Стрийська стежина

Стрийська стежина
Олександр Адилiн

Весела та добра розповiдь про подорож Стрийською стежиною. Цей туристичний маршрут автор книги розробив сам та назвав його так тому, що мандрiвка проходила мальовничими та цiкавими мiстами, мiстечками та селами якi розкинулись на берегах рiчки Стрий або поряд з нею. Красивi водоспади, запаморочливi краевиди Украiнських Карпат, прадавнi скельнi монастирi та давньоруськi наскельнi фортецi-гради, автентичнi села й добрi люди – все це та багато iншого е в цiй розповiдi.

Стрийська стежина

Олександр Адилiн

© Олександр Адилiн, 2019

ISBN 978-5-4496-1682-1

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Я приiхав з Луцька у Львiв поiздом Ковель-Чернiвцi близько першоi години ночi. Моя наступна електричка вiдправляеться о сьомiй ранку. Щоб не сидiти на вокзалi сiм годин я вирушив на Високий замок. Менi хотiлося провести нiч в тишi та роздумах дивлячись на вогнi нiчного мiста. Чомусь я думав, що з понедiлка на вiвторок там нiкого не буде, наiвний. Вiльна лавочка залишилась лише одна, якраз для мене. З одного боку сидiла компанiя студентiв та випивала – горiлку, пиво, вино й все, що горить. Вони поводили себе спокiйно, але голосно, та намагалися перекричати iншу компанiю, яка спiвала росiйський шансон пiд гiтару. Це мене не абияк здивувало i спочатку менi здалося, що вони не мiсцевi, але коли вони закiнчили свiй виступ i я почув iх мову стало ясно – це львiв'яни. А ще обидвi компанii сильно матюкалися. Так, що навiть у мене, загартованого армiйським сленгом прапорщикiв в'янули вуха. Особливо гидко це звучало з уст гарних дiвчат.

За якийсь час спiвоча компанiя пiшла, а до першоi приедналося ще кiлька чоловiк. Вони поверталися чи то з карнавалу чи зi збiговиська сатанiстiв я так i не зрозумiв. Хлопець був з бiтою жовто блакитного кольору, а дiвчина з дешевим мачете якi продаються у туристичних магазинах i на заправках. До ручки тесака була прив'язана довга помаранчева стрiчка. На дiвчинi було чи то кiмоно, чи то пончо, чи то плаття типу, як в Пугачовоi. Хоча перше, що спало на думку коли я ii побачив – на холеру вона надiла на себе простирадло з дiркою пiд голову. Образ доповнювали двiйко великих iероглiфiв (один в один, як на постiльнiй бiлизнi) спереду та заду.

Але найдивнiшою компанiею було два iндуси. Вони не пили, не курили, не шумiли, а просто стояли на горi й дивились у далечiнь. Нiби краевид гарний, нiби романтика, але для двох чувакiв якi в принципi то й на геiв не схожi, тусуватися нiчого не роблячи цiлу нiч на горi!!? Можливо iх з гуртожитку виселили, а можливо у них було якесь iндуське свято яке потрiбно зустрiчати на найвищiй точцi мiста. Не знаю! Мiж собою вони говорили на мовi схожiй на пакистанську з iншими на англiйськiй, а слово Саня вимовляли украiнською навiть без акценту.

Коли у студентiв-сектантiв закiнчилося горюче вони перейшли на траву. Для дозаправлення вони спускалися трохи нижче по сходах та присмоктувалися по черзi до сопла бульбiка.

Але навiть пiсля таких коктейлiв вони поводилися спокiйно. Індусiв не чiпали, не хотiли розпочати мiжнародний конфлiкт, а мене взагалi обходили iншою стороною. Чомусь мiй туристичний рюкзак Pinguin асоцiюеться у людей з АТО. Вiн хоч i зеленого кольору, але не захисного, а навпаки яскравого. Та i я одягнений не в камуфляж, а в трекiнговi штани та футболку, едине, моi сабо Crocs, камуфляжнi!!? І це вже не вперше, лише за цю подорож мене приймали за фронтовика тричi.

Та найбiльший страх на веселу компанiю навела моя вечеря а ля снiданок. Я нiколи не брав, а тут якогось дива взяв, варенi курячi яйця. Менi i iсти ще не хотiлося i в громадських мiсцях типу вокзал, автостанцiя, парк й тому подiбне з тормозка я перекушувати не люблю. Та менi так не хотiлося возити тi яйця, що я iх вирiшив поiсти. А в мене вже давно е звичка розбивати шкаралупу не об якийсь стороннiй предмет, а у свiй лоб.

Пiсля такого ритуалу вся компанiя чемно зiбралася, наклала повнi смiтники пляшок i гарненько рядочком пiшла геть.

Залишилось тiльки свiтанкове мiсто i два Раджкапура якi тепер дивилися на мене як на СанюШивуБрахмапутру.

Але i менi вже було час вирушати на вокзал. Я йшов Городоцькою вулицею. Будинки сонно потягувалися додивляючись останнi сни, поряд шурхотiли по Львiвськiй брукiвцi поодинокi автомобiлi. А позаду мене викочувалося велике червоне Сонце. Воно заливало вулицю по обидва боки теплим нiжно-оксамитовим свiтлом i показувало менi шлях до нового дня i нових пригод.

Ранкова свiжiсть гарно пiдбадьорила, а сонечко пiдзарядило мое тiло, але тепло електрички потроху розморило i мене почало хилити на сон. Воно й не дивно, адже минулоi ночi я майже не спав.

