, Дмитрик, зайшов до табору, як порядна людина, на виду в усiх i тому не мiг проробляти жодних пiдозрiлих манiпуляцiй нi з краденими поросятами, нi з чимось iншим, хоч би там що твердили. Бож хiба людина з нечистим сумлiнням потрапила б так спокiйно стояти, з власноi волi поклавши голову в пащу правосуддя й розповiдати анекдоти?

– Ще одну! – гукав задоволений Тимко, тримаючи Дмитрика бiля будки, аби не залишитися самому.

Клятий Дмитрик, i як же в нього складно лягають слова! – дивувався невибагливий Тимко, забувши i про валiзу, i про те, як йому ще до самого вечора нудитися на вартi.

– Остання! – попередив Дмитрик, глянувши на свою валiзу, яка мокла на дощi.

Але остання анекдота не була призначена для Тимка.

З того, як обличчя Тимка вмить навстiж роздзяпив i скував смертельний жах, як йому забило вiддих i вiн схопився за груди, не годний видобути не лише вигуку, а й кволого хамаркання, Дмитрик одразу збагнув, що сталося.

Вiн шарпонувся назад зi щирим побажанням, аби грiм побив весь свiт, коли таке коiться, та вже виявилося запiзно: його валiза на всiх чотирьох рожевих нiжках прожогом мчала в табiр, то по прямiй, то зигзагами, наче ii судомило, просто до кухнi, куди саме почали сходитися таборовi мешканцi з бляшанками, банячками, а дехто й з вiдрами, на велику родину, отримувати обiд.

Дмитрик кинувся слiдом повз остовпiлого Тимка, якому на кiлька днiв вiдiбрало мову, вiд чого його почали дражнити мовчуном, i вiн дуже сердився на це прiзвисько, бож, звiсно, кому приемно, коли кплять iз страху, вiд якого хтось слабший i не такий зрiвноважений, як Тимко, i взагалi переставився б на той свiт? – а валiза вже врiзалася в людську гущу, яка з вереском бризнула на боки, пропускаючи апокалiптичну з'яву, а за нею згодом i захеканого Дмитрика, що наздогнав свою валiзу аж бiля входу до барака баби Грицихи, яка вийшла подивитися, чому в таборi зчинився такий рев.

Валiза тицьнулася бабi просто в ноги й зупинилася, i тут щойно Дмитриковi пощастило вхопити ii в оберемок.

Баба Грициха, як завжди в бiлiй хусточцi й кольоровiй ще з дому вiчнiй плахтi, про яку рiзне подейкували, бо нiхто нiколи не бачив баби в iншому вбраннi, дивилася на Дмитрика старими добрими очима й усмiхалася.

– Знов у халепi, Дмитрику? – мовила вона, i вiд ii слiв у Дмитрика нiби влучили одразу двi думки, як це з ним траплялося лише тодi, коли в його мозку народжувався новий, особливо вдалий плян черговоi махiнацii.

– Я вам це дарую на обiд, а ви замовте перед Богом за мене слово, – випалив Дмитрик, витрушуючи з продертоi валiзи крiзь розкисле дно на руки баби Грицихи порося з завиненим у сiру ганчiрку рильцем, i, схопивши за ручку валiзу, яка так оганьбила його, повернув досить швидко, хоч уже й не бiгцем, через таборовий майдан, де щойно всi стали свiдками його перегонiв, до свого барака, – попри цей випадок анi трохи не втративши переконання, що всi лиха, якi в життi чигають, навiть отак непередбачене, виходять тямковитiй людинi лише на користь, навiть коли й доводиться кликати на допомогу добре слово баби Грицихи, а вона ж i так завжди ладна кожного порятувати.

Пiсля цього дня чи радше – пiсля цiеi подii, чудернацька слава, яку в закутках i на майданчиках, за банячками з iжею й за чаркою, мiж бараками, в пiдвалах, на горищах i на смiтниках, де переважно товклася малеча, з чуток, здогадiв i найретельнiших свiдчень очевидцiв висновували навколо баби Грицихи, ще бiльше закрiпилася. На вечiр весь табiр тiльки про те й говорив, як Дмитрик, цей пройдисвiт, шкурник i зiрвиголова, принiс до баби Грицихи чорта, який допомагав йому безкарно проробляти махiнацii, а баба своею бiлою магiею, а перед нею не встоював найменший прояв зла, обернула його на невинне порося, що вiдтодi унадилося ходити за бабою скрiзь, мов цуценя.

