Вигнання в Рай. Роман

– Господи, – сплеснула в долонi бабця, – та невже ж це й справдi ти… Тобто… – затнулася вона. – Невже це й справдi ви той самий оце, якого ми оце…

– Та той самий, той самий, – заспокiйливо промовив Сергiй. – І чого це вас так дивуе? По-перше, вiк i одяг – це нiяк не свiдчення таланту чи розуму людини, чи не так?

– Авжеж, так.

– А по-друге… Вас, до речi, як звати?

– Горпиною мене називають.

– А по-батьковi?

– Степанiвна. Горпина Степанiвна Стеценко.

– А скiльки ж вам рокiв, Горпино Степанiвно?

– Та, слава Богу, вже вiсiмдесят дев’ять, скоро вже й на десятий десяток перейде.

– От бачите, Бог вас вiком не образив, та й виглядаете ви нiвроку, як на свiй вiк, мабуть, i по господарству ще поратися встигаете, i взагалi так…

– Та, дякувати Богу, i город ще тримаю, i худобину яку-не-яку ще пораю. Та ще й тут, у церквi допомагаю, – поступово до бабусi Горпини поверталася звична доброзичливiсть.

– А вже, мабуть, набачилися на своему вiку нiвроку? – Сергiй вiдчув, що його розмова доконала свого, й бабуся знову почала розмовляти з ним довiрливо й спокiйно.

– Та що вже набачилася, то набачилася, одне тiльки сказати – я ж бо голодомор пережила… – i ii погляд раптом затуманився темною сльозистою паволокою, наче вона в цю мить провалилася знову в ту страхiтливу безодню тридцять третього року, i перед ii очима знову промайнули всi тi незбагненнi безмежнi жахи, якi нiхто й нiколи не зможе нi осягнути, нi зрозумiти, нi пояснити. – Хай Бог простить тих пекельних людожерiв, якi сотворили це жахiття…

– Та ще ж i вiйну пережили?

– Так, i вiйну теж пережила, – сумовито похитала головою баба Горпина. – Пережила й вiйну, але хiба ж можна порiвняти вiйну з голодомором? У вiйну ми ж хоч якось, а таки харчувалися. У вiйну нiмцi ж не вiдбирали у нас останнiй шмат хлiба, нiмцi не оточували потiм вiйськом голоднi села, нiкого не випускаючи, прирiкаючи старикiв, жiнок i немовлят на неймовiрнi муки голодноi смертi, муки, у порiвняннi з якими розстрiл видався б милосердям… – вона аж схлипнула, наче захлинувшись страхiтливими спогадами. – Нiмцi ж не примушували збожеволiлих вiд голоду матерiв iсти своiх померлих дiточок. Та й людей в нашому селi у вiйну загинуло набагато менше, нiж вiд голодомору…

– Так, так, звичайно, – Сергiй спiвчутливо погладив рукою худеньке старече плече бабусi.

– А пiсля вiйни? А сорок сьомий рiк? А колгосп? Трудоднi? – вона пiдняла своi старечi худi, скоцюрбленi руки i повернула iх догори долонями, задубiлими вiд мозолiв. – Ех, та що там уже й казати, – рiшуче махнула вона рукою, наче вiдмiтаючи своi страшнi спогади, – що там уже згадувати.

– І, мабуть, Горпино Степанiвно, маете ви за всi своi неймовiрнi страждання i труди таку пенсiю, що можете на неi не лише достойно жити, але ще й, наприклад, можете придбати автомобiль, поiхати в туристичну подорож кудись, скажiмо, в Індiю, або…

– Та ти не художник, ти, прямо, Штепсель i Тарапунька, – весело сплеснула в долонi бабуся. – На мою пенсiю – автомобiль, i – в Індiю! Ха-ха-ха!.. – тихо, але щиро розсмiялася вона.

