Роман про добру людину

І як цього нiхто не заборонить! Що тут тiльки робиться! Видно, крiм мене та мого вченого чоловiка, нема в таборi порядних людей, сама нечисть, погань i невiгласи, – шарпнулася панi докторова Лилик i так пронизала поглядом плахту, що плахту з мотузки кинуло об землю, аж загуло, i на тому мiсцi, де кинуло плахту, просто серед табору вiдкрився вхiд до пекла.

Правда, пiзнiше дехто казав, як у ту хвилину аж погода змiнилася, однак чи це дiйсно сталося, нiхто не спромiгся пiдтвердити, бо саме в той час весь табiр сидiв на мiтингу, на який зiбрали таборових мешканцiв вербувальники з рiзних краiн, i люди радилися, куди лiпше емiгрувати, щоб знайти собi нарештi пристановище, а, головне, певнiсть, що iх не видадуть нелюдам на поталу, збуджено зважуючи, на що пристати, i в барацi, де тислися промовцi i всi цiкавi, стояв такий галас, що нiхто не помiтив би, навiть якби в кожного пiд ногами розверзлася безодня.

Пекло помiтили лише малий Юрчик i Оленка, якi гралися поблизу, втiшаючися, що iхнi мами теж сидять на мiтингу, забувши кликати iх додому, а коли нiхто не заважае, найкраще бавитися, бо i в калюжi вiльно посидiти, i камiнцiв набрати в рот, а котрийсь i проковтнути, i бiля водяноi колонки на майданi мити руки й пити пригорщами воду, щоб якомога ширше бризкало на боки, утворюючи калабанi, через якi так гарно бiгати.

Побачивши вхiд униз, який гармонiею вiдкрився перед ними, дiти дуже втiшилися: то справдi, так смiшно виглядало, як земля репнула, i в отвiр ще сирого, як тiсто, навiть такого круглого, мов тiсто, грунту, почали нiзвiдки з шипiнням ляпатися один за одним спочатку круглi, як бублики, а тодi вже й продовгастi, приступцi, утворюючи сходи, – i, побравшись за руки, Юрчик i Оленка побiгли в саме пекло. А що дiти ще по той бiк добра i зла, то, потрапивши до пекла, вони його не помiтили та й нiщо нове iх тут не вразило. Пекельних чортiв вони порахували за пащекуватих i недоречних дорослих, яких повно на свiтi виключно на те, аби вiчно заважати, забороняючи то потримати пальця в ротi, то проiхатися на таборовому цуциковi Вовковi, то ще щось справжне; казани з вогненною смолою – за невеликий рiзновид таборовоi кухнi, i вирiшивши, що пекло – це продовження табору, тiльки ще нуднiше, бо скiльки вони iшли, нiди не подибали жодноi дитини, щоб разом бодай у пiжмурки погратися, а самих тiльки дорослих, якi скрiзь повчали один одного, – вийшли нагору, знудившися, бо внизу iм ще й не сподобалося повiтря, – воно пахло не тiльки часником i цибулею, до яких вони звикли, а й ще чимось, вiд чого доводилося надто часто чхати.

Однак коли Юрчик i Оленка виходили з пекла, iх зауважив таборовий п'яничка Стецько Ступалка, що, зупинившися висякатися, крiзь пальцi ще встиг з зачудуванням угледiти, як дiти виступали з полум'я, яке розкрилося перед ними, i одразу ж збагнув: це i е вхiд до пекла, бо iнакше хiба хтось потрапив би лишитися цiлим, побувавши за вогненною брамою?

Оскiльки ж Стецько встиг трохи пригубити (не так щоб напитися, вiн собi нiколи не дозволив би хильнути зайвоi чарки вдень без товариства, а виключно для годиться, аби мiцнiше на ногах триматися i щоб слабiсть не поймала), горiлки, яка едина одразу все ставить на своi справжнi мiсця, сприяе не лише спiлкуванню, надихаючи людину на великi й хоробрi дiла, а й думанню, то вiн умить усвiдомив: тут йому просто таки сам Бог послав нагоду, що нею i останнiй роззява не знехтував би, бо коли дiти отак звичайнiсiнько, неушкодженi й анi трохи не наляканi, – iнакше вiн зауважив би! – повернулися з пекла, то чого ж не спробувати i йому, Стецьковi Ступалцi, бодай одним оком зазирнути, як там по той бiк, щоб увечерi за пляшкою розповiсти про це своiм горiлчаним побратимам?

Стецько перечекав, поки дiти зникли за бараком, оглянувся, чи його нiхто не сочить, бо про всяк випадок воно якось завжди лiпше обходитися без свiдкiв, спустився в отвiр, який нiби аж трохи розступився перед ним, прислухався ще раз, перевiряючи, чи то дзвенить лише в його лiвому вусi, чи доноситься знизу, i, переконавшися, що навколо тихо, побiг уперед.

