Симфонія почуттів

– Я живу неначе у страшному пiдземеллi, не бачу найменшого сонячного промiнчика, не чую власного голосу, i лише твоя рука тримае мене на цьому свiтi, – промовив тихо, але з великим жалем.

– Колись я думав, що так мучаться пiсля смертi нерозкаянi грiшники: вони нiчого не чують, не бачать, цiлковита темрява i загробна тиша поглинають iхнi душi. Але iм iще важче, нiж менi, бо в них немае рятiвноi руки.

Нуся погладила чоловiкову сиву, як лунь, голову i заговорила, начебто забувши, що вiн ii не чуе: «Вiчноi радостi не бувае, Василю, мусимо разом нести цей земний хрест, що став тепер сутнiстю нашого життя».

На празнику родичi спочатку спiвчутливо i нiяково дивилися на Нусю з Василем, дивувалися iхньому приходу, а згодом, звикнувши, не звертали уваги – пили горiлку, спiвали й жартували, бо празник е для того, щоб веселитися.

* * *

– Такий свiт важелезний, такий гiркезний, так тяжененько на ньому гарувати, як камiнь глодати. Нагла несподiвана смерть звалила Нуську Лiсовецьку просто на оборi, коло самоi студнi, – зупинялася чи не бiля кожного подвiр’я дев’яносторiчна баба Домка, повiдомляючи новину. – Добре, що небiжка Магда того всього не видит.

Люди миттю збiглися на Василеве обiйстя: хтось голосив, хтось замiтав подвiр’я, жiнки прибирали кiмнати. Нусина подруга повiдомляла Василевiй доньцi Настунi i сестрi Лесi гiрку новину. Нiхто не знав, як про це розповiсти Василевi, тому вирiшили дочекатися приiзду доньки i сестри. Проте Василь, простягнувши поперед себе правицю, вийшов надвiр, довго стояв, втупившись невидющим поглядом у простiр, а потiм, хитаючись, пiшов з простягнутою рукою просто до того мiсця, де на лавi пiд старою липою лежало тiло його Нусi, яке студенiло.

Старiсть

Осiннiй день випливав з туману, наповнювався сонцем, позбуваючись смутку, i ставав таким свiтлим та ясним, що Марii вiд зворушення хотiлося плакати. Ковтаючи сльози, вона мовчки дивилася через вiкно на в’янучi айстри i похнюпленi чорнобривцi, що поникли в передчуттi зими. Вдень ще сяк-так, а коли надходила нiч, страх огортав душу. «Якби ж то лягти i вмерти, а коли зляжу, що дiятиму сама, як даватиму собi раду?» – муляла не даючи спокою думка.

Але нiч минала, надворi розвиднялося i цей страх на трохи вiдступав. Надiя теплом зiгрiвала серце зсередини. Перемотуючи думи, Марiя сумно дивилася через вiкно як облiтало з дерев останне листя. Душа поринала в спомини, неначе у повiнь.

Сiм’i не створила, бо так iй було на небесах записано. Закохувалася двiчi. І двiчi мчала у мрiях до зоряних мелодiй, навiяних вiтрами юностi, а вдарившись серцем об крижану брилу байдужостi i зради, переживала митi нечуваного потрясiння. Пiсля того, вкутавшись у мовчанку i печаль, iшла до лiсу, який нi про що не питав, зате все розумiв. Неприкаяна i сумна прямувала навмання, бродила хащами, затискаючи долонею серце. Лiс зiгрiвав ii своею ласкою, огортав спокоем, захищав мовчазною могутнiстю, повертав до життя.

Працюючи сiльською вчителькою, щомiсяця вiдкладала iз зарплатнi частину грошей на подарунки самотнiм перестарiлим та дiтям-сиротам, якi таемно передавала за вiдповiдну винагороду сiльським листоношею. Попрощавшись iз школою, вiдчула свою безпомiчнiсть i затужила душею.

Рятував церковний дзвiн. Сповiщаючи про Богослужiння, пiдносив дух до Господнiх висот, вкладав у руки цiпок i кликав до храму. Там вона знаходила тепло земне i Боже, заспокоення та надiю, забувала про бiль у серцi та суглобах i чорну безодню нiчних вiкон.

Блуд

– Ну то що, з чим пiшли, з тим прийшли? – тихо запитав старий паламар, пiдходячи до гурту людей, що зiбралися бiля церкви.

– Та Бог його святий знае, куди мiг подiтися чоловiк. Нiби у воду канув! Обiйшлись-мо лiси в радiусi сiм кiлометрiв вiд села, вже дев’ятий день шукаемо. Не минаемо нi рову, нi потоку – гукаемо, кличемо, та ба…

Сьогоднi свято Успення пресвятоi Богородицi, але люди на те не зважаючи, розiйшлися по лiсах. «Мо’, вовки з’iли,» – сумно розвiв руками Василiв сусiд.

