Симфонія почуттів

– Бам… бам… бам…

– Денис мiй син. Нiхто про це не знае. Я одружився з Катериною, коли йому минув рочок. За нiму Каролю знала тiльки моя мати. Це вона нас розлучила.

– Бам… бам… бам…

– Я зiстарiвся, ангеле, але мене все життя супроводжують Каролинi очi. Я чую дзвiн, та не бачу неба. Вже не Кароля, а засмучений Христос пильно дивиться у мою чорну душу. Настав мiй судний день. Врятуй мене, ангеле.

– Бам… бам… бам…

* * *

Йшла густими нетрями, плутаючись у пасмах пожовклоi трави, зазираючи пiд кожен кущик. Йшла сама, втративши надiю дочекатись доброi звiстки вiд рятувальникiв, що кожного дня розходилися по лiсах. Йшла, плекаючи надiю знайти того, хто, обдуривши жорстоку долю, що прибила iй на уста печать мовчання, обiгрiв ii самотнiсть лагiдним поглядом, подарував iй сина i, зникнувши з ii життя серед квiтучого лiта, навiки залишився у серцi. Йшла вперше до нього сама.

– Свiт повний таемниць, а як на одну поменшае – невелика бiда, – розганяла надiею смуток.

Коли завагiтнiла i зрозумiла, що Василь покинув ii – пiшла з села свiт за очi. За кiлька днiв посивiли волосся i душа. Коли повернулась з Дениском на руках, вiн уже був одруженим, а маму, що невдовзi пiсля ii зникнення померла, похоронили чужi люди.

Отак i жила – самотня, нiма, сумна, з тугою у серцi i дитиною на руках.

Денис, не маючи i пiвтора року, почав говорити. Боже, яка ж то була радiсть для неi, коли вимовив перше слово «мама». Змирилася з долею, заховавшись у сутнiсть життя. Безпросвiтна робота i турбота за сина поглинули найкращi роки. До серця стiкали i Василевi прикрощi: коли захворiв – нiмо молилася, щоб одужав, коли повдовiв – всоте чекала, щоб повернувся. Не судилося. Добре, що Денисовi усмiхнулася доля – закiнчив iнститут, одружився, живе у мiстi. Розтривожене серце тупо щемiло.

– Вiн мертвий, Боже мiй, Боже. Яка нiма тиша навкруги, яка недоречна моя гризота на старостi лiт.

Колючки ожини до кровi роздирали Каролине обличчя, боляче впивалися у пальцi.

– Яка непроглядна тьма окутуе лiси вночi, а дощi… «Я нiчого в свiтi не боюся», – казав колись пригортаючи мене до широченних грудей. – Коли то було… А тепер заблукав у рiдних лiсах i вибратись з них не можеш.

Вийшла з гущавини, нiби зi сну, i втомлено пiшла бором. І раптом почула стогiн…

– Це менi причулося, – подумала. Але стогiн повторився. Метнулася вправо, пильно вдивляючись пiд кожне дерево. Побачила… Лежав на густому моху лицем до неба, широко розкинувши руки. Злiва вiд них почулися голоси людей. Кароля з усiх сил намагалася пiдняти Василя, але опухле тiло було важке вiд глини. Вiн був без свiдомостi. Голоси наближалися, Кароля вже чула iх зовсiм близько. Швидко пiшла назустрiч, панiчно боячись знову загубити Василя. З жахом усвiдомила, що люди завернули в другий бiк, бо голоси почали вiддалятись. Кароля замахала руками, нiби хтось мiг ii побачити, але нiма тиша знову огорнула бiр.

– А-а-а! – раптом голосно закричала Кароля i злякалася свого голосу.

– Боже, що зi мною таке? Невже до мене повернувся голос?

– Сюди-и-и! Вiн ту-у-т! – рознеслося лiсом.

Через кiлька хвилин Василя обступили сусiди

– Дякувати Господовi живий. Диво, справжне диво, – розводили руками.

