Роман про добру людину

Оце тепер менi й кiнець, зараз вони порiшать мене, це, видно, справедлива кара за горiлку, вжахнувся Стецько, i вiд надмiрного жаху й болю йому перестало бути страшно.

Не дарма кажуть, нiби за все доводиться розплачуватися, пригадалося йому. Боже праведний, Боже милосердний, Ти знаеш моi грiхи, якось я не подуманий на те, аби мiстити в собi чесноти, i тепер я пропав навiки, але я нiколи не здолаю бити безборонну людину, навiть коли вона винна, а невинну й поготiв, на це треба народитися, я ж навiть хоч i як натинався б, ну просто не годен!

І тiеi ж митi Стецько вiдчув, як його несе до виходу з такою силою, аж його мучителям мало не вiдiрвало рук.

– От, сукин син! – заверещали в один голос чорти-енкаведисти, вiдскакуючи вiд Стецька, i вiд них лишилися самi погони й бляшки медалей, якi засичали вишкварками, i все навколо поглинула тьма, бо, та добра думка, що ii iз самих глибин серця подумав Стецько, вiдмовившися заради власного спасiння покривдити безборонну людину, вихорем вихопила його з пекла, i чорти не мали жодноi мiцi затягти його назад, оскiльки зло робиться безсиле перед найменшим проявом справжнього добра.

Стецько обмацав себе, щиро дивуючись, чи це все ще вiн, перевiрив, чи бракуе зубiв з потаемною надiею, може все ж таки вони вцiлiли, хоч вiн iх i виплюнув, а щелепи й костi проймав бiль, – суцiльнi одна бiля одноi болючi гулi, наче його цiлу добу перекручували на млинку, – врештi передихнув, дякуючи Боговi, що гiрше не скоiлося, бо чи людина посiдае на кiлька зубiв бiльше чи менше, хiба то вже аж таке важливе, аби нарiкати на долю? – i, не гаючися, попростував до баракiв з намiром одразу податися до баби Грицихи й попросити ii закрити вхiд до пекла, щоб iнших туди не зятягло, бо в Стецька не лишилося жодного сумнiву: зволiкати тут не лише не на мiсцi, а й просто небезпечно.

Тепер, коли вiн сам ледве повернувся звiдти, йому пригадалося, як з табору дивним способом зникло кiлька порядних людей, ще якби непутящих якихось, як Стецько, щезнення якого нiхто й не помiтив би, а то шанованих вчених i справжнiх патрiотiв, – наче iх земля проковтнула, i дехто нишком розповiдав (кому хотiлося про таке голосно плескати язиком, коли страх сидiв у кожного за плечима?), нiби востанне бачив iх з пiдозрiлими молодцями з тупим виразом обличчя, якi невiдомо звiдки з'явилися й пропали, отож доводилося чимдуж поспiшати, бо хто зна, якi страхiття ще чигали на мешканцiв табору, коли пекло наблизилося до кожного пiд самiсiнькi дверi?

Вiд цього припущення Стецьковi ноги самi почвалали вперед, навiть не чекаючи, заки нагорi в Стецьковому мозку остаточно виясниться, чи конче добрi намiри потребують негайного здiйснення завдяки своiй нестiйкiй структурi, яка схильна одразу ж випаровуватися, чи вистачае, що людина подiбне взагалi подумала, навiть коли цi помисли й вислизнули i iх уже не наздогнати, бо на тому мiсцi дiрка в пам'ятi, якоi не перекрочити, хоч би й цiлi царства вгатив у ту прiрву, i людина, вражена, зупиняеться серед дороги, дивуючись, куди ii ще мить тому несло, сповнивши нутро по вiнця свiтлом, аж пiд ногами зникло i вiдчуття дороги, i всього свiту, бо хто коли спромiгся розгледiти перед собою пень, виступивши iз свiтла в темiнь? – тож i Стецько, женучи навпростець, аби швидше, до баби Грицихи, не помiтив, як втелющився просто в обiйми професора Кави, що, зауваживши, в якому шалi Стецько летить на нього, не чуючи, як вiн йому гукае, встиг ухопити Стецька, i, рятуючись вiд неминучого падiння, ще кiлька крокiв разом iз Стецьком прокрутився дзигою вперед, заки вихор навколо них улiгся i iм вдалося зиркнути один на одного.

