Вигнання в Рай. Роман

– От i добре. А ми оце збиралися якраз iз Сергiем до панотця, бо ж Сергiй вже давненько в селi, а до отця Михайла все ще не завiтав, – повiльно i якнайдохiдливiше проказала вона Мотi, яка щойно тiльки пiдсунула свого стiльця поближче до столу, i зручно на ньому вмощуючись, очевидно, готувалася вже до насолоди тривалою, довiрливою, докладною, цiкавою розмовою. – Так що вибачай, Мотю, нам зараз доведеться пiти з дому. Іншим разом поговоримо.

– Ну от, – скрушно сплеснула в долонi Мотя, – тiльки я зайшла, як вам вже йти треба. То скажiть же, будь ласка, молочко мое вам хоч сподобалося? – вирiшала вона хоча б таким чином, хоча б на мить продовжити таку бажану розмову.

– Не те слово, ще б не сподобалося ваше молочко, – вирiшив Сергiй похвалою якось винагородити свою нову сусiдку за ii нездiйснену мрiю про довгу довiрливу розмову. – Такого молочка я зроду ще не пив. Хоча, може, в дитинствi й пив щось подiбне, коли жив у своеi рiдноi бабусi, Килини Андрiiвни, на селi. Сама вона корову не тримала, бо була вдовою, як i Горпина Степанiвна зараз, а брала моя бабуся молоко теж у своiх сусiдiв, теж гарне було молоко, але ваше молоко, Мотре Микитiвно, просто таки незрiвнянне, смачне, духмяне, солодке, не молоко, а нектар. Дуже гарне.

– От i добре, от i добре, – аж зашарiлася вiд задоволення Мотря, – пийте ж мого молочка скiльки вам заманеться. Пийте до схочу. І не здумайте менi навiть натякати про грошi, – жартiвливо пригрозила вона Сергiевi пальцем, – за грошi я вам не дам нiякого молока, навiть i не думайте.

3

Сонце над селом Веселим вже давно перемайнуло полудневу вершину i почало вже свое поступове сходження вниз до захiдного пругу, передвiщаючи прекрасний весняний вечiр. Хоча Сергiй i намагався переконати Горпину Степанiвну, щоб вона лише розповiла йому, як дiйти до оселi отця Михайла, а вже вiн, Сергiй, сам дiстанеться до панотця, вiдбуде там належну гостину й обов’язково повернеться, рiшуче налаштована бабуся не здалася нi на якi умовляння i наполягла таки на тому, щоб особисто супроводжувати Сергiя. Загалом тихе й спокiйне, село в цей передвечiрнiй час все ж дещо пожвавiшало: верталися додому з роботи люди, малеча пiсля школи й виконання домашнiх завдань висипала на вулицi побавитися дитячими веселощами, а старшi парубки й дiвчата гуртувалися помалу до знадливих травневих вечiрнiх гулянок. Баба Горпина, супроводжуючи Сергiя, безугавно розповiдала про все, чим живе село, особливо ж задоволено вона вiталася з людьми, якi виходили зi своiх дворiв назустрiч, очевидно, оповiщенi про приiзд художника Мотрею Микитiвною. Горпина Степанiвна, кожного разу, привiтавшись, належним чином вiдрекомендовувала Сергiя односельчанам i навзаем кожному односельчанину представляла Сергiя, потiм ще трохи пiдтримувала поважну розмову, додержуючи неписаного селянського дипломатичного протоколу, i вони знову вирушали далi, потроху наближаючись до мети свого походу – оселi отця Михайла.

– А ось i вона, оселя Михайла Архиповича, – коли вони з Сергiем, дiйшовши вже до центру села головною вулицею, звернули в бiчну вуличку, кивнула Горпина Степанiвна в бiк ошатно огородженого красивим тином охайного цегляного будинку. – Оце тут вiн i мешкае, панотець наш Михайло, ось i машина його бiля двору стоiть – значить вiн точно вдома, – додала вона, звернувши Сергiеву увагу на старенькi «Жигулi» першоi моделi синього кольору, що стояли за кущем бузку, який рiс бiля панотцевого двору, i тому Сергiй не вiдразу помiтив автомобiль.

