Синдром зародка

Синдром зародка
Анi Лiбро

Навiщо на планетi з'являються дiти iз зайвою хромосомою? Вiдповiдь проста: це синдром зародка. Хвороба любовi. Вiрус, який знаходиться всерединi кожного з нас. Маленький людський зародок, що зачепився одного разу за стiнки матки, наполегливо i безкорисливо вiдкривае цю таемницю не тiльки своеi матерi, але кожнiй людинi i навiть цiлому народовi. Лiза – наша сучасниця, найзвичайнiсiнька жiнка, киянка з двома дiтьми. Вона живе на Позняках, розлучена i мрiе знайти чоловiка, який зробив би ii щасливою. Нiчого особливого, як у всiх. Робота не за фахом, необхiднiсть виживати, бажання подолати самотнiсть i сiмейну карму незаконних народжень i невезiння. Ставши свiдком самогубства незнайомоi жiнки, Лiза несподiвано розумiе, що живе якось не так i що пов'язана з цiею подiею мiцними нитками пам'ятi i власноi долi. Щоденник самогубцi приводить Лiзу у дитячий будинок. Поступово вона позбавляеться вiд егоiзму i легковажностi i замiсть пошукiв обранця, який мiг би дати iй щастя, пробуе сама бути комусь корисною. Вона не просто заражаеться синдромом зародка, але вiдкривае для себе чудовий i рятiвний сенс цього загальнолюдського захворювання, здатного зробити наше життя щасливим.

Анi Лiбро

СИНДРОМ ЗАРОДКА

У життя дуже довга iсторiя, але у кожного з нас е вкрай точний початок – це момент зачаття.

Жером Лежен (французький генетик, професор, що вiдкрив хромосомну природу синдрому Дауна)

1

Дивний стан природи – кiнець лiта. Вiтер вже прохолодний, i темнi притихлi дерева почали жовтiти, але сонце марнотратно сипле на землю свое слiпуче промiння. Нiби опираеться пiвтонам, тiй невизначеностi мiжсезоння, за якою приходить пора холодiв.

Вчора, коли Лiза брала квитки на московський поiзд, в Киевi ще сяяло лiто, i в свiтлi серпневого сонця не вiдчувалося анi частки прощання.

Але сьогоднi у Москвi над пероном висить мерзенна осiння мряка. Повiтря густе, липке, нав'язливе: чiпляеться за одяг, плутаеться у волоссi.

Поiзд стоятиме ще пiвгодини, але вони не стали розтягувати прощання: махати один одному руками, вигадувати фальшивi фрази й ловити в поглядах тiнь продовження. Як два заблукалих мандрiвника: зустрiлися, доторкнулися один до одного, придивилися i зрозумiли, що пiдуть далi у рiзних напрямках.

Дива не сталося. Те, що багато мiсяцiв зростало всерединi, виявилося звичайною втомою вiд самотностi.

«Як добре, що вiн пiшов, – думае Лiза, крiзь мутне скло чiпляе поглядом сiрi лiхтарi. – Але, якби залишився, безглуздо стирчав на перонi, посилаючи есемески i намагаючись постукати у вiконце, було б здорово. Так всi закоханi роблять, коли прощаються. Всi… Закоханi… Добре, що вiн пiшов».

Щоб вiдволiктися, вона розкрила прихоплений в дорогу роман i довго дивилася на цифру -115- внизу сторiнки. Лiтери розпливалися, не бажаючи складатися в слова.

«Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посмiхалася деревам…» – вона перечитувала цю фразу, як заклинання, кiлька разiв, шукаючи у нiй сенс.

Як безглуздо все вийшло. «Приiжджай, я бiльше без тебе не можу!» – написав вiн в останньому листi. І вона помчала, як божевiльна. «Нiч туди, нiч назад, не так вже i далеко, тiльки подивитися один на одного, а раптом, це доля…» – умовляв вiн ii. На один день. Точнiше, на кiлька годин, якi повиннi були вирiшити всi питання iх пiврiчного вiртуального спiлкування.

Художник, вiд якого втекло натхнення, i колишня вчителька, яка вмiе розмовляти вiршами. І що з цього могло вийти?

Лiзi, мов цуценятi, раптом захотiлося сховатися у темному куточку вагона i тихенько поскиглити вiд образи. Як боляче розбиваються мрii.

Зголоднiлий по жiночому тiлу, самотнiй художник оволодiв нею, не давши оговтатися вiд першого захопленого враження вiд нього. Це сталося прямо в майстернi на околицi Москви, серед запахiв пилу i фарб, серед дерев’яних рам, намальованих дерев i птахiв, якихось старовинних предметiв, наповнених давнiми таемницями. Просто i грубо. Без якихось там романтичних арабесок.

Це трапилося. І як можна було вiдмовити, адже вона сама до нього приiхала. Напевно, це була бравурна мелодiя. Лiза не пам'ятае. Їi душа спочатку грала на однiй струнi, а потiм та обiрвалася i повисла, дзвякнувши наостанок пронизливо i тонко. Навiщо було на щось сподiватися?