Однак те, що Стецько зиркнув на професора Каву, змiнило не лише напрямок його думок i подальшу його долю, а заразом i долю всього табору, або й усього свiту, оскiльки досi нiкому не пощастило визначити, яким робом зовсiм, здавалося б, незначнi подii руйнують чи оновлюють людство, i те, що виглядало нiкчемним i малим завбiльшки з макове зерня, земля не годна вмiстити, а велике, перед яким щойно народи земноi кулi тремтiли, спалюючи на вiвтарi його великости честь, печiнку, серце, добро й людянiсть, лежить червивим ковеликом, i найшолудивiший пес не гавкне за його смердючий упокiй.

Коли Стецько збагнув, як вiн нешанобливо потрапив в обiйми професора, який, правда, його вже й випустив (та однак, де ж це бачене – налiтати на людей, нiби вiн, Стецько, ущент п'яний, а то ж суща неправда!), йому стало так незручно й прикро до слiз, хоч вiн навiть за чаркою рiдко коли рюмсав, аж iз голови вилетiло, куди вiн взагалi бiг.

– Що з вами? – спитав професор Кава, единий, хто в таборi називав Стецька на ви, i це остаточно притлумило Стецька.

Ще якби професор Кава спитав «куди ви?» Стецько одразу пригадав би, i, назвавши бабу Грициху, побiг би далi, а то професор спiвчутливо, аж серце зайшлося, поцiкавився «що з вами?», i перед очима Стецька з новою силою й наочнiстю, просто дух забило, випливли недавнi пережиття, вiд чого все iнше без слiду щезло.

– Зi мною приключалася пригода, якоi без горiлки не розповiсти! – признався Стецько. – Така страшна, така нелюдська! Били мене й знущалися, ледве я ноги винiс!

Професор Кава якось по-новому, проте так само, а, може, навiть ще спiвчутливiше зупинив погляд на Стецьковi, – аж Стецько вiдчув себе невiдомо в чому винним перед ним, – i сказав, що вiн запрошуе Стецька до себе на вечерю, якщо той, звiсно, не гребуватиме скромною трапезою, оскiльки вона складатиметься лише з хлiба, оселедцiв i горiлки, – нею надiлили його добрi люди за невеличку не те що послугу, а просто дрiбничку, не варту й згадки, сказано – добрi люди, от чомусь вирiшили обдарувати його, – ймовiрно, кожну людину, яка вiдчувае себе людиною, нестримно тягне робити iншим добро, – а вiн не хотiв образити iх, не прийнявши дарунку, яким вiн тепер, своею чергою, з великою радiстю подiлиться iз Стецьком, якщо той зласкавиться й не вiдхилить погостювати в нього сьогоднi, – це його справдi дуже тiшитиме, бо самому якось надто сумно на душi (а Стецьковi завжди здавалося, нiби професор Кава нiколи не сумуе, бо все вiн завжди сам i осторонь вiд усiх тримався!), крiм того, цiеi ночi йому написалося кiлька вiршiв – гiмнiв про покликання людини й взагалi всього людства, i вiн охоче прочитав би iх Стецьковi, якби той погодився iх вислухати, зробивши йому цим велику честь.

– Не я вам, а ви менi робите честь! – не знайшов сказати iншого Стецько, пригадавши, як колись, повертаючись глупоi ночi з безпросвiтноi пиятики в Дмитриковому барацi i кiлька разiв обiйшовши табiр, бо помешкання наче в воду впало, а до чужих ночувати Стецько не хотiв iти, надибав десь на задвiрку, де кiнчалися бараки, на професора Каву, який, спершися на рiг таборового складу, на самотi, не бачачи й не сприймаючи нiчого навколо себе (бо Стецько його покликав, а той справдi не чув), напiвголосно вичитував у пiтьму щось довге й жалiсливе, вiд чого Стецьковi стислося серце, хоч вiн i не втямив до ладу, що саме вичитував професор Кава. Але тодi Стецька чи вiд чудернацьких слiв, – наче слова, а заразом наче й не слова, – чи то вiд самоi постатi професора Кави, якоiсь iнакшоi, нiж завжди, чи просто вiд пригадки власних пиятик пойняла невимовна туга й сум. Правда, згодом воно, звичайно, забулося, бо Стецько не любив захаращувати нi голови, нi серця зайвиною, з чим мозок не давав собi ради, однак вiд тiеi зустрiчi в нього лишилося дивне враження, про яке вiн навiть пiд час найрозперезанiшоi гульнi нiколи не прохоплювався i словом вiд сорому зрадити вголос те, що випадково вiдкрилося йому тодi за бараками, ймовiрно, ще й тому, що воно стосувалося не його, Стецька, якого всi знали, п'яничку й слабодуха, а того найсправжнiшого, потаемного, самому Стецьковi незвичного й незбагненного Стецька, про якого вiн наважився б говорити хiбащо тiльки перед Богом.