– Якби з’iли, то хоч який-небудь знак би лишили. Був одягнений, взутий. Не з’iли ж разом з черевиками, – обiзвався Дмитро Загородний, витираючи розпашiле лице.

Вечорiло… Людей збиралося все бiльше i бiльше.

– Бог його знае, що дiяти? Хоча нас i багато ходить на пошуки, але пiд кожний кущик не заглянеш.

– От би вертолiт найняти! – несмiливо обiзвався якийсь хлопчина.

– Що там з вертольота побачиш? Галуззя посплiталося, гiлля таке буйне, що в лiсi аж темно, а ожинники якi. Та вони грошей на хлiб на мають, не те, що на вертолiт.

– Мабуть, смерть настигла Василя в лiсi, стiльки днiв i ночей без iжi.

– Мо’, яблука якi знайшов або грушi.

– Ночi вже по-осiнньому холоднi, а вiн хворобливий.

– Дивно, що таке трапилось, бо вiн тi лiси вздовж i впоперек сходив, вiн кожну стежину в лiсi знав, як у своему саду.

– Блуд вчепився чоловiка, а блуд – то диявол, сатана. Вiн доти водитиме людину, поки та не знесилиться i не впаде без тями. Мiй Степан минулого року заблукав у зворi, то ходив двi доби, кiлька разiв приходив на одне i те саме мiсце, а вийти не змiг, – обiзвалась Грибова Михайлина. – Коли пастухи зустрiли його, то вiн вже говорити не мiг, нiкого не впiзнавав.

– Людоньки коханi, сусiдоньки i родино, зiйдiться ще завтра. Може Бог допоможе знайти тата. Якщо мертвий, то хоч похороню по-християнськи, аби собаки кiсток не гризли, а душенька не мучилась, – плакала Василева дочка Настя, що прийшла з лiсу останньою.

– Чим довше зволiкати, тим менше надii на порятунок, – сказав хтось з гурту.

– О, нiма Кароля знову прийшла, – завважила якась молодиця.

– Та що з того, все одно нiчого не розумiе, не чуе, не говорить. Ходить, як мара. Погляд у неi такий зловiщий, як у вiдьми, – добавила iнша.

– Дарма ви так про Каролю, вона добра, милосердна. І чуе вона, от тiльки не говорить, – обiзвалась Каролiнина сусiдка.

– Ходiть, Каролю, до гурту, чого ви?

Нiма несмiливо пiдiйшла i кивком голови запитала: «Нема?».

– Нема, нема. Завтра знову пiдемо шукати.

Чорнi очi нiмоi, що двома вуглинками палахкотiли на поораному зморшками обличчi, вражали глибоким сумом. Вона переводила погляд з одного обличчя на iнше, притуляючи до грудей порепанi руки.

– Хай йому грець цьому життю. Думай щодень, як жити, а ще невiдомо, як прийдеться вмирати, – махнув рукою паламар.

Пригнiченi люди сумно розходились по домiвках.

* * *

Василь, обезсилений до краю, впав пiд роздвоений стовбур одинокоi берези, що невiдомо звiдки взялася мiж молодими соснами.

– Все. Бiльше нi кроку не ступлю, тут i помру. Це менi за Каролю.

Заплющивши очi, жадiбно вдихнув пахучий запах житнього свiжоспеченого хлiба, що невiдомо звiдки взявся у лiсi. Опухлi ноги, що досi пекли пекельними вогнями, приемно охолоджувались, нiби опущенi в джерельну воду, а з пiднебесся виразно доносились мелодii дзвонiв:

– Бам… бам… бам…

– Мiй ангеле, пiдведи мене, най визнаю свiй грiх не прощений.

– Бам… бам… бам…

– Кароля не могла говорити, ангеле. Та нi, що я кажу… Вона говорила серцем, очима, руками. Як мене зваблювали ii загадковi очi, ii нiжнi уста… Як вона кохала мене… Я зрадив ii, ангеле.

– Бам… бам… бам…

– Люди говорили про неi найбруднiшi речi, при нiй говорили, бо думали, що не чуе. Вона все чуе, ангеле.

– Бам… бам… бам…

– Кароля втратила дар мови, коли побачила закатованого батька. До того вона говорила i дуже гарно спiвала, але я ii голосу не чув, бо прийшла до нашого села уже нiмою. Прийшла, тримаючись за мамину руку. Їх називали бесарабцями. Жоден з парубкiв не наважувався зачепити нiмоi вродливоi дiвчини. А я… я покохав ii, ангеле.