Синдром зародка

– Менi не цiкавi всi цi подробицi. Треба одягнутися. І взагалi. Може, ви мене зараз прирiжете i квартиру пограбуете. Не стану я вам вiдкривати, – вiдрiзала Лiза. – Ви знаете, котра година? Пiв на першу.

– Ви маете рацiю, звичайно. Але що ж менi робити? Я вже обмацав тут кожен сантиметр. Метро закрилося. Ви не бiйтеся. Я вас не затримаю, тiльки ключ знайду.

Ну, що тут поробиш. Одяглася. Знайшла лампочку. Взяла в руки найбiльший кухонний нiж. Сказала: «Ух!» i рiзко вiдчинила дверi.

Вiн стояв на вприсядки бiля дверей у свою квартиру i нишпорив руками по пiдлозi. Простенькi джинси, кросiвки, светр з троещинського ринку. Цiлком очевидно, рухомостi у нього не спостерiгаеться… Розгублене добродушне обличчя. Замружився вiд яскравого свiтла; сусiд зовсiм не був схожий на злодiя, який задумав пiдступний план пограбування ii квартири. Вона простягнула йому лампочку i якомога суворiше мовила:

– Краще знайдiть, де вкручуеться.

– Спасибi вам величезне. Я такий вам вдячний, – заторохтiв вiн i розумiюче посмiхнувся, оцiнюючи розмiри ножа в ii руках. – Ви здорово озброiлися, але це зовсiм нi до чого…

– А ще в мене розряд з карате, – поспiшила додати Лiза, щоб вiн не сумнiвався в ii здатностi до самооборони.

Але вiн, мабуть, i не думав сумнiватися i мовчки пiшов шукати патрон. Лiза винесла йому табурет.

Коли свiтло загорiлося, вона залишила сусiда наодинцi зi своiми пошуками. І пiшла спати.

Через кiлька хвилин знову пролунав дзвiнок. За дверима звучав голос сусiда:

– Лiза, вибачте, а ви не допоможете менi? Розумiете, я залишив своi окуляри у приятеля. Нiчого не бачу.

– Послухайте, може, вас ще роздягнути i спати покласти? Зрештою, не можна ж бути таким безпорадним! – спересердя вигукнула моя самостiйна подруга i, вже нiчого не лякаючись, знову вiдчинила дверi.

Вiн стояв на порозi в окулярах (яке нахабство!) i з квiтковим горщиком в руках. Це були, здаеться, фiалки.

– Я вас обдурив. Просто хотiлося ще раз побачити i подякувати. Ви така сувора. Боявся, що не вiдкриете. Вiзьмiть. Це вам. Моя улюблена фiалка. Я назвав ii «Єлизавета». Це дивовижний сорт. Вiн не боiться протягiв i стiйкий до посухи. Фiалки дуже примхливi… – вiн посмiхнувся i простягнув Лiзi горщик.

Ось дивак! Пiв на першу ночi, а вiн фiалки даруе.

– Дякую, – на мить ошелешена, вона, нарештi, здогадалася посмiхнутися, але тут же повчальним тоном додала. – Не втрачайте бiльше ключiв в темних коридорах, бо вам доведеться перетворюватися на свiтляка. Добранiч.

– На добранiч, Лiза. Ви смiлива… – згадавши кухонний нiж, додав вiн i посмiхнувся.

«Смiлива» сусiдка трохи постояла з другоi сторони закритоi дверi i вiдчула, як у ii мозку зовсiм трохи, на якихось пару мiлiметрiв, щось зрушилося. Нiби в стрункiсть мiркувань про шуканий чоловiчий об'ект втрутилося мимовiльне вiдчуття нелогiчностi.

«Все-таки дивнi iстоти цi чоловiки. У них безумовно щось е!» – подумала вона i пiшла спати.

* * *

Наступного дня Лiза прокинулася вiд дивного вiдчуття. З самого початку, як тiльки вiдкрила очi.

Їй наснилися вiршi. Так ясно i виразно збудованi в катрени римованi рядки. Подруга скочила з лiжка i поспiхом записала iх на телефонному рахунку, що валявся на столику в коридорi. А раптом щось варте?

Вона складала вiршi з дитинства. Незлiченна кiлькiсть маленьких i великих «шедеврiв», спiшно написаних на клаптиках газет i аркушиках iз закрученими краями, губилася серед старих паперiв, квитанцiй та книг. Згодом цi шедеври здавалися в макулатуру i безслiдно зникали разом з далекими рожевими миттевостями творчостi, коли вдавалося лiтати увi снi i говорити направо i налiво всiлякi дурницi. Потiм, за звичкою, студентка фiлфаку пописувала вiршi в iнститутi. Вони були наiвними i наслiдувальними, не витримували нiякоi лiтературноi критики, але приемно грiли ii марнославство, вiдносячи Лiзу до неординарних лiричних натур.

Ставши дружиною i матiр'ю, подруга закинула подалi поетичнi вправи. Так i не знайшовши захоплених шанувальникiв i переконавшись у своiй бездарностi, вона залишила творчiсть генiям i зайнялася земними турботами про вирощування потомства.