– Ми всi лiси обiйшли, а вiн лежить собi пiд березою, зовсiм недалеко вiд села.

– Мiсце зачароване, – пошепки промовила стара Воронячка. – Тут сталося диво на всi вiки – нiма заговорила.

А Кароля була вже далеко. Надривалося-борсалось у грудях серце…

– Слава Богу, що живий, – шепотiла пересохлими вустами.

Стежина в лiсi

Мабуть, кожен, хто зустрiчався з Яною Ковальською, намагався зазирнути iй в очi. Що в них? Жорстокiсть, страх, бiль, каяття чи щось iнше? Але Яна так рiдко виходила мiж люди, що ii обличчя, а тим паче очей, не вдавалося майже нiкому розгледiти.

Жила в лiсi, у просторому, прикрашеному рiзьбою дерев’яному будинку, саме такому, якi будують на турбазах. Широке подвiр’я, огорожене високим рiвненьким парканом. Видно було, що на обiйстi жив неабиякий господар.

– Колись жив, – скаже кожен, хто знав цю родину. Тепер же Яна жила сама, вiддiлена вiд цiлого свiту своiм минулим. Старе i мале у селi знало, що вона забила свого чоловiка, за що вiдсидiла в тюрмi не цiлих чотири роки. Нiхто не сподiвався, що жiнка пiсля такого повернеться до рiдного дому, але вона повернулась. Люди з острахом обминали i так вiдлюдне обiйстя, хрестилися, проходячи мимо, бо подейкували, що там бенкетуе нечистий.

Неподалiк будинку покiйний побудував сарай, в якому Яна тримала корову i декiлька курок. Сама жила, сама виконувала всю чоловiчу i жiночу роботу. Повернувшись з в’язницi, поставила на могилi чоловiка хрест з фотокарткою i написом, що вказував iм’я i прiзвище покiйного, а також дату народження i смертi. Мiсця ще залишилось досить i хтось внизу видряпав слова: Загинув вiд руки убивцi – Яни Ковальськоi.

* * *

Життя кожноi людини – це цiлий свiт з своiми болями i радощами, вiдкриттями i розчаруваннями. Для Яни цей свiт давно втратив усi барви, працею рятувалася вiд невимовного болю, тяжкий грiх, вчинений десять рокiв тому, не давав душi спокою. Жила нiби у вигнаннi, ставши заручницею власного вчинку, в очiкуваннi ще бiльших страждань. Кажуть, що якщо тiло страждае, то душа вiдчувае полегшення. А в неi було навпаки. Болiсно завважувала, що страждання не знiвечили ii вроди, нiби вона знала якусь нiкому невiдому таемницю краси i здоров’я. Їй судилося щодень опускатися в пекло i вiдчувати його вогненну мсту. Невитрачену любов вiддавала небесам, щодень з вiдчаем спостерiгала за сходом i заходом сонця. Тiкаючи сама вiд себе, душею тулилася до рiдного лiсу, що ховав ii вiд людських очей.

* * *

Був кiнець серпня – час, коли лiто вже не лiто i осiнь ще не осiнь. Скошенi отави, полукiпки вiвса, жовтiюче листя на вишнях, висохле картоплиння засвiдчували, що лiто наближаеться до межi, незважаючи на спекотну погоду. Ранки i вечори вiддавали прохолодою.

