Симфонія почуттів

Надвечiр вийшла з лiкарнi. Останнiй автобус до села вже вiд’iхав i вона пiшла через поля пiшки. Серце аж стогнало вiд нудьги i тривоги, якi нiколи не знали спочину i пильнували ii цiлодобово.

– Боже, дай сили жити, поверни до здоров’я того хлопчину, що став менi единою надiею на свiтi, – молилася пошерхлими устами.

Раптом мимо, майже нечутно, проiхала машина i, перегнавши ii, зупинилася.

– Сiдайте, Яно, я вас пiдвезу. Мiсцевий священик, вийшовши з машини, вiдчинив перед Яною дверцята.

Розгублено подивилася на нього, але у пiвтемрявi не побачила обличчя, хвильку постояла i мовчки сiла на передне сидiння.

– Дякую, отче.

– Звiдки ж ви так пiзно? Голос його звучав м’яко, лагiдно. Раптом Яна, затуливши долонями обличчя, заплакала.

Вiн не квапився iхати, поклав руку на Янину голову i тихо промовив: «Бог з вами, Яно. Не плачте. Молитва i покаяння – це тi двi сили, якi ще нiкого не зрадили. Ісус пожертвував собою, бо дуже любить нас, згадайте розбiйника. Прийдiть до церкви, приступiть до святоi сповiдi».

Наступного дня, в недiлю, Яна вперше за багато рокiв переступила порiг староi дерев’яноi церкви i «пiд обстрiлом» багатьох здивованих поглядiв, пройшла до сповiдi. Побiлiлими устами, нiби на страшному судi, розповiдала про свiй грiх, про свiй страх, про той нестерпний бiль, що безнастанно шматував ii сторозтерзану душу. І коли священик поклав iй руку на голову, даючи дозвiл на причастя, розридалася так, як день перед тим у машинi.

– Я молитимусь за вас, Яно.

У другiй половинi дня поiхала до лiкарнi. Чергова медсестра повiдомила, що хлопця, який, до речi, не Богдан, а Святослав, перевели з реанiмацiйного вiддiлення в терапевтичне, бо стан його здоров’я стабiлiзувався.

Побачивши ii, засвiтився усмiшкою.

– Спасибi вам, що врятували менi життя.

– Слава Богу, слава Богу, – шепотiла Яна.

Сидiла бiля нього i слухала розповiдь про те, що вiн круглий сирота, що живе тiльки з бабусею, яка давно хворiе туберкульозом i бiльше часу знаходиться у лiкарнi, нiж дома.

– Я допоможу вам, я зроблю все, щоб полегшити твою долю, – гладила його бiляве коротко стрижене волосся.

– Святослав… Яке прекрасне iм’я, дивне таке, як у князя. А я тебе Богданчиком назвала…

Коли вийшла з лiкарнi, був уже вечiр. Свiт нiби прояснився довкола. Подивилася вгору – тисячi зiр засвiтилися в небi.

– Коли одужаю, тiтонько Яно, обов’язково до вас приiжджатиму, – вчувалося Святославове.

– Приiдь, синку, приiдь до тiтки Яни, приiдь дитино. Я для вас з бабусею, що зможу… Скiльки зможу… Чим зможу… Господи, це ж таке щастя, такий дар вiд тебе.

Осiнь гуляла селом, зриваючи з дерев пожовкле листя, сiяла полями iдкий дим, лякаючи людей неминучим приходом зими. Вродливий свiтловолосий юнак i стара, дуже згорблена бабуся зупинилися бiля гурту людей, що терпеливо перебирали поношенi речi, якi можна було за безцiнь купити i хоч трохи поносити. Люди здивовано переглянулись i одна з молодиць, не витримавши, запитала, кого вони шукають.

– Ми шукаемо хату Яни Ковальськоi.

– Це ж, мабуть, тiеi, що чоловiка свого замордувала? – вiдiзвалася та сама молодиця.

– Тiеi, що життя моему внученьковi врятувала, – владним голосом промовила бабуся.