Зрештою, такого, як тодi, коли вiн ненароком пiдслухав професора Каву, йому й справдi не траплялося, та й не вiд горiлки воно прийшло, бо нiколи згодом, хоч i як доводилося йому глибоко заглядати в чарку, i натяку на щось подiбне вiн не переживав, оскiльки тодi йому не лише здалося, а вiн просто побачив перед собою, як вiд проказувань професора Кави, все його життя виопуклилося до найдрiбнiшоi рисочки, мов на долонi, i голос, одягнений в голос професора Кави, м'яко, аж довго згодом щемiло всерединi, нагадував, хоч i не звертався безпосередньо до Стецька: ось, Стецьку, перед тобою те, що ти зробив, а дивися, чим тебе надiлили вiд колиски, тiльки ти цим другим нiколи не скористався! Тобi вiдмiряли ущерть усього того, що ти захоплено подивляв в iнших, лише ти його через горiлку не роздивився, i тепер воно навiвае на тебе сум i тугу, хоч ти й ладен клястися, нiби винна в цьому не пiзня година й не горiлка, а голос професора Кави, навiть не сам голос, а те, що вiн вичитуе своi гiмни новоi релiгii, з чого всi в таборi смiються i ти також, хоч ти нi разу iх не чув, оце вперше, досi охоче (правда, без злоби, бо ти не створений чинити зло, хоч дурощi теж легко до лихого допроваджують) приеднуючись до iнших кепкувальникiв, що, зрештою, не зменшувало твоеi пошани до вчености професора Кави, нiким не перевiреноi, однак усiма чомусь непохитно визнаноi. А тепер ти чуеш на власнi вуха тi дивацькi гiмни, чи як там про них ще говорять, а базiкають про те i кумедне, i соромiцьке, i тобi не смiшно, а сумно, аж здаеться, нiби твого суму не годен вмiстити в собi i свiт, стiльки його в тобi, бо в словах, якi, розтягуючи, виголошуе професор Кава, ти бачиш свою долю i все, що мiг зробити, та полiнувався. І тобi жаль серце крае, бо голос професора Кави – це голос твого власного сумлiння, який прибрав подобу професора Кави.

Може й тепер це водить мене голос власного сумлiння, який одягнув подобу професора Кави, подумав Стецько й не досить впевнено спитав:

– А чи ж я вам не перешкоджатиму!

– Пане Стецьку, – врочисто, нiби з далекоi трибуни, вiдповiв професор Кава, а одночасно так тепло, що Стецько одразу повiрив, – я невимовне тiшитимуся, коли ви завiтаете до мене. Ви зробите менi своiми вiдвiдинами велику прислугу, бо я зараз саме в тому станi, коли без спiврозмовника людина не годна дихати. Це ж ви й по собi знаете.

– Та знаю, тiльки який же я вам спiврозмовник? Я не вчений i не потраплю нi на що путне здобутися, – застерiгся Стецько, iз здивуванням нотуючи в пам'ятi, як професор Кава бере його пiд руку, нiби вiн не Стецько, а небачена шанована особа, перед якою наважуються висловлюватися тiльки пошепки, аж батьки не встигають нагримати на дiтей, якi вже i так дивляться на незвичну появу занiмiлими ротами, забувши на мить довкiлля, – i вони вдвох заходять до барака, куди Стецька не раз горiлчана доля заводила, проте нiколи в такому почесному супроводi, прямують сходами, яких Стецько досi нiколи не зауважував, бо в нього склалося враження, нiби там самi купи смiття й рештки старих, порубаних на дрова таборових меблiв, а не сходи, якi то ширшають, то вужчають, ледве вмiщаючи Стецька з професором, перетинають величезну залю, подiлену простиралами, рушниками й коцами на закапелки, де вже всi спали на двоповерхових раз на мiсяць вичищуваних вiд блощиць нарах, i далi через перегородки, комiрчини, добираються нарештi на саме горище до закамарку, шо його професор Кава назвав своiм помешканням, не перестаючи оповiдати щось приемне й заспокiйливе, вiд чого Стецька знесилювала слабiсть, нiби вiн потрапив до лазнi, його поклали на полицю й поливають лiтеплою водою, а навколо парують мидницi з зеленим запашним розчином, в який лазникар кидае губки, щоб потiм вiдтиснути iх Стецьковi на обличчя, на груди, на живiт, i Стецько наче оновлюеться, бо губки – це водночас i звичайнiсiнькi губки, i слова професора Кави, що заповнюють усе навколо.