І щойно вони з бабусею наблизилися до ворiт, як iз вiдчиненоi хвiртки назустрiч iм вийшов i сам отець Михайло – високий широкоплечий чоловiк з довгим русим волоссям i охайно пiдстриженими вусами з борiдкою, одягнутий у просту сiру куртку i потертi джинси.

– А, Сергiю, – радо простягнув вiн руки назустрiч гостям. – Нарештi, нарештi ви до нас завiтали. Дуже, дуже радий вам. Нарештi, – очi, все його обличчя сяяли щирою привiтнiстю, яка свiдчила, що Михайло Архипович дiйсно був радий.

– Я теж, дуже, дуже радий, – вiтально потискаючи руку панотцевi, теж зi щирою радiстю вiдповiв Сергiй. – Тим бiльше радий, що вже познайомився з деякими вашими прихожанами, – показав вiн на бабу Горпину.

– Горпино Степанiвно, то ви вже встигли познайомитися з нашим гостем? – перевiв погляд на стареньку панотець.

– Ми не лише познайомились, а вже стали добрячими друзями, – вiдповiв за бабцю Сергiй. – Просто я приiхав до вашого села ще зранку, i встиг уже дещо познайомитися з вашим селом i з вашими односельцями, храм, до речi, вже оглянув.

– Так, так, а я, як на те, – з вибачливим виразом на доброму обличчi промовив отець Михайло, – сьогоднi цiлий день не був удома. У Семена Бондаря дружина Клава заслабла не на жарт, а живуть вони далеченько вiд усiх благ цивiлiзацii на хуторцi в пiвтора десятка будинкiв, так що довелося зранку взяти нашого лiкаря з мiсцевоi дiльничноi лiкарнi, поiхати до Бондарiв, на «швидку допомогу» у нас, знаете, бензину не вистачае. Марiя Дмитрiвна, терапевт наш, оглянула Клаву, а в неi i тиск дуже високий, i з серцем щось негаразд, так що довелося вiдвозити Клаву до районноi лiкарнi. А там доки все оформили, доки лiкарi зробили першi призначення, доки вирiшили питання з лiками, лiки ж бо в лiкарнi теж вiдсутнi… Одне слово, так цiлий день i довелося проiздити, а ви тут доки, виявляеться, вже чекаете на мене.

– Та я i не думав нудьгувати без вас, – заспокоiв його Сергiй. – Я ж вам кажу, що менi, на щастя, якраз нагодилася Горпина Степанiвна. Вона менi i про церкву розповiла, i в гостi запросила, i нагодувала, i вiдпочив я в неi. Так що, нарiкати менi не доводиться.

– В такому разi, я дуже радий, запрошую вас до господи, – гостинним жестом показав на свiй будинок отець Михайло. – Ось тiльки загоню в гараж свого «кадилака», – показав вiн на «Жигулi», i пiдiйшовши до автомобiля, лагiдно поклав руку на кабiну i додав: – поставлю на нiч на вiдпочинок свою стареньку «копiечку», вона бо сьогоднi нiвроку собi попрацювала.

– Старенька то вона, може, й старенька, – оцiнюючим поглядом ковзнув по автомобiлю Сергiй, – а виглядае досить таки непогано, як на свiй вiк. Дуже добре виглядае. Як новенька.

