Жінкам на кораблі не місце

Так продовжувалось, поки ми знову не прибули до Нью-Йорка.

Вiд нудьги я багато спостерiгав за людьми на кораблi i помiтив, що вони дiляться на три основнi категорii: тi, що справляються зi всiм цим гiмном за допомогою алкоголю (цих ти кожен вечiр можеш знайти в крю-барi), тi, що займають свiй вiльний час постiйними пошуками сексу (з цими можеш i не пересiктись, якщо сам не шукаеш – але почуеш про них обов’язково) i, останнi: хто намагався втекти з корабля за кожноi лiпшоi нагоди. І хоча iнодi хтось вiдносився одразу до декiлькох груп або ж переходив вiд однiеi групи до iншоi, принцип залишався незмiнним.

Я вiдносив себе до останнiх i кожну можливу секунду намагався провести за межами корабля.  Але сьогоднi, перед тим, як кудись йти, мене потягнуло до крю-мес. Не те щоб я хотiв iсти, просто iнодi, особливо тут, мене наче тягне в мiсця зовсiм iррацiонально, без мети, аби просто вiдчути рух.

Наче таким чином втiкаючи вiд темноi тягучоi нудьги моеi кабiни.  Я не мав якогось конкретного плану. Що я мав робити? Вiзьму кави, круасанiв, а опiсля пiду до кабiни, прийму душ, переодягнусь у звичнi джинси та теплу сорочку з кедами, захвачу трохи грошей та вийду в порт. Ось тiльки проблему з IPM потрiбно вирiшити.

Думавши над вирiшенням цiеi проблеми, я зачепився ногою за дверцята величезного автомату для морозива. За майже мiсяць мого перебування тут я нi разу не бачив його працюючим.

У вiдповiдь я почув напрочуд милозвучне  «Hello!». Вiдчинилися дверцятка нижнього вiдсiку машини для морозива, i з середини показалось трохи почервонiле личко. Я ii одразу впiзнав. Та сама «дiвчинка-хвостик».

– І де тепер тiльки новачкiв не поселяють, – вiд несподiванки ляпнув я. – Сподiваюсь, не розбудив?

– Та нi, я вiд супервайзерiв ховаюсь, не хвилюйся. Тут це робити просторнiше i зручнiше,  нiж у моiй каютi. І морозиво завжди пiд рукою. Не хочеш спробувати?

– Морозиво чи твою каюту?

– Обидва варiанти.

Ми перекидувались смiшливими поглядами, з останнiх сил стримуючи посмiшки. Я вперше дивився iй в обличчя, хоча й трохи пiд незвичним кутом. Одне iз тих облич, якi таять особливий секрет i змушують раз за разом оглядатися, коли пощастить пройти повз. Рiдко менi доводилось бачити такi вдома.

– Ну, я так не можу, – награно похитав я головою. – Треба спочатку познайомитись з тобою ближче. Потiм непогано було б вийти разом в порт – нагадати, як виглядае небо. Боюсь, занадто довго ти в машинi для морозива просидiла. А потiм вже, як джентльмен, можу i до твоеi комiрки пiдселитись i морозива поiсти.

– Вау, чудовий план. А ти не обманюеш – ти точно джентльмен?

– Мама так каже.  Вона обманювати не буде.

– Вiриш усьому, що каже твоя мама?

– Не моя – просто якась мама. Тут iх багато. Не даремно кажуть: чужих матерiв не бувае.

– Здаеться, так кажуть про дiтей.

– Нi, дiти мене поки не цiкавлять.

– Твоя правда. Про дiтей говорити ще зарано. Та й куди ми iх в цiй комiрцi запхнемо?

Повисла кiлькасекундна пауза. У ii очах мерехтiв знайомий ще з одеських барiв веселий вогник, коли невимушений дiалог перетворюеться у гру у пiнг-понг напiвiронiчними фразами. Поки один iз гравцiв не спасуе або не пропустить свою подачу. Тодi переможений вiддаеться на милiсть  переможцю. Або ж залишаеться на одинцi з прикрою нiяковiстю та кислуватим присмаком жалостi до себе. Це якщо той, хто програе – хлопець або дiвчина, в якiй початково i не були зацiкавленi. Я чомусь подумав, що це наш випадок.

– То коли виходимо? –  випалила вона  i здаеться, сама здивувалась вiд власних слiв.

А я здивувався ще бiльше. Очiкував трохи дурнуватого дiалогу, про який забуду в цiй вереницi однакових днiв, а пiсля час вiд часу мило з нею вiтатимусь, поки намагатимусь згадати, де ж ми встигли познайомитись. Замiсть того – фактично запросив ii на побачення. Часом те, що пiд впливом моменту вилiтае з мого рота, – для мене не менший сюрприз, нiж для навколишнiх. Інодi навiть бiльший. Виявилось, я не один такий. Яке щастя!

– Я з радiстю погуляю з тобою, –  повторила вже-не-така-й-незнайомка.

– Давай сьогоднi чи завтра? О котрiй годинi в тебе брейк?

– Завтра, з дванадцяти до четвертоi.

– Прекрасно, – вiдповiв я i вперше на цьому кораблi щиро уосмiхнувся. – Даси менi свiй What’sApp?

– Я надаю перевагу совам.

– Вибач, сови – тiльки пiсля третього побачення.

– Тодi What’sApp.

Обмiнявшись номером, я кинув ще якийсь дурнуватий жарт на прощання, а вона засмiялась – знову трохи сильнiше, нiж вiн того вартував. І я побiг. Вперше я думав про щось iнше, окрiм як заробити грошi i дожити до кiнця контракту.