Стецько дiйсно не лише нiколи не бачив професора Кави таким балакучим, а й не пам'ятав, аби хто з табору похвалився довгою гутiркою з ним, а тепер професор Кава говорив, не зупиняючися, та ще й мовою, яку Стецьковi вперше доводилося чути, нi на що не подiбною, такою чудернацькою, аж Стецько нiколи не повiрив би, якби не пересвiдчився на власнi вуха, що клацала й переливалася, немов вона iз суцiльних трелiв, схлипувань i хвилястих блакитного кольору патичкiв, вкачаних у мед, однак, на диво, Стецько ii якимось чином розумiв, наче змалечку тiльки нею й спiлкувався, ба бiльше, вiн сам, а це вже переходило всi межi, вiльно, зi смаком, мало не хизуючись, вимовляв цiею мовою найскладнiшi речення.

– Це ж просто чудасiя! – не втримався Стецько, слухаючи, як дивовижнi словосполуки лящать йому в ротi, аж лоскочуть.

– Бачите, це зовсiм легко, не треба й жодноi вчености! – засмiявся професор Кава.

– Це ви щось зi мною зробили! – зачудовано прорiк Стецько. – Чи ви, бува, не вклали в мене кусник себе?

– Якби ж то так!

– Нi, справдi!

– Справдi! – зiдхнув професор Кава, показавши Стецьковi сiдати на якiсь чи то клунки, чи м'якi барила серед скринь i книжок, що вiд дверей захаращували закамарок, а сам десь щез, i до Стецька здалеку донiсся розлогий плюскiт.

Це вiн поплив на найдальше озеро в горах, перехитривши мене, i я в пастцi, майнуло в Стецьковому мозку, але вiн якось своечасно скорегував себе, що це неможливе, бо озеро надто далеко, аж за перевалом, i на пiдтвердження, наскiльки це дiйсно неможливе, професор Кава вийшов з-за скринi, поставив на дошку перед Стецьком пляшку горiлки, витяг iз вiдра, накритого черепицею, хлiбину, сир i два оселедцi, якi вiн на газетi розкраяв на рiвнi кусники кишеньковим ножем, i налив Стецьковi й собi по питуну горiлки.

– Нехай здiйсняться вашi найкращi помисли! – мовив професор Кава, цокаючись iз Стецьком. – Нехай усiм людям стане добре! Нехай на свiтi запануе добро!

– Нехай! – погодився Стецько, випиваючи, i йому подумалося, що професор Кава якось дивно говорить. Нiби й те саме, що всi, бо й Стецько мiг би подiбне виголосити – воно при чарцi слова самi укладаються, та й потiм – чого тiльки при чарцi не злiтае з язика! – однак все ж якось дивно i не схоже на iнше.