– Ще б пак, – гордовито вiдповiв панотець, – це ж помiчниця для всього нашого села, – вiн нiжно погладив кабiну авто, наче це була жива iстота, – а тому й доглядаемо ми ii усiм селом – хто чим може, i хто на що здатен: хто грiшми, хто яку деталь дiстане, хто пiдварить, хто пiдфарбуе… А нещодавно Славко Здоренко свою власну авто-майстерню вiдкрив i взяв нашу стареньку «копiечку», як вiн сказав, на довiчне безкоштовне обслуговування. Отже, тепер наша машина в надiйних руках. Ми то й придбали це авто всiм селом, коли почалися всi цi негаразди: жiнцi народжувати – а на «швидкiй допомозi» бензину немае, комусь треба термiново в район, а автобус зламався, i все таке… Так що склалися всiм селом i придбали оце авто. А так взагалi-то я нiколи й не думав, що колись буду водити машину. Та, бач, довелося. А як згадаю своi потуги щодо оволодiння водiйськими правами, – весело посмiхнувся вiн. – І смiх, i грiх. Та нiчого, все ж домiгся свого. Як кажуть, не боги горшки лiплять. Справляюся зi своею «копiечкою» не згiрше за всякого завзятого водiя. Але досить вже лiричних вiдступiв. Зараз поставлю машину в гараж – i прошу до господи.

І доки отець Михайло вiдмикав гараж, що виходив воротами на вулицю, розвертав i заганяв у гараж авто, Сергiй нiяк не мiг спекатися вiдчуття сорому при згадцi про своi недавнi роздуми щодо розкошування священникiв, якi дозволяють собi роз’iжджати на автомобiлях, в той час як простi люди не можуть дозволити собi витратити зайву копiйчину на шмат хлiба насущного. Автомобiль отця Михайла дiйсно був не розкiшшю, а засобом пересування.

Перша жива iстота, яку гостi зустрiли у дворi отця Михайла, був величезний собацюга, породу якого Сергiй, що мав дуже приблизне уявлення щодо собачого свiту, визначив як кавказького сторожового. Собака був на цепу, при чому причеплений таким чином, що нiяк не змiг би дiстати до людей, якi проходили в будинок, але Сергiй про це не знав i тому зупинився в нерiшучостi, втупивши розгублений погляд у величезну коричнево-бiлу кудлату гору м’язiв, i прикриваючи iнстинктивно собою бабу Горпину.

– Не бiйся, Сергiю, не бiйся, – бадьоро пiдштовхнула його Горпина Степанiвна, – по-перше, Кудлай сюди не дiстае, та й не стане вiн кидатися ось так ось, нi сiло нi впало на людей.

– Так, так, – пiдтвердив слова бабцi отець Михайло, що якраз зачиняв дверi гаража, котрi виходили в двiр, – Кудлай у нас душа добра, чи не так, Кудлаю, – кивнув вiн псовi, на що той лише на мить перевiв свiй погляд на господаря, а потiм знову флегматично втупив своi величезнi чорнi добрi очi в Сергiя, очевидно вивчаючи нового вiдвiдувача.

– Кудлай – собака розумний, – похвалила пса Горпина Степанiвна i собi, – можливо розумнiший за деяких двоногих, що тiльки, прости Господи, гавкати i вмiють.

– Та це, власне, i е едина жива iстота iз тварин у моему господарствi, – Михайло Архипович обвiв рукою подвiр’я. – Немае в мене нi курки, нi свинки, тiльки город – i все, – кивнув вiн. – Живу одинаком, паства велика. Немае коли господарством займатись.

Сергiй окинув оком подвiр’я. Все було чисто, впорядковано, подвiр’я викладене плиткою, колодязь, красивий цегляний будинок пiд черепицею, бiльший, звичайно, за будинок баби Горпини, але не на стiльки, щоб можна було з цiеi рiзницi зробити висновок про велику вiдмiннiсть у соцiальному становищi господарiв. А от iз господарських будiвель – лише льох та помiрний сарай, що колись, видно, слугував за прихисток домашнiй худобi, а тепер був перероблений на гараж.

– Добрий день, – раптом привернув увагу Сергiя мелодiйний дiвочий голос. – А я чую, наче якiсь голоси у дворi, думаю, чи гостi якiсь у нас.