– От бачите, а я ще знаю великих письменникiв i поетiв, що ледь животiють на свою мiзерну пенсiю, великих художникiв i скульпторiв, що живуть упроголодь, великих артистiв, якi помирають вiд хвороб, бо не мають грошей на лiки… От ви в Бога вiрите? – раптом ошелешив Сергiй бабуню питанням.

– А як же, – здивовано знизала вона плечима.

– То уявiть собi, в такому разi, як би оце я, беручи до уваги все, про що ми щойно говорили, взяв би оце та й здер iз вас в оплату за розпис вашого храму таку суму грошей, на яку я, принаймнi, змiг би купити собi якийсь дорогий iноземний автомобiль? Як би це виглядало? Що б ви про мене, в такому разi, сказали? А я ж бо теж вiрю в Бога.

– То так, так, твоя правда, – вона довгим довiрливим поглядом подивилася Сергiевi в очi. – Ваша правда, Сергiю Михайловичу, ви пробачте вже стару дурну бабу. Ісус Христос теж бо пiшки ходив. Пробачте мене, Сергiю Михайловичу.

– Та годi вам вибачатися, Горпино Степанiвно. І чого це ви раптом почали розмовляти зi мною на «ви»? Ви ж бо почали розмову зi мною на «ти», а потiм чомусь перейшли на «ви». Взагалi то, зазвичай, все вiдбуваеться навпаки – спочатку, познайомившись, люди звертаються один до одного на «ви», а вже потiм, з часом, переходять на «ти». А оскiльки ви з самого початку нашоi розмови почали звертатися до мене на «ти», як i належить звертатися людинi вашого вiку до людини мого вiку, то я не бачу нiякого сенсу в тому, щоб ви зараз почали…

– Добре, добре, згодна, – бабуся лагiдно поклала на знак згоди свою руку на руку Сергiя. – Молодий, та розумний. То коли вже так вийшло, то ти зараз трохи зачекай тут на мене. Я зараз швиденько тут коло церкви приберу, я ж бо тут коло церкви щось на зразок наглядача – i приберу тут завжди, i отцевi Михайлу при нагодi допоможу, та й за охоронця я тут, бо й живу ж я тут таки, ось моя й хата, – показала вона на невелику хатинку, що стояла неподалiк вiд церкви. – Ранiше моя хата була останньою на нашiй вулицi, а тепер остання на нашiй вулицi церква, а моя хата передостання, так що я тепер ще й, так би мовити, охоронець нашого храму. Хоча такоi староi баби навряд чи злодii перелякаються, та менi дали, про всяк випадок, ось що, – бабця витягла з кишенi старенький мобiльний телефон. – Так то я не дуже розбираюсь, що воно в цiй технiцi до чого, а, втiм, знаю, що, коли тiльки натисну на кнопку «три», то менi завжди вiдповiдае отець Михайло. А сплю я вночi абияк, старечi немочi, турботи та спогади перевертають мене з боку на бiк цiлими ночами, так що й непоганий iз мене нiчний сторож, а як, не дай Бог, яка пригода трапиться, то я вiдразу натисну на «три», – показала вона вказiвним пальцем на телефон, – повiдомлю вiдразу отця Михайла, а вiн вже далi все влаштуе. Ось так ось воно. А зараз я швиденько тут бiля церкви приберу, попiдмiтаю, а потiм пiдемо до мене, я тебе з дороги нагодую, вiдпочинеш…

– Добре, добре, – кинув Сергiй навздогiн бабусi, яка швиденько подрiботiла до церкви, розхитуючи на ходу, мов старенька качечка, свое худеньке сухе тiло й розвiюючи на вiтрi сиве до бiлизни волосся, що вибивалося з-пiд бiлоi хустки: «Наче кульбабка, – подумалося Сергiевi. – І для чого ти оце влаштував тут цю, наче з дешевоi оперетки, сцену – велика людина з Киева, як будете зустрiчати, – дорiкнув вiн собi подумки. – Для кого ти оце розiграв цю комiчну п’есу одного актора – для одного глядача, для цiеi невинноi, наiвноi бабцi? І справдi, прямо таки Штепсель i Тарапунька, а не художник, який зiбрався розписувати храм Божий… Прости менi, Господи, цей невинний жарт.»