Проте цих мiркувань Стецько не встиг належно розвинути, бо дверi закамарка задзижчали вiд гострого, хоч i манiрного стукоту з пiдскоками на кiнцi, i, не чекаючи дозволу, Рiточка Бурундяй, солоденько усмiхаючись тiею самою незмiнною усмiшкою, яка ще якихось тридцять рокiв тому з першого разу до нестями причаровувала нестiйкi чоловiчi серця, увiйшла чи радше – втанцювала до середини майже як шiстнадцятирiчна юнка, якою Рiточка назавжди залишилася у власнiй уявi, не звертаючи жодноi уваги (вона надто шанувала себе!) на злiсних вiд заздрости пащекух, що при кожнiй нагодi опоганювали то ii ноги, – стрункiших i зграбнiших нiхто не мав у таборi, та й не тiльки в таборi, вигадуючи, нiби вони в маслаках i в гулях вiд надто модних черевикiв за молодости (наче Рiточка за цi роки хоч на одну зморшку постарiла!), то ii тендiтнi для найпалкiшого милування створенi плечi (а лице, а талiя, а хода!), якi вона залюбки показувала свiтовi Божому, пам'ятаючи евангельську притчу – не закопувати в землю скарби, бож хiба вiльно i чи не грiх ховати вiд людей подiбну красу? – на заздрiсть репаним бабищам, якi не лише нехтували очевиднiстю, безглуздо й затято твердячи, нiби в Рiточки плечi в ластовиннi, та ще й деформованi вiд старости, коли вона виглядала молодшою i, очевидна рiч, незрiвнянно вродливiшою за двадцятирiчну, – як на Рiточку, то вже й перестаркувату, бо Рiточка в ii роки хiба ж таку показувала клясу! – таборову красуню Лiну Роздерихаляву, що властиво, супроти неi, Рiточки, скидалася просто на грубезну дурепу й колгоспницю, аж незбагненне, чого коло неi так упадали! – ай ширили плiтки, мовляв, Рiточка на свята, як видають додатковий придiл, годуе свого чоловiка, якого вона нещодавно одружила на собi (ну i що ж тут такого, коли людина вродилася несмiливою й не годна освiдчитися в найделiкатнiших почуттях? Треба комусь же й iнiцiятиву виявляти?), лише м'ясом, що вiдмолоджувальними обкладами кiлька годин пролежало на ii обличчi, нiжнiсть i свiжiсть якого не хотiли бачити тiльки Рiточчинi вороги, – якби вона народилася чоловiком i подибала б таку Рiточку, вона з першого погляду закохалася б в неi!

Хвицьнувши крилатою спiдницею за звичкою бурхливоi молодости, аж блиснули короткi второчкованi червоним штанцята на ii, як Рiточка твердила, ще зовсiм не старому тiлi, показуючи заради бiльшоi наочности нiжку аж до пояса, бож хiба тут крилося щось погане й несхвальне? Рiточка завжди вмiла пристойно й гiдно поводитися, та ще й iнших повчити, – вона проспiвала, вкладаючи весь свiй чар у переливи голосу, ладний з одного маху взяти найнеприступнiшу фортецю:

– Пане професоре, я не знала, що в вас гостi! У мене до вас дуже важлива справа!

Очевидно, якби професор Кава не ловив гав, лiтаючи десь у хмарах, вiн вирiзнив би крiзь цi звичайнi слова з самих туркотливих iнтонацiй Рiточчиного голосу такi райськi кущi, перед якими зблiд би спiв сирен, як блiднуть першi кроки дитини перед досвiдченим бiгуном на далекi вiддалi.

Але, видно, присутнiсть Стецька засмiтила професоровi слух, до нього не долинули переливи Рiточчиного звернення, i тому вiн, дивно змiнившися на очах Стецька, обiзвався, надто чiтко викарбовуючи склади:

– Вельмишановна панi, Рiто Сильвестрiвно (правда, це могло вже Стецьковi й справдi причутися, бо вiн не подибував у таборi людини, яка звала б Рiточку по батьковi), я зараз занятий. Колись iншим разом я зайду до вас.

– Ви менi стiльки разiв обiцяли й нiколи не зайшли! Аж менi довелося вчинити на вас напад. Ви мусите менi порадити, бо менi треба…

– Дорога панi, у мене гiсть, нехай колись iншим разом, – зупинив ii професор Кава, дивлячись не на Рiточку, а на Стецька.