Сергiй повернув голову на цей голос. Із-за будинку виходила дiвчина в синьо-зеленому спортивному костюмi, який, облягаючи ii молоде тiло, пiдкреслював надзвичайну красу ii доладноi, наче виточеноi фiгури. Була це дiвчина досить високого зросту, не набагато нижча вiд Сергiя, з русим волоссям, заплетеним у косу, скручену на потилицi. Особливо ж Сергiя вразила та невимушена природна гiднiсть ii постави, з якою вона, привiтавшись, спокiйно наближалась до гостей. Навiть нi, мабуть, гiднiсть – це, можливо, й не зовсiм те слово, адже воно передбачае якусь гордiсть, можливо, навiть гординю, а в дiвчинi не було навiть натяку на щось подiбне до гординi, як не було й натяку на щось подiбне до запобiгання перед гостями. Вона просто була сама собою. Вона просто й невимушено наближалась до Сергiя ходою, якiй позаздрила б якого завгодно рангу модель, вимуштрувана довголiтньою подiумною наукою.

– Добрий день, – вiдповiв Сергiй на привiтання. – Хоча, день вже, можна сказати, закiнчуеться, i вже можна б сказати «добрий вечiр», – i вiн придивився поближче до дiвчини.

Та вона була справжньою красунею, придивившись, вирiшив Сергiй. Але вiдзначалась дiвчина не тiею показною агресивною красою строкато розмальованих облич на рекламних свiтлинах – ii краса не вiдразу кидалася в очi, на перший погляд нiби то нiчого особливого, звичайне, хоча й привабливе обличчя: гарний, трохи видовжений овал цього обличчя вiдзначався незвичним для жiнки вольовим пiдборiддям, яке втiм, нiтрохи не псувало загального враження, адже в усьому iншому ii обличчя було сама жiночнiсть – красиво окреслений, хоча й дещо кирпатенький нiс, пухкенькi губи, красивий вигин чорних брiв, i головне – очi, прекраснi великi синi очi. Великi синi й глибокi, дуже глибокi очi. Такi глибокi, що той, хто наважився б пiрнути в них у спробi дошукатися iх дна, навряд чи змiг би випiрнути – оце вiдчуття чогось незбагненного, а значить i небезпечного, опанувало Сергiя при поглядi на ii очi, так що вiн навiть поспiшив вiдвести свiй погляд, але вiдразу ж знову повернувся поглядом до ii очей, не в змозi опиратися якiйсь чарiвнiй непереборнiй силi. Адже саме очi, випромiнюючи глибинну силу якоiсь потойбiчноi сутностi, й надавали цьому дiвочому обличчю, здавалося б звичайному, незвичайноi довершеноi гармонiйностi.

– А це моя донечка, Оксана, – лагiдно взяв дiвчину за руку, а потiм, обiйнявши ii, нiжно пригорнув до себе отець Михайло. – А оце, Оксано, той самий художник, хоча ти й кажеш, що правильно – не художник, а маляр, що приiхав до нас iз Киева розписувати наш новозбудований храм. Сергiй Михайлович Богданенко.

– Дуже приемно познайомитися, – простягнув руку для знайомства Сергiй.

– Вибачте будь ласка, але потиснути вашу руку я зараз не наважуся, адже я щойно з городу, – вона показала своi забрудненi руки, одночасно намагаючись обтерти присохлу до пальцiв землю, нi трохи при цьому не знiтившись.

– Так, так, Оксанка допомагае менi впоратися з городом, доки я мотаюсь у справах пастви, – лагiдно поглянув Михайло Архипович на свою доню.

– То проходьте до господи, будь ласка, – запросила гостей Оксана, – проходьте, а я затим помию руки та пригощу вас чаем. Проходьте, проходьте.

4

Всi зайшли через крильце i сiни, якi були одночасно кухнею, в передпокiй, де Михайло Архипович запропонував гостям сiсти за невеликий стiл, i сам сiв поряд з ними. Оксана ж залишилася в кухнi готувати чай.