Але, чи то сонечко свiтило сьогоднi iнакше, чи то лiто, нарештi, вичерпалося, i тiнi на стелi намалювали якусь неймовiрну картину. Щось таемниче i чарiвне разом з поетичними формами золотими нитками звисало зверху i заплутувало ii, немов лялечку, в кокон особливих, чарiвних емоцiй. Як у дитинствi напередоднi Дня народження, коли в очiкуваннi гостей i подарункiв ти занурюешся в передчуття щастя. Переживаеш, щохвилини бiгаеш на кухню, щоб перевiрити, як там все кипить i пiниться, поширюючи по дому багатообiцяючi аромати свята та гарного настрою.

Запах дитинства, ванiлi, шоколаду… i таемницi…

Дивно, день народження у неi тiльки через два мiсяцi.

На тумбочцi бiля лiжка стояла фiалка. Гарний знак.

«Доброго ранку, мила квiтка…» – радiсно подумала Лiза. І заплющила очi вiд задоволення, згадавши бiдного дивака, який загубив у коридорi своi ключi. Їй раптом захотiлося прямо зараз подзвонити в сусiдську квартиру i запитати, як вiн спав, самотнiй любитель фiалок – тюхтiй з 26 квартири.

Але вiн ii випередив.

– Лiза, вибачте, що я буджу вас з ранку ранiше. Але в мене немае iншого виходу. Я термiново вiдлiтаю у вiдрядження, тiльки що подзвонив шеф. Уявляете, на цiлий мiсяць. А мама в селi. Не могли б ви поливати iнодi моi фiалки. Я залишу вам ключi. Виручайте, менi бiльше нема до кого звернутися. Я в боргу не залишуся, – додав вiн i винувато подивився на ii халат i капцi.

– Припинiть говорити дурницi. Звичайно, я не дам загинути вашим фiалкам, тим бiльше що сама iх дуже люблю. Краще заходьте до мене через двадцять хвилин, якщо не дуже поспiшаете. Я вдягнуся. Поп'емо чаю, i ви розповiсте менi, як за ними доглядати, – абсолютно несподiвано для себе запропонувала Лiза.

Щось неймовiрне з нею сьогоднi твориться. Не iнакше фiалок нанюхалася.

Через двадцять хвилин Сергiй принiс печиво, i вони сiли на кухнi пiд ii затишним низьким абажуром.

Стоп! Не поспiшайте. Ви що подумали? Що ось так починаються любовнi iсторii? Нi, ну ви даете! А де ж довгi пошуки, сумнiви, страждання, нарештi, розчарування, якi хрестоматiйно супроводжують амурнi пригоди? Нi, без них нiкуди!

По-перше, сусiд був абсолютно не в ii смаку. Кремезний блондин з карими очима, в тонких окулярах, абсолютно не пiдходящих до його широкого робiтничо-селянського носу. Якесь безглузде поеднання: атлетичний торс, окуляри i усмiшка Джоконди, свiтле волосся i карi очi – все в ньому було якесь неправильне.

По-друге, вона зовсiм не тушуеться в його присутностi. Навiть не намагаеться йому сподобатися i зовсiм не тремтить вiд бажання побачити його ще раз, як належить за протоколом про шлюбнi iгри людства.

Просто вони розмовляють про погоду i незначущi дурницi. І вiн розповiдае Лiзi, як правильно поливати квiти.

«Ось вiн, типовий представник сильноi статi. Безпомiчний, наiвний, короткозорий мiчурiнець, який схрестив фiалку з дикою грушою i отримав новий сорт пухнастих квiточок пiд назвою «Єлизавета», – принизливо думала подруга, абстрагуючись вiд його лекцii з ботанiки.

– Скажiть, а iм'я для своеi новоi фiалки ви прямо вчора вигадали? – зовсiм знахабнiвши, запитуе вона глузливо.

– Нi, – вiн, схоже, розгубився вiд ii зухвалостi, але швидко отямився, – мою дочку звати Лiза.

– А-а-а… Бо я вже думала, ви в мою честь… – розчаровано протягнула гумористка.

Але Сергiй подивився на неi уважно i якимось «iншим» голосом додав:

– Це тодi я назвав ii на честь дочки. А тепер розумiю, що вона схожа саме на вас, Лiза.

О, Господи! Як все запущено!

Пильнi лангольери, що вiдчули ледь помiтну тiнь ii симпатii до бiлявого дивака, тут же заверещали:

«Не вiдволiкайся, Лiза, тебе чекае велике майбутне! Жiнцi завжди приемно викликати симпатiю! Споглядай на тумбочцi його фiалку, згадуй, як вiн повзав рачки по коридору в пошуках ключа. І все! Смiшний чоловiчок. Хiба може бути чоловiк твоеi мрii смiшним? Отямся!»

Лiза вже кiлька разiв нетерпляче поглядала на годинник, але Сергiй, схоже, так захопився розповiддю про рiзновиди диких груш, що зовсiм забув про свое вiдрядження.

– А куди ви iдете? – перебила вона, щоб змiнити тему i направити розмову в русло прощання.

– В Копенгаген, – несподiвано просто вiдповiв очкарик, нiби iхав до якихось Кобеляк. – Так, схоже, ми засидiлися. З вами так приемно говорити. Ось мiй ключ. Можна, я подзвоню вам?