Проте проблема залишалась: пiд час цього круiзу мене, на мое звичне нещастя, було занесено до IPM. Спитаеш, що це таке? Навiть якщо нi, все одно ж напишу. Мене внесли до списку тих, хто в цей круiз виходити не може. Або якщо корабель почне косплеiти Титанiк, ми повиннi не просто бiгати i кричати в панiцi. А бiгати i кричати органiзовано. Все-таки ми професiонали.

Добре хоч що залишили лазейку: свое мiсце в цьому списку можна обмiняти. Якщо тiльки знайдеш того, хто погодиться. Та де ж тiльки менi знайти таку людину, бiжучи металевими сходами, думав я. В роздумах розфокусував зiр i хвилястi вiзерунки синьоi фарби на пiдлозi здавалися океанськими хвилями.

– Куди бiжиш, Марк? – почув знайомий голос бiля свого вуха. Трохи не збив з нiг перуанську дiвчинку, з якою працював перших декiлька днiв у буфетi. Пам?ятаю, ми постiйно посмiхались один одному при зустрiчi. Ще одна фальшива звичка, якоi я набрався на кораблi.

– О, sorry-sorry! Hello! How are you? – на одному диханнi випалив стандартний «смол толк»  про важкiсть корабельного життя i гiркiсть рису в крю-месi i, навiть не дозволивши iй нормально вiдповiсти, додав навздогiн: – Слухай, ти плануеш вийти в Халiфаксi?

Куточки ii губ припiднялись. На цей раз усмiшка стала трохи теплiшою.

– Я б хотiла, проте маю всього двi години брейку… довго гуляти не вийде та й…

– Тодi… могла би ти зi мною помiнятися? Я в цьому списку, а менi правда потрiбно вийти, – перебив я ii i одразу зрозумiв, що зробив. Стало трохи соромно.

Вона втомлено видихнула i спантеличено подивилась навколо, наче шукаючи когось.

– Нууу… добре. Зараз пiдемо?

– Навiть не уявляеш, як виручиш мене, – вiдповiв я, поки ми пiднiмалися на шостий поверх, до офiсу метродi. Пройшло всього декiлька хвилин, а я вже був вiльний виходити з цiеi плавучоi тюрми, в яку сам себе запроторив.

– Дякую тобi…sooo mmuuuch, – протягнув я так, що аж сам собi не повiрив. – І за те, що витратила частину свого брейку на мене, – я i правда вклав усю можливу вдячнiсть в те «thank you». Тiльки людина, що працювала на лайнерi, зрозумiе, наскiльки дорогi бувають вiльнi три хвилини i що за п’ятнадцять хвилин можна завершити майже всi необхiднi для життя справи: сходити в душ, переодягнутись i навiть не скажу поспати, але полежати iз заплющеними очима цiлих чотири хвилини.

– You are welcome. Have a good time there, –  тихо вiдповiла вона. І, спускаючись вниз, кинула трохи сумний погляд, зрозумiти який я тодi не змiг.

Зрозумiти його я зумiю тiльки коли сам дивитимусь так на ту, хто буде нехтувати мною. Чому ж менi постiйно треба вiдчути все на собi, аби щось усвiдомити? Так, подруго, важко жити, коли ти iдiот. Ще важче, коли ти це розумiеш.

То був останнiй раз, коли я ii бачив. Пiзнiше дiзнався, що того тижня вона закiнчувала контракт i то був ii останнiй шанс вийти в порт.   Вже списавшись з корабля, часто повертаюсь думками до того моменту i уявляю, що б було, якби я вийшов  гуляти саме з нею.

«Мене, до речi, Кайлою звати. На випадок, якщо ти планував спитати», – по дорозi до кабiни  догнало перше повiдомлення в What’sApp. Я  вичекав хвилин двадцять, перш нiж вiдкрити i вiдповiсти. «Планував. Просто накопичую теми для розмови у Халiфаксi. Але якщо вже починаемо цей захоплюючий дiалог – мене, до речi, Марк».  Пiсля – вiдправив декiлька смайликiв. Так же прийнято спiлкуватись в iнтернетi, щоб не видати себе за душнiлу, яким я, безперечно, е? Але розкривати цього менi поки не хотiлось.

«Я знаю.» І пiдмигуючий смайлик вдогонку.

Прокинувся я вiд наступного повiдомлення: «Привiт, я майже закiнчила». На годиннику була 12:30.  Я потер заспанi очi i напружив зiр, аби розiбрати написане.

«Зустрiчаемось о 13:00 бiля крю-офiсу? Тiльки не забудь свiй ламiнекс», – позiхаючи, вiдписав я. Трохи подумавши, додав дужку в кiнцi, аби не вiяло пасивною агресiею. Цiкаво, а вона хоч зрозумiе значення тiею дужки? Хiба латиноамериканцi використовують той самий iнтернет-синтаксис, що й ми?

«Що таке ламiнекс? Та картка з нашими даними? Менi ii поки не видали».

Ось ми i приiхали. Сектор приз на барабанi.  Чому так завжди виходить, що варто менi хоч щось спробувати запланувати, так все летить пiд три чорти. Зате як нiчого не плануеш – все йде не так i погано. Так i пiдмивае зробити неправильнi висновки i життя пустити на самоплив. А може, я того не помiчаючи, так i зробив, а сам тiшу себе iлюзiями.