Сергiй тим часом окинув поглядом господу панотця. Тi ж самi iкони, тi ж самi свiтлини рiдних i близьких, як i в хатi баби Горпини, але все тут було опоряджено набагато стараннiше i вишуканiше – це можна було назвати евроремонтом: красивi шпалери на стiнах, пiдвiсна стеля, красивi люстри, евро вимикачi, iкони й свiтлини красиво по-сучасному оправленi, на вiкнах жалюзi, через вiдчиненi дверi в залу Сергiй побачив великий сучасний телевiзор, комп’ютер, але найголовнiшою ознакою оселi панотця Михайла були все ж книги, книги стояли в красивiй книжнiй шафi, стояли на пiдвiсних полицях, якi були розмiщенi в кожному придатному для цього мiсцi, книги лежали на столах, на стiльцях, вiдкритi на потрiбнiй сторiнцi, i закритi, в яких виднiлися закладки… Одне слово, Сергiй зрозумiв, що книги були пристрастю отця Михайла, i хоча пристрастi не повиннi бути притаманними служителям Бога, книги – пристрасть, котру все ж таки можна пробачити навiть священниковi, вирiшив вiн.

– Непогано тут у вас, панотче, – порушив Сергiй мовчанку, – все опоряджено зi смаком. Гарно у вас.

– Та це все, знову ж таки наша громада, – пояснив Михайло Архипович. – Громада у нас чималенька, от i кажуть, що ми, мовляв, хiба не зможемо утримувати нашого заступника перед Богом, це моi прихожани, вибачаюсь, про мене так говорять, – трохи соромливий вираз з’явився на його обличчi. – Так от i говорять моi прихожани, що, мовляв, нам перед Богом буде соромно, якщо житло нашого священика не буде гiдно опоряджено, та й взагалi, якщо його побут не буде налагоджено належним чином. І скiльки я не пояснював iм, що Богу, взагалi то, байдуже до того, якi шпалери в моiх кiмнатах, Бога цiкавлять зовсiм iншi речi – все одно вони таки зробили по-своему. Та, врештi, якщо громадi так вже приемно бачити домiвку свого священика саме такою, то нехай вже буде так, великого грiха я в цьому не бачу. Та й домiвкою цiею, зрештою, користуеться кожен iз наших односельцiв не менше, нiж я сам, тут ми збираемося, вирiшуемо нашi питання, моя оселя завжди вiдкрита для кожного односельця, от хоча б комп’ютер, – панотець показав у бiк розташованого в залi приладу, який Сергiй вже примiтив ранiше, – став у пригодi вже не раз не одному iз сельчан. А було це так – приходжу якось я вже ввечерi додому, заходжу в хату, а там стоiть оце чудо цивiлiзацii. Що робити? Довелося опановувати всi премудростi володiння цим чудом, як доводилося перед цим оволодiвати автомобiлем. Хоча я й нинi не такий вже великий спецiалiст щодо комп’ютера, тут бiльше тямить моя Оксана, але i я теж дещо можу, а взагалi, як я казав, все село користуеться цим дивом технiки. Отак, власне вся оця благодать у моiй оселi й з’явилася: приходжу додому ввечерi, дивлюся – новi шпалери на стiнах, приходжу iншим разом – люстри красивi висять, а оце нещодавно прийшов, дивлюся – новий холодильник стоiть на кухнi.

– Вибачте, отче, – не втримався Сергiй вiд питання, – а як це, ви говорите, що приходите додому, а тут вже стоiть холодильник, чи комп’ютер, чи ще щось зроблено, ви що свiй дiм не замикаете?

– Та була б моя воля, – усмiхнувся вiн, – я б нiзащо не замикав, на все, як кажуть, Божа воля, та й едине, що менi й справдi було б жаль втратити – це моi книги, а книги – то навряд чи велика принада для злодiiв. Та замок менi все ж врiзали все тi ж моi благодiйники, i хату я замикаю, коли йду з дому, але про те, де знаходиться ключ, знають майже всi на селi, адже завжди може виникнути потреба скористатися тим же комп’ютером, чи, наприклад телефоном, який стоiть у мене, хоча останнiм часом все бiльше користуються мобiльними телефонами, все ж i мiй домашнiй телефон стае в пригодi. Одне слово, зайти до моеi оселi – не проблема майже нi для кого з нашого села, це може бути проблемою лише для якогось заiжджого незнайомця.