Не виключене, якби Рiточка не панувала над собою (не дарма ж вона походила з панського роду!), вона просто спопелила б поглядом гостя, цього шалапуту Стецька, який завжди всiм ставав на завадi i тепер самою своею присутнiстю псував iй розмову з професором Кавою, хоч Рiточка й на думцi не мала мститися нiкчемному п'яничцi за давню образу (хтось iнший на ii мiсцi довiку подiбноi наруги не забув би!), коли вона, виключно з шляхетности й спiвчуття, ще заки з Рiточки Польовоi вилущилася Рiточка Бурундяй (того часу Рiточка не любила згадувати, бо щойно коли вона побралася з не надто привабливим, – пощо чоловiковi краса? – натомiсть чесним i порядним у таборовiй опiнii вчителем математики Бурундяем, якого лише вряди-годи, та й то виключно в товариськiй незлобнiй розмовi, обзивали паталахою, не здатним приструнчити власну жiнку, – до неi почали ставитися не так вороже й поволi забували побрехеньки, якi хтось – о так, Рiточцi довелося скуштувати горя, хоч вона нiколи не здавалася, – люто волiючи ii погибелi. Рiточка давно переконалася, що, крiм неi, перевелися добрi люди на свiтi, завжди тiльки й чекай, як комусь забагнеться iй нашкодити, – розпустив про неi, нiби вона кiлькох своiх близьких знайомих упекла на Сибiр i двох iз них розстрiляли – наче без Рiточки iх не розстрiляли б! Кого тодi лише не розстрiлювали! Вона сама ледве вбереглася! – викривши суворою, але справедливою рукою навiть серед своiх друзiв – що вдiеш, коли доводилося щодня вiдвойовувати собi мiсце пiд сонцем? – ворогiв народу, якi пiзнiше, одразу ж пiсля першого слiдства, виявилися ще й петлюрiвцями, цими найлютiшими ворогами единого й недiлимого Радянського Союзу, що носилися, – як встановили на допитi, – з намiром створити нiкому не потрiбну самостiйну Украiну з якимись там рiвними правами для украiнцiв, чого Рiточка навiть не пiдозрiвала, оскiльки тодi всi ii мiськi впливовi знайомi говорили виключно росiйською мовою, а вона сама тiльки на базарi дозволяла собi спускатися до украiнськоi; – хто ж знав, що свiт непередбачене змiниться, i в якомусь Богом забутому мiттенвальдському таборi панську росiйську мову зневажатимуть як щось, чим надто напекли, а мужицька украiнська мова, яку вигадали нiмцi, виявиться в пошанi?), – пожалiвши (а зовсiм не тому, нiби в неi забракло женихiв!) цю мiзерну креатуру, запропонувала, дуже тактовно, без жодних недвозначностей, роздiлити разом ложе, на що цей невiглас обiзвав ii старою бабою, якiй би час i про iнше замислитися, – ii, що зласкавилася ощасливити цього телепня! Цього телепня, який тодi ж за чаркою охристив ii жартома «скаженою матицею», i з його легкоi руки це прiзвисько перебрав весь табiр, i тiльки ii чоловiк того не знав i сама Рiточка, хоч i сподiвалася вiд Стецька всякоi пакости й срамоти, звiсно ж, п'яниця! – i тепер без жодних викидiв сумлiння сидiв, клiпаючи на неi посоловiлими баньками.

– Пане професоре, ви мусите мене вислухати, це таке важливе, таке важливе! – спробувала ще раз Рiточка Бурундяй, кидаючи на професора погляд, який розтопив би й чавунний стовп, а вже людське серце й поготiв, навiть якби власником такого серця виявився неподатливий на Рiточчин чар професор Кава, що, на його щастя, саме тiеi хвилини, коли у нього, як приречення, летiла кулеметна черга з Рiточчиних очей, нахилився за бляшану скриню, якщо то не була пiч, заставлена каструлями, яка й ввiбрала в себе Рiточчин заряд, аж бляха вкрилася пухирями.

Проте i тi незначнi умиротворенi друзки, якi вiд скринi жахнули на боки, мiстили ще стiльки енергii, що лише перелiтаючи поблизу шиi професора Кави, таки улузнули його, бо вiн пiдвiвся, обома руками обхопивши шию, нiби ii пекло вогнем, i, явно зм'якнувши, очманiло вiдкашлявся:

– То прошу, говорiть.

– Нi, – повеселiшала Рiточка, знову намацуючи грунт пiд ногами, – це дасться сказати вам лише насамотi!

– Дорога панi, у мене гiсть!

– Таж це лише Стецько-п'яниця! – не витримала солодкого тону Рiточка.