Та щойно вiн ступив кiлька крокiв, як побачив перед собою такий безмежний проспект, аж забракло зору охопити його, i в Стецька на мить зупинилося серце, з чого вiн одразу догадався, що потрапив на центральну площу Киева.

І справдi, внизу, розлившися повiнню, повiльно плив Днiпро, незвично темний i глибокий, однак наче суцiльно пошматований ножами, i скiлька ока, весь лiвий берег вкривала вода в кривавих плямах, що, мов олiя, зловiсно мiнилася гнилою веселкою, поховавши лiси й видолинки пiд собою, а перед Стецьком, просто вiд його нiг на весь свiт простягався Хрещатик.

Проте не сам Хрещатик, який поширився й видовжився до невпiзнання, вразив Стецька i не те, що по обидва боки його вишикувалися щiльно один бiля одного аж по самий обрiй пам'ятники: Шевченковi, Франковi, Лесi Украiнцi, Грушевському i багатьом iншим, яких Стецько не знав в обличчя, хоч стiльки пам'ятникiв Стецьковi ще зроду не доводилося бачити, а ще бiльше спостерiгати, як новi й новi поповнювали лави, виходячи просто з землi.

Його вразила й спантеличила навiть не тисканина бiля пам'ятникiв, хоч йому здалося, нiби подiбного не могло б творитися навiть при спорудженнi Вавилонськоi башти, коли Бог, зажурившись, як зло взяло свiт у лещата, затьмарив розуми, перемiшавши усi мови, бож i там напевно не траплялося-такого неподобства. Вразило Стецька сновигання пикатих молодцiв, якi юрмами бiгали навколо пам'ятникiв, приставляючи до них драбини, а по цих драбинах мурашками дряпалися вгору, i, розстебнувши ширiньки, – дехто ж, без жодного сорому поскидавши штани, – наввипередки, наче iх судомило, обкалювали й оббурювали пам'ятники, порпаючись у тому, як гнойовики, i iх хмарою час вiд часу вкривав вереск. Дехто ж iз молодикiв, iмовiрно тi, що вже надто випорожнилися, злазили по драбинах а вiдрами нечистот, виливаючи iх на пам'ятники, i знову бiгли по новi, збиваючи з нiг iнших, якi вже спiшили на драбини з повними.

Стецько клiпнув очима, намагаючись прогнати з'яву, зважуючи, чи не привиджуеться це йому з учорашнього перепою, який, здавалося, не належав до надто визначних, бо йому доводилося й не так хильнути, i подiбна мара не муляла очей, як його раптом оглушив вигук, не давши уточнити мiркування:

– Ось iще один проклятущий самостiйник!

– Ви маете мене на увазi? – здивувався Стецько, коли двое молодцiв у кирзових чоботях i сорочках на випуск схопили його вiд руки й боляче шарпонули вперед.

– А кого ж!

– Я не самостiйник! – утiшився Стецько. – Я взагалi нi! Я таборовий п'яничка Стецько Ступалка, i мене всi знають!

– Ну це ми зараз розберемося! – зареготалися, аж завивши по шакалячому, красенi, що тримали Стецька, наче той утнув несусвiтнiй жарт, який прискiпувальникiв просто з нiг валить.

– Я не самостiйник! – перемавпував Стецька один з його пекельних супровiдникiв.

– А сам учора аж захрип, виводячи «ненька Украiна»!

– Таж то ще мiй дiд спiвали, то давня пiсня з турецькоi неволi! – здвигнув плечима Стецько, для якого единою ненькою була горiлка.

– Знаем ваше кодло. Всi ви починаете телятками. Сьогоднi поспiвав про неволю, а завтра скородити московськi ребра захотiлося, а там уже й на пам'ятник винесло, i тодi й збивайся з нiг, гаруй цiлу добу з дня на день, аби вас затоптати! Вас же, як грибiв пiсля дощу пре! Це всi вашi смердючi самостiйники!

І вони показали на довжелезнi шереги пам'ятникiв обабiч Хрещатика, якi зникали за обрiем.

– Опять этот собачий язик! – гримнув крiзь куряче гузно, замiсть рота, патик на довгих ногах, проносячися повз Стецька, i поводирi Стецьковi заметушилися, пiдставляючи голови пiд удари, хоч патик уже почвалав далi, здiймаючи за собою вихори смороду.

– Ванька, давай сюди вiдро! – вигукнув один iз красенiв, що тримав Стецька, боляче викручуючи йому руки, i вiд його крику повiтря розчахнулося, а звiдти молодиковi, який кликав Ваньку, естафетою передали повний по вiнця цебер з нечистотами.