Вже на вокзалi художник заметушився i спитав, скiльки коштуе квиток. Нiяково сунув iй в долоньку сто доларiв i криво посмiхнувся: «Вибач, я не знав, що ти в перший раз. Вiзьми на морозиво». Бiдолаха з жахом уявила, як вiн буде ii вмовляти, пхати грошi у кишенi, i хтось це побачить. Вона машинально взяла новеньку купюру, вирiшивши, що потiм, коли все це, нарештi, закiнчиться, подаруе першому лiпшому жебраковi.

Але ж вона так вiрила, що це справжня любов. Виходить, вiн ii купив. «Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посмiхалася деревам…» – крiзь слiзну завiсу наполегливо читали ii очi. Було соромно i сумно.

У сумочцi задзвонив телефон. «Невже вiн?» – промайнуло в головi.

Нi. Дзвонив Юра. Колись вiн був закоханий у Лiзу. Але давно потрапив у статус простих друзiв, з якими iнодi передзвонюються i надсилають черговi новорiчнi поздоровлення.

Юрка милий. Але абсолютно без претензiй i перспектив. Звичайний програмiст в сервiсному вiддiлi невеликоi компанii. Нiчого серйозного. Запасний варiант долi. Куди йому було змагатися з чудовим московським художником, без сумнiву генiем i без п'яти хвилин лауреатом якоiсь важливоi премii.

– Привiт, Лiза. Ти не вiдповiдаеш на моi дзвiнки. Дуже хочу тебе побачити! – голос так близько, нiби з сусiдньоi вулицi. – Ти де?

– Я в Москвi… – розгублено пробурмотiла вона. – Десь тут, на краю лiта…

Їй мимоволi захотiлося вхопитися за нього, як за соломину, здатну витягнути з огидного душевного мiжсезоння.

– Юра, ти знаеш… Я теж дуже хочу тебе побачити, – вiдлунням повторила вона.

– Коли ти приiдеш?

– Завтра.

– Номер поiзда скажи, я тебе зустрiну.

– Поiзд 18, вагон 5, – майже прошепотiла вона.

– Ти що плачеш?

– Та нi. Це просто вiтер…

Через годину поiзд вислизнув iз тiнi Пiдмосков'я, i йому вiдкрилося слiпуче сонячне небо. Невпинно набираючи хiд, вiн повертався у рiдне i тепле украiнське бабине лiто.

Як добре, що в Киевi осiнь настае тiльки в жовтнi.

Колеса вже вiдстукували нову бравурну мелодiю. Все далi й далi. Бiль, порожнеча i мряка залишилися там, на перонi московського вокзалу, перетворюючись на черговий життевий досвiд. Що тепер картати себе.

Завтра о сьомiй ранку Юра зустрiчатиме ii бiля п'ятого вагона з букетом ii улюблених червоних хризантем. І все буде добре.

Посмiшка ковзнула по ii губах i розсипалася сонячними дрiзками на трiснутому в куточку вагонному склi.

До неi, нарештi, дiйшов змiст тiеi фрази модного сучасного письменника:

«Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посмiхалася деревам…»

2

Як ви здогадалися, мою героiню звуть Лiза. Це невисока худорлява жiнка середнiх лiт з чудовими блакитними очима. Мабуть, ii можна було б назвати красунею, якби не тонкi губи, рiденьке волосся i веснянки на носi. Щоб пiдтримати ii, я кажу, що веснянки – це вiдмiтини сонця, але Лiза все одно старанно замазуе iх тональним кремом. Таких жiнок навколо мiльйони. Стандартнi сiрi мишi, нiсенiтнi i сумнiвно симпатичнi.

Саме так Лiза думае про себе. Але я вважаю, що в нiй е родзинка. «Гоу? Родзинка, де ти?» Вона тебе впритул не бачить. Але вiрить! А куди дiнешся. Дiйснiсть не дозволяе iй вдаватися до смутку i ставити крапку в життевiй драмi. Навiть якщо здаеться, що на лобi написано: «самотня i розлучена».

А втiм, в розлученнi вона вже три роки, але всупереч прогнозам Юри про ii раптову смерть i злиднi напiвголодного iснування, живе, зростае i вмирати, вiдповiдно, не збираеться. Не дочекаетеся! І на лобi у неi написаний зовсiм iнший текст: «вiльна жiнка».

Я побачила це сяюче гасло фемiнiзму в той ранок, коли вона повернулася в Киiв пiсля невдалого шлюбу, з двома маленькими дiтьми i парою валiз у руках. Як раз в кiнцi лiта, в час мiжсезоння, практично такого самого, як кiлька рокiв тому, коли Лiза зiрвалася i кинулася на зустрiч зi своiм вiртуальним художником. Тепер вона знову розставила крапки над i. Розлучилася i раптово повернулася додому.

У перший момент вона здалася менi якоюсь скуйовдженою, як квочка, що утримуе бiля пелени шустрих курчат.

Ми стояли, обiйнявшись, на перонi киiвського вокзалу i не наважувалися глянути одна однiй в очi.

У кожноi з нас тепер була своя жiноча iсторiя.