– Такого, як оце, наприклад, я, – сказав Сергiй, просто зачудований розповiддю отця Михайла. Дiйсно, все тут було таким незвичайним, таким дивним, причому приемно дивним, приемно незвичайним. І ця майже столiтня, невтомна в своiх благих трудах баба Горпина; i цей незрiвнянний отець Михайло, що наче зiйшов у наш грiховний свiт прямо зi сторiнок якогось стародавнього «Житiя» i так просто й природно розповiдае про свое невтомне, безнастанне, жертовне служiння людям, в якому так просто й природно виявляеться вся премудрiсть божа, закладена в задумi творця стосовно його творiння – людини; i ця, наче виникла з якоiсь казковоi невiдi, незбагненна, дивовижна дiвчина… Оксана… Як же це вiн! Як же це може бути? Хiба це можливо? Сергiй раптом згадав про те, що донька отця Михайла – черниця. Якось це здалося настiльки неймовiрним: оця русоволоса синьоока красуня – черниця! Неможливо. Чи, може, це йому просто так дуже хотiлося, щоб це було неможливо. А може, в отця Михайла була ще одна донька, подумалось йому. Та нi, вiн же прекрасно знае, що отець Михайло – вдiвець i мае одну доньку. Як же це? Чому? Нуртовиння бентежних думок захопило Сергiеве ество i невiдпорно потягло його в глиб якогось дивного почуття, неначе вiн оце йшов собi спокiйно берегом моря, йшов собi йшов, задивившись у небо, аж непомiтно для самого себе перетнув межу береговоi твердi й пiшов собi спокiйнiсiнько по водi… Аж глядь собi пiд ноги – а там замiсть береговоi твердi морське плесо. І як це йому вдалося йти по водi? І що тепер йому робити: йти далi, повертати назад, стояти на мiсцi й ждати, чи доля й надалi втримуватиме його над безоднею, чи потягне на глибину?..

– Чи ви чуете мене? – отець Михайло вкотре вже звертався до впалого в задум Сергiя.

– Вибачте менi, – врештi отямився Сергiй. – Я дещо задумався, це в мене частенько бувае.

– Нiчого, нiчого, це природна рiч для художника, як i взагалi для людини розумовоi працi, зi мною це теж, до речi, частенько бувае, – заспокiйливо промовив панотець. – Я ось кажу нашому гостевi, – звернувся вiн вже до своеi доньки, що якраз зайшла до кiмнати, – що ми йому обов’язково скажемо, де ми кладемо ключа, коли замикаемо будинок, щоб шановний Сергiй не вiдчував себе тут чужинцем i незнайомцем. Чи не так?

– Звичайно, – з доброзичливим спокоем вiдповiла Оксана i почала розставляти на столi чашки з духмяним гарячим чаем, печиво, варення.