Правда, дехто з тих, якi краще визнавалися в життi, особливо ж на людських вадах, твердили, – бож саме трапилося, що вони те все на власнi очi бачили, – як чорти заволодiли Дмитриком i по всьому табору, не побоявшися бiлого дня, на довгих волохатих ножищах почали ганятись за ним, батожачи бiдолаху грубезними зеленими найлоновими хвостами, точнiсiнько такими, як тi американськi канати, якi за допомогою Дмитрика потрапили до табору й були вже давно розплетенi й наново сплетенi на сiточки, паски, хусточки i навiть краватки й блюзки, аби вiн кинув гендлювати, i лише тому, що Дмитрик своечасно згадав про бабу Грициху й устиг крикнути, щоб вона йому допомогла, баба Грициха обернула всiх чортiв на звичайнiсiнькi валiзи, якi чвiркнули на всi боки й щезли, i на цей раз Дмитрик урятувався, бож баба визначалася великою добротою й за кожного замовляла лагiдне слово перед Творцем. Баба Грициха зневажала тiльки злих, нiкчемних i саме тому нелюдське лютих, якi вiдписали свою боягузливу душу злу, нахваляючись, що тiльки по боцi зла людина спроможна вижити на цьому свiтi, страхаючись добра, як вибухiвки, хоч i за них молила Бога, щоб удiлив iм бодай крихту доброти, просвiтивши iх ницi помисли, а головне – аби вони не мали сили затоптувати добрих людей.

Звичайно, оскiльки на свiтi все покликане мати не лише початок, а й кiнець, то двое святенникiв-сектантiв у таборi пробували перечити, мовляв, добро баби Грицихи не вiд святого Письма, отже й не вiд Бога, бо вона й до церкви не надто вчащае, i нiхто нiколи не чув, аби вона повчала якогось непутящого небораку житiями святих чи бодай якимось акафiстом, щоб аж кров у жилах скипiла вiд жаху перед карою Божою, як то належалося б, невiдомо навiть, чи вона взагалi Бiблiю читала, надто просто вона завжди висловлюеться, хiбащо якусь приповiдку скаже, а вiд приповiдки до поганства, до чар, навiювань, отже й до геенни вогненноi – один крок, та мудрування сектантiв не мали успiху, бо одного з них хлопцi, яких вiн угрущав як жити, побили, а другого, вистеживши, як вiн кiлька разiв перекрочив порiг удовички, якiй надто до серця припало святе Письмо iз уст святенника, почастували такою соромiцькою пiснею, що ii хлопцi гуртом склали пiд коломийку, аж обом праведникам затягло язика, i про бабу Грициху вiдпала охота взагалi будь-як висловлюватися, хоч баба нiколи не сердилася, аби й що про неi базiкали.

Проте воно само собою якось так складалося, що перед добротою баби Грицихи, яка нiкого не лаяла й не повчала, усiм робилося лячно й соромно за своi вчинки. І що з того, що баба нiколи не сварила навiть тих, хто на це гiрко заслуговував, бо надто багато добра мiстилося в ii серцi, а його вистачало не тiльки на добрих, а й на поганих, коли перед ii лагiдними очима, якi багато бачили на своему вiку, забивало дух, i кожний мимоволi клявся собi, що це справдi останнiй раз його нечистий заплутав у мiзеру, i на майбутне вiн уже такого нiколи не допустить? А що за кiлька днiв подiбна клятьба забувалася, – бо де народжувалася людина, яка всi клятьби виконувала б? – i знову все йшло, як воно в свiтi завжди йде, то хiба це щось посутньо мiняло? Хiба давалося затьмарити завжди незбагненне й несамовите чудо добра, хоч би й де й хоч би в кому воно втiлювалося?

Наскiльки бабине Грицишине серце вiдгукувалося добром i спiвчуттям, знали ще й з того, як вона кожного вечора влаштовувала чарування для бiдолашного самотнього й трохи божевiльного вiд розлуки з рiдним краем i вiд поневiрянь Омелька-флоярника, що вiд ранку до вечора навпроти Тимковоi будки на горi (звiдки його жодними погрозами не вдавалося зiгнати, аж Тимко плюнув й облишив будь-якi спроби) тужно вигравав на флоярi, навiваючи на людей сум.

