Жінкам на кораблі не місце

Маленьке жовте таксi пiд’iхало до головного входу. Без зайвих роздумiв пiдбiг до автомобiля:

– Чи можна дiстатися до Порту Еверглейдс за годину?

– Теоретично чи практично? – питае таксист з сильним латиноамериканським акцентом.

– За грошi, – нервую я. – Так що?

Вiн викрутив радiо майже в нуль i уважно поглянув на мене. Якiсь адвокати по нещасних випадках так i не встигли пояснити, як вони врятують мое життя.

– Куди так поспiшаеш, амiго?

– За годину потрiбно бути на круiзному лайнерi.

– Де саме?

– Порт Еверглейдс.

Таксист хитро ошкiрився.

– Добре, амiго, але за годину в iнший кiнець Нью-Йорка … це буде коштувати не мало.

– Скiльки?

Вiн указав на невелику чорну коробочку на його панелi.

– Приблизно скiльки?

– Доларiв сто п’ятдесят.

Пауза. Я безпомiчно кинув погляд на таксометр, потiм у чеснi очi таксиста, у свiй гаманець i, нарештi, на годинник.  58 хвилин до  запланованого вiдплиття. Все передбачало бiду.

– Поiхали, – вiдповiв я i скочив на передне сидiння.

Таксi влетiло у велику рухливу вулицю, проскочуючи крiзь наповнений втраченими можливостями лабiринт мiста. Я споглядав у вiкно, занурений у своi думки. Атмосфера Нью-Йорка просочувалась у вiкно, створюючи непереборне вiдчуття серiальних декорацiй. Я тут уперше, а готовий побитися об заклад, що вже гуляв цими вулицями, бачив цi пожежнi сходи, натикався на цi червонi гiдранти, пiдставляв руку, аби вiдчути теплоту пару, що валить з люкiв i провулкiв, тисячi провулкiв, на яких вiдбуваеться все на свiтi: вiд початку любовних iсторiй до чийогось персонального фiльму жахiв.

Водiй час вiд часу косився на мене з легкою усмiшкою.

– Рушаеш у подорож? – через декiлька хвилин перервав вiн тишу. Ми як раз виiхали на центральнi вулицi Нью-Йорка. За вiкном показались склянi висотки, якi всi бачили вже мiльйони разiв, навiть якщо нiколи тут i не були. Я дiстав телефон i почав знiмати.

– На роботу. Працюю на лайнерi.

– Моряк?

– Та так, тiльки назва. Буфе стюарт.

Таксист тiльки задумливо кивнув.

– Щось типу офiцiанта, – пояснив я.

– І як, гарна робота?

– Є своi плюси. Аж два. Подорожую i платити нi за що не треба. Якщо не рахувати за оплату викинутi шiсть мiсяцiв життя, звичайно.

Вiн усмiхнувся.

– Ну, часом ми всi розплачуемось. На кораблi ми чи нi.

– Може й так, але на кораблi трохи це трохи по-iншому. Платимо ми по подвiйному тарифу, я би сказав.

– Це ж як?

– Важко пояснити. Наче днi тривають довше, нiж на сушi. Інодi навiть фiзично, адже постiйно змiнюемо часовi пояси. А як закiнчуеться контракт – наче й не було тих шести мiсяцiв. Постiйно питаю себе: куди я iх витратив? Страшно уявити, деякi так проводять усе життя.

– Думаеш, тут краще?  – вiдповiв водiй. –  Завжди так: люди постiйно скаржаться, що втрачають час, але штука в тому, що не можливо втратити те, що нiколи тобi не належало. Скорiше час витрачае нас. І не так важливо, де ми.

– А ви звiдки, дозвольте спитати?

– З Колумбii.

– І все ж таки ви обрали перебратися сюди, за тисячi кiлометрiв. Напевно, витратили немало грошей i часу, аби це стало можливим. І навiщо, якщо ж «не так важливо, де ми»? – з?ехидничав я. Зазвичай я такого собi не дозволяю з незнайомими людьми, але два днi перельоту i його порожне фiлософствування вивели мене з рiвноваги. Я став помiчати, що особливо нетерпимий до того, що менi не подобаеться у собi самому.

– Хах, i правда, чому? Напевно, тому що хотiв цього бiльше, нiж що-небудь на свiтi. Не так важливо, де ти – але надзвичайно важливо, чого ти хочеш.

– І ви хочете бути таксистом в Нью-Йорку? – здивувався я.

– А чому б нi. Треба з чогось починати. Маеш щось проти таксистiв?

– У мене з ними особистi рахунки. Вони менi добряче життя попсували. На кожному континентi i майже в кожнiй краiнi, де бував. Так що я би разом з екзаменом на водiння обов?язковий екзамен на поряднiсть проводив. Була б одна з найрiдших професiй у свiтi.

– Так що, ти усiх таксистiв не любиш?

– Усiх. Як вид. Хоча в мене один iз найкращих друзiв таксист. Але я стараюсь не звертати уваги на цей сумнiвний пункт його бiографii.

Ми зробили ще один рiзкий поворот i силует корабля рiзко окреслився на горизонтi. Водiй зупинив таксi.

– 190 доларiв, – сказав вiн з усмiшкою.

– Ви ж казали 150.

– Я казав приблизно. Ось, я дам тобi чек, – з таксометра з характерним звуком вилiз жовтуватий квадратик паперу. Вiн простягнув його менi.– Розглядай це як додаткову оплату за душевну розмову. І щасти на кораблi!

З цими словами вiн зачинив дверi таксi, залишивши мене з порожнiм гаманцем та новим поглядом на деякi речi. І нащо я йому про таксистiв наплiв? Правильно батько  говорив: язик мiй – ворог мiй. Особливо, коли не вмiеш ним правильно користуватись.

Глава 2. Початок корабельного буття i слухи, слухи, слухи…

Мексиканська дiвчинка з крю-офiсу, Белен, очевидно дуже здивувалась тому, що я таки явився на корабель. «А ти той хлопець з Украiни, що не явився в перший день. Ми вже думали ти втiк» , –  заявила вона, варто менi було переступити трап корабля. Цiкаво, а де ж тi десятки менеджерiв, з якими я спiлкувався, подумки задав питання.

– А де твiй багаж?