– А може вам допомогти? – крикнув Сергiй, коли побачив, як баба Горпина, дiставши з вiдiмкнутоi нею пiдсобки нехитре причандалля для прибирання, почала пiдмiтати красиво викладений тротуарною плиткою при-церковний майданчик, до якого вела, викладена такою ж красивою плиткою дорiжка вiд самого центру села. Нi церква, нi майданчик не були огородженi, навпаки, навколо церкви, пiд деревами, що росли поряд, стояли красивi лави, на яких завжди всякий мiг би посидiти й вiдпочити, милуючись храмом i думаючи про Бога. І хоча смiтити бiля святого мiсця навряд чи хто наважився б, та все ж ознаки щоденноi присутностi тут людей були помiтнi, й баба Горпина щодня знову й знову приводила тут все до ладу: «наводила красу Божу», – як вона сама говорила.

– Нащо ж ти менi ще допомагати будеш, – говорила Горпина Степанiвна до Сергiя, одночасно пiдмiтаючи навколо церкви, – я сама ж бо допомагаю Господу, i це для мене не тяжка робота, а велика радiсть i щастя, за це Господь, може, й дае менi вiку й здоров’я. А ти, допоможу, допоможу…

2

– Ось i моi хороми, – обвела поглядом баба Горпина свое обiйстя, коли, закiнчивши прибирання церкви, пiдвела Сергiя до своеi хати, обнесеноi шиферною загородою. – Та заходь, не бiйся, – махнула вона рукою на маленького цуцика, який вискочив через вiдчинену бабцею хвiртку i кинувся з гавкотом до Сергiя, вiд чого той мимовiльно сахнувся, – Кузько у мене добрий песик, вiн нiкого не кусае, вiн у нас тiльки гавкае, чи не так, Кузько? – Кузько у вiдповiдь перестав гавкати i закивав хвостиком.

– Кузько, Кузько, гарний песик, – Сергiй нахилився i погладив рудi кучерi песика, що пiдбiг i зацiкавлено обнюхував незнайомця, киваючи хвостом.

– Собаки вiдразу гарну людину чують, – задоволено промовила Горпина Степанiвна. – А Кузько менi ще й церкву охороняти допомагае, вiн, як i я, для грабiжникiв не надто страшний, але голосочок у нього нiвроку, як ти сам Сергiю, щойно переконався. Кузько як загавкае, так на все село чути.

– Так, так, голосочок у цiеi малечi нiчого собi, – погодився Сергiй погладжуючи песика, – я, щойно тiльки почув його гавкiт у дворi, як ми пiдiйшли, а хвiртка була ще зачинена, то подумав, що ви, Горпино Степанiвно, тримаете у себе для безпеки якогось солiдного собацюгу, а тодi дивлюся, вибiгае з двору ця дрiбнота.

– От, от, так i всi думають, коли ще не бачили Кузька, а тiльки чули його голосочок. Так, звичайно, подумають i злодii, якщо, не дай Боже, вони з’являться бiля церкви вночi. Це мене, мабуть, Бог нагородив таким песиком – iсть небагато, а гавкае як здоровенна собацюга, – посмiхнулася бабця, дивлячись на свого улюбленця.

Обiйстя у баби Горпини було, хоч i не надто вже розбудоване, але охайне й доладне: сарай на декiлька вiддiлень, де рохкала льоха й цокотiли кури, льох, невелика, але показна хатина, обкладена цеглою. Подвiр’я було чисто виметене, мiж будiвлями були прокладенi дорiжки з бетонних плит. Далi за хатою виднiвся добре доглянутий город.

– А у вас, Горпино Степанiвно, обiйстя нiчого собi, охайненьке, – сказав Сергiй, озираючись навколо посеред подвiр’я. – Та й хатинка нiчого, хоч i невелика, зате доладна.