Кожного вечора баба Грициха брала Омелька за руку й вела за табiр до Ізару. І хоч усi знали, нiхто нiколи не наважувався пiдгледiти, як баба Грициха пiдходила до води, вправним рухом розтинала посерединi мiлкаву рiчку й прищеплювала на Ізар Днiпро, який одразу ж набрякав океанськими хвилями i, вищаючи й потужнiшаючи, перелiтав через Карвендель, розсуваючи на боки мiттенвальдськi гори, як сiрники, якi щезали в його утробному, шаленому, аж повiльному вирi. І тодi вмить вiдкривалася рiвнина на весь свiт, крiзь яку несамовитiший вiд вселенського потопу летiв Днiпро, а на його велетенських i заразом лагiдних хвилях iхав Омелько-флоярник на флоярi, як на човнi, освiтлений слiпучими зорями, iхав i грав на нiй, виливаючи свою незатьмарену душу в пiсню, яка не вмiщалася нi на землi, нi на небi.

І кому доводилося ненароком почути це диво, той бачив, як Творець прогулювався уздовж Омельковоi пiснi, i всi предмети мiняли своi подоби, i кожному, хто ставав свiдком цього видива, ще довго нило серце вiд радости й болю, i вiн тижнями не знаходив собi мiсця, навiть коли це й траплялися такi незворушнi таборовi волоцюги, яким море по колiна, як тi смiливцi, що колись заповзялися вистежити бабу Грициху, як вона поверталася зi свого соняшника, який рiс пiд вiкном ii барака – едина рослина на весь табiр, бо нiхто нiчого не садив i не плекав, вичiкуючи своеi долi з таборовоi картотеки, як Страшного Суду, i всi дивувалися, звiдки перед вiкнами баби Грицихи красуеться такий дебелий i гарячий соняшник, що аж очi бере, i коли iй пощастило його посадити.

Зрештою, тi, що найбiльше дивувалися, розповiдали навiть, нiби цей соняшник посадила не баба Грициха (бож нiхто не пам'ятав баби без соняшника, а соняшники не виростають за нiч на два метри), а сам Господь Бог, який того вечора, коли всi тремтiли й ховалися вiд репатрiяцiйноi комiсii, яка приiхала хапати й висилати всiх без розбору до Сибiру – на каторгу, на смерть i знущання, – проходив спорожнiлим табором i на згадку про себе залишив цей кусник свiтла, аби люди не втрачали надii, що колись настануть i кращi часи. Бож соняшник мiстив у собi рай, i тому нiхто не спромiгся його знищити, хоч скiльки в таборi вешталося бешкетникiв i волоцюг. Нi в кого не пiднялася рука стяти соняшника, навiть тодi, коли люди, переляканi й злi, очiкували кiнця свiту, ладнi з розпачу чинити всяке зло.

Однак соняшника нiхто не торкнувся. Тобто не так щоб зовсiм не торкнувся, хоч воно пiзнiше забулося, оскiльки те нiчого не змiнило в його недоторканностi, як п'яний Грицько Нетеса, коли йому сина забили в таборовiй сварцi, схопив сокиру i, кленучи Бога й людей, цiлу нiч рубав соняшника i тiльки себе покалiчив, анi трохи не влузнувши рослини, хоч вiн пiзнiше вiдпекувався вiд свого вчинку, затявшися, що то бабськi теревенi, бо якби йому лежало на думцi строщити соняшник, то вiн його на друзки змолов би, навiть якби баба Грициха сто разiв обвела соняшник чарiвним колом, якого нiхто злий не мав сили перекрочити, а тiльки такi праведники, як Хома Федорович, якого баба в його останню годину взяла в соняшник-рай, i тому вiн помер такою легкою смертю.

Справдi, щодо цiеi смерти нiхто в таборi не сумнiвався, не потребуючи навiть посилатися на дружину Хоми Федоровича, аби це пiдтвердити, яка вiрила, що ii чоловiк навiки перейшов у рай-соняшник баби Грицихи, бо коли пiсля похорону вона гiрко плакала, небiжчик помахав iй iз соняшника, просто з-пiд пружка, рукою, показавши знаком не журитися, мовляв, там йому справдi нiчого не бракуе, а баба Грициха ще й вiдвiдуе, приносячи новини з табору.