– Не так його рятувала, як себе, свою порохнаву душу, – не здавалась молодиця.

Бабуся й онук, повернувшись, пiшли вiд гурту. Раптом Святослав згадав про стежину в лiсi. Вона несподiвано засвiтилася у його пам’ятi. Це була стежина до Яниноi хати…

Кораблик щастя

– Чому ти не хочеш говорити зi мною? Ти сердишся, що ми переiхали до вас? Тобi було краще, спокiйнiше самому?

Дев’ятирiчна Яринка сидiла навпроти Олексiя i, пiдперши руками пiдборiддя, уважно стежила, як вiн, нахмуривши брови, шлiфував шаховi фiгури.

– Вiдчепися, ти менi заважаеш.

– Завжди ти так. Я бачу, розумiю – сердишся. І мама моя розумiе.

– Ну коли ви такi розумнi, то чому не пiдете з мамою туди, звiдки прийшли?

Яринка ображено надула губи, а через хвилину ii личко знову прояснилося i вона таемниче зашепотiла:

– Ну, як ти не розумiеш, вони ж кохають одне одного. Я колись бачила, як вони цiлувалися.

– Вiдкрила Америку. Слухай, не заважай, iди колиши своi ляльки.

– А я тебе зразу полюбила. Тобi скоро п’ятнадцять рокiв, ти такий дорослий i розумний – все робити вмiеш. Змайструй менi кораблик щастя, такий, щоб вiн нiколи не затонув. Я дивитимусь на нього i мрiятиму про море. Ти сумуеш за своею мамою, правда? Але ж нiхто не винен у ii смертi. Я не люблю сумувати, та менi шкода, що ти журишся, i я колись навiть плакала у подушку. Ви з татом жили три роки самi, хiба тобi не було важко?

– Це я сам жив, а тато… Тато уже пiсля першого року самотностi знайшов твою маму i годинами пропадав у вас. Хто тодi пам’ятав про мене?

– Проте тепер тобi не треба самому прати, прасувати, готувати iжу. Я завжди прибиратиму у твоiй кiмнатi.

– Ти добра, – Олексiй лагiдно подивився на Яринку, – але iнколи дратуеш мене, набридаеш розмовами, морочиш голову своiми теорiями, намагаешся жалiти. Це ти поклала квiти у моiй кiмнатi?

– Я, бо дуже хочу. щоб i в твоiх очах розцвiло щастя. Ще я намалювала для тебе картинку. На нiй багато квiтiв, ластiвка i твоя мама.

– Як ти можеш малювати мою маму, якщо ти ii нiколи не бачила?

– А я намалювала ii подiбною до тебе: з великими синiми очима, чорними бровами, рiвнесеньким носом i гарними губами. Я намалювала ii у жовтiй сукнi.

– У моеi мами нiколи не було жовтоi сукнi, вона не любила жовтого кольору. У неi були темно-карi лагiднi очi i дуже добре серце. Його тепла вистачило татовi тiльки на один рiк, – промовив сумно.

– Чому у тебе так багато однакових фiгурок?

– Це пiшаки. Вони iдуть у бiй першими, першими й гинуть. Але iнколи, пройшовши мужньо через поле битви, вибиваються у королеви, у вежi. Бувае, що вiд малого пiшака залежить перемога. Дивись, яка гарна королева, ii ще називають ферзею.

– А ось конi, – добавила Яринка.

– І звiдки ж ти дiзналася? – засмiявся Олексiй. – Я ще всi фiгури лакуватиму.

– Хочеш я тобi притчу розповiм? Пливе у небi хмаринка, а назустрiч iй сонце. – Ну й квола ж ти i малюсiнька, – смiеться сонце. – Нiчого ти не можеш, якщо i покропиш дощем, то тiльки на невеличку дiлянку землi. От я, цiлу землю зiгрiваю.

Хмаринка пiдпливла близько i затулила сонце. Зразу спохмурнiло навкруги, сумно так стало.

– Ну i притча. Нiсенiтниця якась. Сама придумала?