– Дорога панi, не ображайте мого гостя, бо камiнь, що його людина кидае в iншу, мае властивiсть мiняти напрям, – так дивне вимовив професор Кава, аж одночасно Рiточцi й Стецьковi нiби розчахнуло розум: Рiточка нарештi усвiдомила, що з ii вiдвiдин сьогоднi нiчого не вийде, i тому, анi трохи не збентежена, грайливе кинувши: «Ну то завтра!» – витанцювала за дверi, а Стецько побачив себе малим у саду пiд грушею в тiтки Докii, яка, аж прозора вiд пiзнього осiннього плямистого тепла, частувала його вперше квашеними яблуками, примовляючи: «iж, дурнику, iж, то смачне», – а йому воно зовсiм не здавалося смачним, i вiн радо виплюнув би, якби тiтка не стояла над ним, i що вiн тодi, мало не задушившися, – ну просто ж поперек горлянки зупинялося, проковтнув той шматок квашеного яблука на догоду тiтцi, яка завжди обдiлювала його гостинцями й ласкавим словом, те якимось чином довело його згодом до горiлки, до цього табору й навiть до закамарка професора Кави, що долив у спорожнiлi питуни i взяв дверi на гак.

– Вона навiть до мене чiплялася, – скоментував Рiточчин вiдхiд Стецько, – i тепер, видно, облюбувала вас, а вiд неi важко вiдпекатися, вона цупка, мов смола.

– Пане Стецьку, – озвався професор Кава пiсля тривалоi мовчанки, пiдливаючи й беручи пальцями нарiзаний оселедець, а (тодi обтираючи iх об шматок газети, яку вiн поклав до кишенi, вiд чого Стецьковi привидiлося, нiби звiдти стирчать два маринованi хвости з кружальцями цибулi, хоч вiн навмисне силкувався не дивитися туди, аби не вiдчувати незручности, пощо професор Кава носить оселедцi просто в кишенi, – що, на вашу думку, спонукуе людину не лише упадати навколо зла, а й любити його?

– Ви маете на увазi ii? – зареготався Стецько, оминаючи перед професором називати Рiточку «скаженою матицею», вiд пригадки (так принаймнi за чаркою розказував Борисiв Тарас, наслiдуючи Рiточчину ходу й говорення, аж усi лягали), як колись Рiточка зустрiла бабу Грициху, – а що Рiточка саме кипiла вiд заздрощiв i обурення, бо панi Лопастюк, у якоi не статура, а мiшок з картоплею! – дiстала (i яким лише правом!), саме ту американську в усiх кольорах веселки спiдницю, яка тiльки Рiточцi пасувала б (звiдки взагалi цi гапки знали, як подiбне чудо носити!), а ii, Рiточку, обдiлили безбарвною шматою, мов для якоiсь бабцi! – обставина, що й колоду довела б до шалу, а таку нiжну й чутливу на несправедливiсть особу, як Рiточка, й поготiв, то коли Рiточка побачила бабу Грициху, яка iй давно вже сидiла в печiнках, – оскiльки Рiточка орiентувалася, хоч i не вродилася забобонною, однак у Рiточчиних колах вiрили в блюдечко, Рiточчина бабця ще вiдвiдувала спiритичнi сеанси, як належало до доброго тону, i тому Рiточка знала: баба Грициха – злiсна чаклунка (якби на те Рiточчина воля, вона давно ii без жодного вагання десь упекла б, лише смуга за нею простяглася б!), а тут ще й недолуга баби Грицишина плахта своiми дикунськими барвами нагадала Рiточцi, як жалюгiдна баюра нагадуе пiвденне слiпуче море, райськi барви американськоi спiдницi, що дiсталася панi Лопастюк, – Рiточку вхопили корчi, i вона цiлий день пролежала в пропасницi.

– То, видно, зло так зсудомило перед добром, бож баба Грициха невимовне добра. І менi з вами невимовне добре, – несподiвано для самого себе уголос вимовив Стецько, перехиляючи чергового питуна, й зауважив нагло, як йому на душi такий спокiй залягае, така радiсть i доброта, нiби вiн уже й справдi в раю, де нема мiсця нi на прикрощi, нi на сумування. Хто б подумав, що з професором Кавою настiльки все просто! От i вчений нiбито, а як же гарно з ним! І випити вмiе, не зневажаючи Стецька за цю слабiсть (що це слабiсть, та ще й досить величенька – очевидна рiч, – Стецько нiколи не робив iз неi цноти, однак мусить же чоловiк мати якусь слабiсть!), i взагалi, яка ж вiн задушевна людина! Запросив Стецька й гуторить з ним, як з рiвним, нiби вони удвох найближчi друзi, та що там друзi, рiднi брати ледве чи так розумiються, як вони тепер! – аж незбагненне, чому в таборi теревенi гонять, наче професор Кава дивак.