Певна рiч, навiть якби дружина Хоми Федоровича дещо й переiнакшила, звичайно, не зi злоi волi, а з горя й самотности, аби мати сяку-таку втiху, що чоловiковi бодай на тому свiтi поталанило, це не далеко вiдбiгло б вiд правди, оскiльки нiхто не вагався, що не бувае диму без вогню. Ну, нехай жiнка помилилася, ну, нехай хтось iнший чогось не втямив i пiдставив свiй глек на капусту, проте якось всi цi казання мусiли вiдповiдати дiйсностi, бо iнакше звiдкiля б ширилися наполегливi чутки, i то зовсiм не вiд дружини Хоми Федоровича, що коли не полiнуватися й пiдвестися на зорi, то можна побачити не лише, як Хома Федорович прогулюеться в соняшниковi бiлою дорiжкою, вкритою зволоженою жорствою, що зникае за обрiй, а й як сама баба Грициха виходить iз соняшника, яким вона щоночi подорожуе на Украiну, i через те пiсля кожноi такоi подорожi вона повертаеться сумна й заплакана, але ще добрiша?

Зрештою, подейкували рiзне не тiльки про саму бабу Грициху, а й про ii плахту, яку вона привезла з Украiни i з нею нiколи не розлучалася. А що в таборi люди нидiли часом, не знаючи, де дiтися, бо кожний тiльки й чекав, у який кiнець свiту закине його тепер доля, яку десь на верхах так довго вирiшували, аж люди втратили надiю, коли нарештi ii вирiшать, то якось уже саме собою склалося, як серед говорунiв знайшлися й люди бувалi, якi за певними ознаками й встановили, що в баби Грицихи плахта не просто собi звичайна фантина, а ворожiйна плахта, яка переходила з роду в рiд, i тому баба й не розлучалася з нею, бо що плахта виткана з чар-нитки, зраджувало досвiдченому оку вже й те, що плахта не зношувалася й не пускала фарби, хоч баба Грициха часто ii прала, та ще й таборовим ядучим милом, вiд якого аж шкiра облазила, а всi кольоровi речi доводилося наново вiдсвiжувати, купуючи в лисого Івана барвникiв, якi вiн сам виготовляв iз цегли, корiнцiв, що росли над Ізаром, i сухого американського молока, перепалюючи те все на порошок у спецiяльному казанi, – так бодай вiн про те сам говорив, пускаючи туман в очi, аби не зрадити барвниковоi таемницi, якою його обдарував дiд Охрiм. Той самий дiд Охрiм, таборовий дивак, який, – невiдомо як потрапивши до табору в надто похилому вiцi (дехто казав, нiби його добрi люди притулили, пiдiбравши десь на Украiнi, коли вiн iшов свiт за очi пiсля того, як спалили його село разом з усiма мешканцями, а вiн, що вiджив свое життя, чудом уцiлiв, забрiвши у вибалок заганяти загублене теля, а тодi з тими людьми й прибився до табору), – колись за чаркою горiлки навiть обмовився, що на плахту баби Грицихи вписанi всi долi свiту далеко точнiше й наочнiше, нiж це витлумачують з пiрамiд чи з пророцтв Мiшеля Нострадамуса.

Оскiльки ж дiд Охрiм висловив це тiльки раз, не люблячи нiколи нiчого повторювати згiдно з засадою – кому з першого разу не запало в пам'ять, тому не варто розповiдати удруге, бо як неуважна людина щось собi i затямить, з того тiльки шкода, – то незабаром його розповiдь i забули. Єдиною, хто з усього табору запам'ятав ii, виявилась панi докторова Лилик, якiй переказав це в сердечнiй розмовi пiд ранок чоловiк, дивуючись, звiдки простий, а коли простий, то ясно ж, що не освiчений дiд, навiть якщо вiн i хвалився, нiби вiн iз лейстрових козакiв, знае про Мiшеля Нострадамуса, про якого вiн сам, доктор i магiстер усiх наук, зовсiм недавно, i то цiлком випадково, довiдався.

Саме це й пригадала панi докторова Лилик, коли одного разу, люта вiд сварки з панi професоровою Синелько (i яка вона професорова! Цi самозванцi! І як тiльки та посмiла!) iшла табором, чуючи, як пiд нею земля горить, i побачила на мотузцi Грицишину плахту, яку баба, завжди чиста й охайна, щойно випрала й повiсила сушитися. А що вiд сварки в панi докторовоi Лилик ще сипалися iскри з очей, то коли вона глянула на вологу плахту, iй привидiлося, нiби плахта мiниться на сонцi такими водограями, аж усi бараки зливаються в одну свiтлову пляму, яка просто вiдбирае зiр, а цього вже й панi докторовiй здалося забагато.