Їi плавнi неспiшнi рухи, спокiйна грацiя, з якою вона готувала стiл, просто зачаровували. На мить озирнувшись, Сергiй помiтив, що таке ж враження зачарування Оксана справляла й на iнших: i Горпина Степанiвна, i отець Михайло зi щирим замилуванням спостерiгали за дивовижним волхвуванням чарiвноi дiвчини. Хоча волхвування – i не зовсiм те, що личило б доньцi християнського священика й черницi, але саме це слово прийшло на розум Сергiевi при спогляданнi цього дiйства, i вiн нарештi зрозумiв ту красу, якою зачаровувала Оксана, красу, що не кидалася вiдразу в очi безсоромнiстю сучасних загальноприйнятих космополiтичних канонiв стандартних рекламних облич, а привертала до себе якраз своею незвичайнiстю, глибиннiстю, потаемнiстю. Це була глибинна i потаемна досконалiсть споконвiчноi украiнськоi породи, виплеканоi в недовiдомому мороцi незглибимих тисячолiть, досконалiсть, згiдно з якою були створенi шедеври Трипiлля й Скiфii, досконалiсть, яка визначила злет Киiвськоi Русi, дозволивши невiдомим майстрам створити своерiдну довершенiсть храмiв цiеi доби, незрiвнянну довершенiсть Киiвськоi Софii, незвичну, вiдразу не зрозумiлу красу ii Пантократора й Оранти, грiзну непоступливу красу, що дае себе пiзнати, як i цнотлива украiнська дiвчина, тiльки пiсля того, як упевниться в чистотi й щиростi твоiх намiрiв. Своерiднiсть цiеi краси, як i своерiднiсть нашоi незрiвнянноi мови, вдосконалюючись i довершуючись, пронизувала буття нашого народу починаючи вiд перших божественних зачудувань якогось первiсного мисливця, що виливав переповненiсть почуттiв у наскальних малюнках i ритуальних спiвах, аж до останнiх осягнень духу, нанизуючи на нитку часу перлини тисячолiть в намисто украiнського народу, настiльки могутнього i незнищенного, що це дозволяло йому протягом його незглибимо довгоi iсторii завжди вiдроджуватися в часи, коли, здавалося б, вiн вже зовсiм зникав з iсторичного обрiю. Звичайно, Сергiй все це прекрасно знав зi своiх студiй украiнськоi iсторii, культури, фiлософii, релiгii, але ж знав вiн все це, як щойно виявилося, досить абстрактно, теоретично, i лише зараз, споглядаючи це iдеальне творiння украiнського роду в образi Оксани, вiн дiйсно вiдчув це все: всi його знання, всi осяяння i духовнi набутки в одну мить промайнули перед його душевним зором i нiби осяяли зсередини новим теплим рiдним свiтлом його ество, все те, що вiн, вивчаючи, бачив наче збоку, тепер стало його рiдною невiд’емною часткою, вiн наче провалився в бездонну глиб Украiни, вiдчувши себе рiдною частинкою ii вiчного ества. Це, врештi, й було вiдчуття божественного.

Сергiй озирнувся – очевидно, й Горпина Степанiвна, й отець Михайло переживали, усвiдомлюючи це чи нi, щось подiбне до його, Сергiевих почуттiв, очевидно, що й Оксана розумiла, яке враження вона справляе на цих мовчазних захоплених людей, але це анi трохи не викликало в нiй нi зайвоi дiвочоi соромливостi, нi гордощiв – вона породжувала добро i радiсть в душах людей, як сонце породжуе тепло, вона це усвiдомлювала i iй це подобалося, iй подобалася та чиста радiсть, яка виникала навколо неi, от i все.

– Пийте, будь ласка, чай, а я пiду переодягнуся, – порушила нарештi мовчанку Оксана i пiшла в сусiдню кiмнату, зачинивши за собою дверi.

Але мовчанка пiсля цього все ж не порушилася. Всi взяли по чашцi чаю i почали потроху пити, не порушуючи iдилii мовчання, адже це була не та незручнiсть нiякового мовчання, коли не знаеш iз чого почати розмову, щоб вона була цiкавою для всiх, це було красномовне мовчання людей, якi переживають разом прекраснi почуття, знають, що цi почуття спiльнi, i iм для цього не потрiбнi нiякi слова, бо слова лише б збiднили еднаючу силу чистоi радостi, що так красномовно свiтилася в кожному обличчi.

– А ось i я, – зайшла в кiмнату Оксана в довгiй, нижче колiн, закритiй темно коричневiй сукнi з красивим свiтло коричневим, кольору пожухлого листя, вишиванням на грудях, що ще яскравiше вiдтiнило русоволосу красу ii бiлявого обличчя.