Яна, набравши десятилiтрове вiдро ожини, повiльно брела стежкою до своеi хати. Раптом у високiй травi вона побачила скоцюрблене тiло людини. Залишила вiдро на стежцi, з острахом пiдiйшла ближче i уважно придивилась до лежачого. Це був юнак, худий, з блiдим виснаженим обличчям. Яна обережно доторкнулася долонею до його чола i зрозумiла, що у хлопця гарячка. Потрясла юнака за плечi, але вiн не прокинувся, кiлька разiв вдарила долонею по лицi – даремно. Хлопець був безпритомний. Оглянула його, шукаючи причину такого стану. На опухлiй посинiлiй нозi завважила два маленьких знаки вiд укусу. Зрозумiла: хлопця вкусила гадюка. Якусь мить стояла, нiби закам’янiла, гарячково шукаючи виходу, а потiм, вхопивши хлопця пiд руки, потягнула стежкою вниз до траси. Тiло було дуже важке, i Яна, обливаючись потом, насилу волокла його. Старалася швидше вийти з лiсу. Ноги юнака весь час об щось зачiпались. Вiн голосно застогнав. Яна зупинилася, схилилася над хлопцем: «Ще трошки, синку, i ми будемо бiля дороги, а там зупинимо якусь машину… Ще трошки…»

Бiля траси юнак знову знепритомнiв.

Надворi смеркалося… Кiлька машин проiхало повз них. Яна. залишивши юнака на обочинi, стала осеред дороги, розставивши руки. Шофер маршрутного таксi грубо вилаявся, вийшовши з машини, яку зупинив бiля самоi жiнки.

– Син вмирае, будь ласка, допоможiть нам, його вкусила гадюка. Я заплачу вам пiзнiше, я обов’язково вiднайду вас…

У лiкарнi хлопця, якому стало ще гiрше, помiстили в реанiмацiйне вiддiлення. Медсестра з реестрацiйною карткою пiдiйшла до Яни, що самотньо сидiла в коридорi.

– Записуйте, – промовила Яна тремтячим голосом: «Ковальський Богдан Янович, дев’ятнадцять рокiв».

Бiльше вона нiчого не могла придумати.

– Я розрахуюся з усiма, – схвильовано заговорила до медсестри, – я вам заплачу, я куплю найдорожчi лiки. В мене е грошi, багато грошей.

– Лiкарю, – пiдбiгла до якогось лiкаря. – Лiкарю, я вiддячу всiм, я… я дуже багата… врятуйте його.

– Постараемось, – кинув коротко i якось дивно подививсь на неi.

Яна зайшла до вестибюлю, втомлено сiла на одне з крiсел i всесильна тиша разом з темрявою огорнули ii. В серцi знову ворухнулося звичне iй вiдчуття розпачу, що нiби провадило ii по кривавiй дорозi. Сидiла серед тишi. а в серцi вкотре воскресав темний символ журби, свiдок ii страшного грiха, причина вiчного неспокою.

– Боже, подаруй менi прощення, очисти мою душу, бо вона скапуе мукою у пекельний вогонь. Знову згадувала Василя…

Виходила за нього замiж без примусу, без найменшого втручання стороннiх людей. Бiгла вечорами на побачення по розквiтлiй землi, несучи в серцi оксамитову мелодiю кохання…

Та немовби згинуло все в чорнiй отрутi алкоголю. Вiн плюндрував ii душу найгiршими словами, насолоджуючись кривдою, як вином, задихаючись вiд лютi. І одного разу вона не витримала… Вхопила зi столу порожню пляшку з-пiд горiлки i жбурнула нею у чоловiка. Отак вiн i залишився лежати в ii пам’ятi з розтрощеною головою i страшними очима, в яких застиг передсмертний жах…

Вiдтодi зоряний вир небес перестав вабити Яну чарами ночi, небо посуворiшало, стало важким i недосяжним. А вона безсонними ночами вдивлялася у чорну безодню свого майбутнього, звiдки моторошно проглядали холод i темрява. Якась нелюдська сила помагала iй жити i пам’ятати кожну хвилю про неминучiсть смертi.

На другий день здала кров для названого сина. Вiдчуття тривоги за його життя стало таким сильним, що навiть вiдганяло думи про злочин. Вона тулилася до стiни у лiкарняному коридорi, намагаючись зазирнути до палати. Тiльки на мить iй вдалося побачити бiлiше вiд крейди обличчя юнака i худу, простягнену поверх ковдри руку, до якоi була пiдключена крапельниця.