– Ось на, i марш на драбину! – заспiшив молодик, тицьнувши Стецьковi смердючий дарунок.

– Алеж я! – мовив Стецько й подивився на своiх мучителiв.

– Не хочеш вiдра, гаразд, ще лiпше, – лiзь угору й обкаляй пам'ятник з власноi фабрики! Проявляй якнайбiльше ретельности, бо як нi, згноiмо й тебе самого.

– Вибачте, панове, таж це…

– На в зуби, за це, i за те, i за панове!

– Вибачте, – сказав Стецько, випльовуючи вибитi зуби (якби хоч подiрявленi собацi пiд хвiст, а то ж, на лихо, саме найздоровiшi, якi жодного разу не хворiли!), – при всьому бажаннi я не годен. Анi трохи не кортить, я зовсiм порожнiй, справдi, нiчого не витисну. От помацайте живiт – дiрка, а не живiт, ну нiчогiсiнько! Кишки, як випранi, мiхур нiби зсохся. Якби ж знаття, на що у вас тут попит, я заздалегiдь напхався б пiд зав'язку, а зараз – я радше влив би в себе горiлки, а не вiдлив би.

– Заткни пельку! Не йде, то бери вiдро й марш! Інакше – ну!

Стецько поторкав щелепу i, вирiшивши: шкода решти зубiв, у нього iх i так не забагато, а новi навряд чи виростуть, полiз на драбину, тримаючи цебер з нечистотами якомога далi вiд себе.

І змусять же таке паскудство чинити, мало не заплакав Стецько, з огидою здряпуючися слизькими щаблями на пам'ятник Шевченка, ну хоч би вже мертвих залишили в спокоi, i чого iм далися взнаки пам'ятники? Добре, що бодай каменюцi подiбна наруга не болить.

Тiльки не встиг вiн цього виснувати до кiнця, як зауважив, що з каменю просто йому в очi дивиться живий Шевченко.

– Нещастя мое, таж цi пам'ятники живi! – заволав Стецько, проклинаючи мить, коли йому (заради причарковоi балаканини – що правду таiти? просто нечистий поплутав, i тепер доводиться гiрко розплачуватися!) спало на думку з власноi дурноi волi помандрувати до пекла.

– Вони живi! І цей живий! – знiтився Стецько, чуючи, як тут, видно, суджено йому й сконати.

– Саме тому ти й мусиш полити його нечистотами, – пояснив знизу молодик, – тодi вiн одразу ж перетвориться на камiнь. А то каляй, каляй це самостiйницьке падло, а воно все ще живе, погань. Ну, чого закляк, виваливши баньки? Не марудься, обливай чим швидше, ну! Бо маеш перед собою ще багато роботи. Бачиш, скiльки ще кандидатiв на твое вiдро? Мерщiй, мерщiй, розпочинай! Ти з якого столiття, халяво? Забув, що в нас прогрес, чумацька твоя провiнцiе, i треба хутчiше й ефективнiше виконувати накази!

– Я ж…

– Обливай, сказано тобi! Лий цьому просто межi очi, i тодi вiзьмемося за вашого знаменитого Мазепу. Всi ви мазепи й бандерiвцi, гади! Он стоiть цяця – навiть без пам'ятника, а таке ж затяте й живуще, аж нiяк його не обернеш на мертвого. Проте нiчого, зараз ти це пiд моiм мудрим керiвництвом надолужуватимеш. Я з тебе ще зроблю золотаря, аж ну! Тiльки повертайся хутчiше, мать твою за ногу! Скiльки тобi ще нагадувати! Перед тобою цiла алея проклятущих самостiйникiв! Набуяло ж цього паскудства!

І пiдганяйло-красень боляче вдарив Стецька хворостиною раз, а тодi ще раз, аж у бiдолахи коники заплигали в очах.

Стецько знову вхопився за цебер з нечистотами й знову зустрiвся з поглядом Шевченка, дуже подiбним до погляду баби Грицихи.