– Це все чоловiк мiй покiйний, Йосип Миколайович, царство йому небесне, – перехрестилася Горпина Степанiвна, – зовсiм недавно його поховала, хай йому земля пухом. Добрий був господар, все це своiми руками зробив. Все сам. Хоч як тяжко нам спершу було. Все пережили i обiйстя налагодили i дiтей в люди вивели, – вона витерла кiнчиком хустки набiглу на очi сльозу.

– Щиро спiвчуваю вам, Горпино Степанiвно, – лагiдно промовив Сергiй. – І як же ви оце тепер самi справляетеся з усiм оцим господарством? І подвiр’я у вас прибране, i льоху, бачу, вигодовуете, i кури у вас цокотять, i город видно, що доглянутий, та ще, як не помиляюсь, город ще ж до того й немаленький.

– Та кажу ж, що Господь поки що дае менi здоров’ячко i за церквою доглянути, i з господарством упоратися. Це, мабуть, мiй Йосип Миколайович покiйний там на небi за мене турбуеться, та Господа просить, щоб я своi останнi днi не провела в злиднях та хворобах, а провела залишок свого життя в радiсних клопотах, та так спокiйно й полишила цей свiт у визначений менi час, та й пiшла вже навiки до свого рiдного Йосипа Миколайовича туди, де нас вже нiхто й нiколи не розлучить, – бабуся довiрливо поглянула вгору. – А ще ж, – похопилася вона, – у мене й дiти, онуки й правнуки е. Розлетiлися з рiдного гнiздечка хто куди: i в Киевi е, i в iнших мiстах. Задля них оце ж i тримаю господарство, сам же знаеш, як воно зараз у мiстах живеться, не всiм вдалося так вже добре влаштуватися в теперiшньому життi. Так що я ще й дiтям та внукам допомагаю. І вони ж таки й приiздять до мене та допомагають менi поратися з господарством. А дiтей же в мене дев’ятеро! А внукiв та правнукiв!.. – аж сплеснула вона радiсно в долонi. – Та що це я, все про себе, та про себе? Зовсiм, дурна баба, забула про тебе! Ти ж щойно з дороги, голодний втомлений, а я все про своi клопоти. То ходiмо ж мерщiй до хати, поiси, вiдпочинеш. Ходiмо ж мерщiй, ходiмо, – клопоталася вона, вiдчиняючи дверi, – Ходiмо, ходiмо…

Сергiй покiрно взяв своi валiзи i пiшов услiд за бабцею до хати, супроводжуваний до порогу радiсним Кузьком.

– Ось так я i живу, – промовила Горпина Степанiвна, коли вони з Сергiем, проминувши сiни, зайшли до господи, яка подiлялася на три кiмнати. – Оце, так би мовити, моя головна кiмната, тут я проводжу найбiльше часу, – обвела вона поглядом кiмнату, в якiй вони з гостем зараз стояли, – це мiй i передпокiй, i кухня моя, – вона пiдiйшла до газовоi плитки i лагiдно, неначе якесь живе створiння, погладила ii. – А це ось, як бачиш, газ нам нещодавно пiдвели. Теж, до речi, заслуга отця Михайла. Так що ми тепер iз благами, включив собi взимку газ – i тепло, i не треба нi дрова пиляти та рубати, нi вугiлля тягати та пересiвати, та й на газовiй плитцi тепер iсти варити набагато дешевше, анiж ранiше, коли ми купували до неi газовi балони, – вона знову iз вдячнiстю поглянула на свою газову плитку, неначе це була ii найкраща подруга. – А оце ось спальна кiмната, – показала вона на прочиненi в iншу кiмнату дверi, – отут ми з моiм Йосипом Миколайовичем i жили, а тепер тут я сама проводжу своi одинокi ночi, – сумовито подивилася Горпина Степанiвна на прочиненi дверi. – А оце, – вiдкинувши свiй миттевий сум, вже жвавiше показала вона на iншi прочиненi дверi в другу кiмнату, – це моя, так би мовити, зала. Проходь, проходь, – запросила вона Сергiя до зали, – тут у мене i телевiзор е…