– Боже, – знiтився, всiма помислами благаючи, Стецько, – Ти знаеш моi вади, яких я не применшую, нiчого з мене не вийшло нi путнього, нi корисного, нi на що вартiсне я не придатний, от таборовий п'яничка та й годi, – не поталанило менi в життi на щось порядне здобутися, не зi злого розмислу, а, ймовiрно, через те, що я нi на що справжне з народження не надаюся, хоч я завжди прагнув свiтлого й гарного, зрештою, Тобi це найкраще вiдоме, Ти ж бачиш, як на долонi, мою пияцьку душу, i я не виправдуюся, – однак, Боже, хоч я й не достойний кликати Тебе в халепi, в якiй сам завинив, бож припхався сюди з власних дурощiв i не опротестовую кари, напевно вона заслужена, i все ж, Боже (вибач, коли я зловживаю Твоiм свiтлим iм'ям, але Ти моя едина, очевидно, крiм горiлки, на те вже нема лiку, – розрада!), Боже, я не годен каляти живоi людини, яка позбавлена змоги боронитися! Якщо вже на те Твоя воля, що менi тут погибати, нехай цi гицлi заб'ють мене, дай менi тодi швидкоi смерти (як моiм братам, яких з кулею в потилицi, зразу пiсля приходу нiмцiв до Вiнницi, повiдкопували полоненi, бiдолашнi нашi хлопцi – повiрили на свою голову, що м'ясорубка зла не простягаеться на весь свiт. Тiльки як же не повiрити, коли всi жили в такому жаху, аж найменше послаблення страхiть здавалося раем? – що в подертих чоботях по колiна стоячи в трупнiй ропi братських траншей, ще недавно прикритих дитячими майданчиками й гойдалками, якi потрощеною купою лежали поруч, – зi смердючих ям витягали тих, кого колись з любов'ю називали братами, синами, батьками, а з усiеi Украiни день i нiч сунули люди розпiзнавати своiх ближнiх бодай з решток одягу, з тiл, з непомiченоi каблучки чи ще якихось випадкових ознак, знаних лише багатостраждальному серцю, – одна добра душа, що шукала серед трупiв чоловiка, не витримала, як полоненi крiзь дiряве взуття кожноi митi наражаються затруiтися трупною ропою, вiдкопуючи мерцiв, i принесла кiлька пар гумових чобiт, продавши до нитки все свое вдовине майно, аби вистачило грошей купити цi чоботи з-пiд поли десь на базарi, як це згодом люди оповiдали, шкодуючи стареньку, i ii тут же новi визволителi застрiлили просто в усiх на очах, бо не вiльно було нiчого передавати полоненим, а старенька того не розумiла й приедналася до зiтлiлих жертв конопатого, що всiх украiнцiв нахвалявся вислати до Сибiру, та мiсця забракло), – або надiли силою витримати тортури, бо я не годен осквернити цього пам'ятника, цiеi живоi людини, яка не заподiяла нiкому жодного лиха, а стiльки вистраждала, i очi якоi випромiнюють лише безмежне добро й сум.

І щойно подумав це Стецько, власне, навiть не подумав, а воно саме вихорем пронеслося йому в головi, як побачив: вiн знову вже на землi, тiльки без цебра з нечистотами, а молодцi якось дивно на нього зиркають, нiби не наважуються пiдступити ближче, а заразом iх наче клонить у сон.

– Аби ж вас люта геенна навiки пожерла! – з пересердя побажав iм Стецько, i тi вмить прокинулися, нiби Стецькове пересердя влило в них новоi крови.

– Пiшли з нами! – гукнули вони Стецьковi, пiдскоком пiдхопивши його, ще заки вiн встиг отямитися й збагнути, в яку нову халепу його тягнуть, i Стецько опинився перед Мазепою, що у гетьманському жупанi, з якого сипалися блискавки (вiд чого здавалося, нiби вiн стоiть то в самiй бiлизнi – в майцi й коротких штанях, немов збираючися забивати м'яча, далеко молодший i пругкiший, нiж Стецько пам'ятав його з поширених у таборi зображень, то далеко старший у якiйсь неокресленiй хламидi i разюче схожий на зосереджену постать Будди, картинку якого колись Стецьковi показував професор Кава, пояснюючи, як царський син залишив батькiв палац, майже так, як покидали своi хати втiкачi в таборi, i ще щось, що Стецьковi забулося), – без п'едесталю, просто собi стояв на землi, мiцно врiсши в неi бронзовими ногами, й дивився на обрiй, нiби когось там радiсно вiтаючи легеньким похитуванням голови, оскiльки вiд пояса бронза переходила в живе тiло, що дихало на повнi легенi, серед загального смороду поширюючи запах черешнi – вiд чого Стецькових супровiдникiв почало спочатку ледь помiтно, а потiм дедалi сильнiше пересмикувати.

Вони зараз попадають на землю й битимуться в корчах, – вирiшив Стецько й раптом вiдсахнувся, побачивши перед собою роз'юшенi мармизи пекельних красенiв.

– Затопи йому в пику! – зарепетували вони, тицькаючи в напрямку Мазепи.

– Негайно! Інакше тобi нiколи не вийти з пекла! Ти назавжди наш, коли ти цього зрадника не вдариш у пику! Спусти йому кров, i ти вiльний! – i вони заходилися термосити Стецька.

Проте Стецько не ворухнувся, прикипiвши поглядом до гетьмана.

– Тобi не кортить врятуватися? Це едина нагода! – шпигонув Стецька шилом у груди другий угрущальник, а перший стис йому пальцi, аж хруснуло.