Вони зайшли в досить простору кiмнату гарно освiтлену трьома вiкнами i непогано вмебльовану: там був диван, комод, двi шафи, крiсло, декiлька стiльцiв i на пiдставцi стояв телевiзор, щоправда, старенький, але кольоровий, на пiдлозi лежав килим, теж не вельми новий, зважаючи на потертiсть.

– Оце i е моя зала, – гордовито обвела поглядом кiмнату бабуся. – Оце й диван тут е, можеш тут поки що вiдпочити. Та ти не соромся, як кажуть, будь як вдома, – звернулася вона до Сергiя, побачивши, що той дещо знiчено зреагував на ii пропозицiю. – Давай, розташовуйся тут, не переймайся. Ось диван, сiдай, лягай, будь ласка, вiдпочивай, а я тобi телевiзор увiмкну, – вона увiмкнула телевiзор. – Ось тут зараз якраз концерт iде, по цьому каналу часто гарнi концерти показують, хоча, якщо ти хочеш, можеш пошукати щось на iнших каналах…

– Та нi, нi, все добре, нехай буде концерт, – заспокоiв Сергiй бабусю, що не на жарт розметушилася, – менi, взагалi то, все одно, я таки дiйсно дещо втомився сьогоднi. З самого ранку на ногах. Транспорт, вокзал, електричка… Так що я справдi таки наважуся скористатися вашою пропозицiею i трохи таки вiдпочину, – вiн взяв своi валiзи, поставив iх у куток, а сам сiв на диван.

– От i добре, от i добре, – зрадiла бабуня. – То ти поки що тут вiдпочивай, а я тим часом щось приготую попоiсти. Вiдпочивай, – вона вийшла з кiмнати i обережно зачинила за собою дверi, але потiм знову трохи прочинила iх i радiсно кивнула Сергiевi головою. – Вiдпочивай, вiдпочивай, – i знову зачинила дверi.

«Оце тобi й пригода, не думав не гадав, що моя тут поява почнеться таким цiкавим чином, – подумалося Сергiевi, коли вiн, зручно вмощуючись, лiг на диван. – От так бабуня. Баба Горпина. Горпина Степанiвна. А втiм, не погана, власне пригода, i бабуня теж нiчого собi, так що скаржитися тобi, великий столичний художнику, немае на що», – розмiрковував вiн собi, засинаючи i спостерiгаючи, як круговерть запального народного танку, який в цей час показували по телевiзору, поступово розпливалася в його дрiмотнiй свiдомостi у вир багатобарвноi казковоi строкатостi сьогоднiшнього дня, де були i вранiшня метушня столичного вокзалу, i за-вiконне мелькання пейзажiв в електричцi, перемiшане з розмовами пасажирiв, i казкова багатобарвнiсть новозбудованого храму, i дбайлива метушня Горпини Степанiвни…

– Прокидайся, прокидайся, – долинув до Сергiевоi свiдомостi ласкавий голос Горпини Степанiвни, – обiд вже на столi, пора вже прокидатися, – лагiдно розбуркувала вона сонного гостя, який поступово виринав iз глибокого, але короткого сну, – пора вже тобi й попоiсти, сьогоднi ж, мабуть iз самого ранку маковоi росинки в ротi не було, а в мене вже все на столi…

– Так, так, – остаточно прокинувшись, вiдповiв Сергiй, сiв на диванi i потер долонями обличчя, остаточно розвiюючи залишки сну, – я тут, здаеться заснув…

– Поспав, поспав годинку з дороги. Але пора вже прокидатись, а то, якщо вдень виспишся, то вночi не захочеться спати, та й обiд вже на столi, голодний же, мабуть.

– Та зранку випив кави.