В пригодi став сучасний гаджет, тобто мiй смартфон. Кiлька секунд та рухiв пальцями й будильник пише, що розбудить мене через годину i скiлькись там хвилин. Що ж якийсь час можна розслабитися i якщо не поспати то подрiмати.

Людський iнтелект цього разу перевершив мiзки робота – природний годинник в моiй головi на кiлька хвилин спрацював ранiше, нiж будильник в телефонi.

Через деякий час я стояв на перонi станцii Миколаiв-Днiстровський. Над головою висiли свинцевi хмари, парило. Дихати було важко, чи то через високу вологiсть i температуру повiтря, чи через смог. Поряд був Миколаiвський цементний завод, двi височезнi труби пiдпирали хмару темно синього з вiдливом фiолетового кольору. Я так i не зрозумiв чи то були атмосфернi чи хмари диму якi викидав завод.

Вiд залiзничноi станцii до мiстечка пiвгодини ходу. Дорогою запитую людей, як краще пройти до грота «Прийма», але мiсцевi не тiльки не знають дороги iм навiть не вiдомо про iснування такого гроту. В пам'ятi тримаеться карта мiсцевостi в кишенi лежить смартфон з навiгатором в допомогу.

Безпосередньо, мiсто зустрiчае мене вуличкою з красивими старовинними будинками навколо яких цвiтуть величезнi кущi троянд. Гарно!

Невеличке мiсто може похвалитися великим палацом культури з бiлими колонами. На фронтонi напис «Patriae decori civibus educandis» – освiченi громадяни е окрасою батькiвщини. До речi, таке ж гасло викарбувано на головному корпусi Львiвського нацiонального унiверситету iменi Івана Франка. Цiкаво скiльки освiчених громадян торгуе на стихiйному базарi, що розкинувся на площi перед палацом. А, що зручно. До обiду продаеш турецькi лахи з розкладного лотка, обiдаеш пiд клейончастим дахом свого бутiка, а ввечерi йдеш культурно просвiтлюватися.

Десяток людей рiзного вiку не змогли пiдказати коротку дорогу до урочища «Прийма», але неподалiк культурного центру Миколаева iнтелiгентна панi схожа на викладача украiнськоi мови прояснила ситуацiю. Показала в якому напрямку йти та зробила зауваження щодо моеi вимови, виявляеться я не тiльки пишу з помилками, а ще й розмовляю не правильно.

За кiлька хвилин я зустрiв двох чоловiкiв якi йшли в потрiбному менi напрямку. Вони провели мене до виходу з мiста, далi я пiду сам.

Когось може здивувати чому я так часто запитую дорогу, при тому, що у мене ще i е навiгатор. На це е певнi причини. Я вже неодноразово стикався з неточними даними у GPS-навiгаторi та й мiсцевi частенько давали хибну iнформацiю. Особливо коли запитуеш про вiдстань аборигени якi як правило пiшки не ходять, а iздять велосипедами, кiньми, тракторами й автомобiлями зменшують реальний кiлометраж в кiлька раз, в залежностi вiд того хто чим iздить.

На цьому кiнцi мiста теж були гарнi будинки, але розбита дорога. За садибами виднiвся пагорб на якому стояв хрест i, здаеться, капличка. Мiстечко плавно перейшло в село, назву якого я на жаль забув. Обабiч паслася чорна, як нiч корова та стояв пам’ятник»…жертвам бiльшовицького терору». На п'едесталi перерахованi прiзвища борцiв за свободу, пiсля десятка iмен згадали й невiдомого з Волинi.

Я йшов далi й на сьогоднi моi пригоди тiльки починалися.

Сiльська дорога привела мене до лiсу. Тут знаходиться дендрарiй «Радiв». Грунтовка розбита лiсовозами давала надiю на можливiсть зустрiчi людей. Щоб уточнити напрямок руху. Поки йшов по навiгатору. Та через пiвгодини таки зустрiв мiсцевого грибника. Любитель тихого полювання сказав, що менi потрiбно iти в iншу сторону…

Залiзши в непрохiднi хащi зрозумiв, що я або поворот пропустив або пiшов не туди. Вирiшив повертатися до перехрестя i там постаратися знайти шлях. Менi знову пощастило, зустрiв лiсникiв якi не тiльки дорогу показали, а ще й пiдвезли до потрiбного повороту. Виявилось з самого початку навiгатор вiв мене правильно i я майже дiйшов до цього мiсця. А грибник не помилився вiн вiдправив мене на хутiр Прийма (виявилось е такий) через який я проходив, а про однойменний грот вiн можливо i не знав. Для себе я зробив висновок, що на майбутне потрiбно точнiше ставити питання.

З основноi дороги у лiс йшла малопомiтна стежка. Основною прикметою цього повороту була купа староi битоi цегли. Хто i навiщо ii сюди привiз залишиться загадкою. Те що я називаю поворотом так можна назвати з великою, нi величезною натяжкою. Адже, як я вже говорив у бiк веде стежина заросла чагарниками, можливо я на неi й уваги не звернув би. Принаймi, менi здавалося, що до урочища ходять частiше i стежка мае бути бiльш протоптана. Та основнi пригоди були попереду.

Побродивши лiсовими нетрями зо двi години я добре нагодував комарiв, перенiс з мiсця на мiсце десяток клiщiв, пробирався крiзь кропиву, обходив борщiвник i коли вже майже був готовий здатися та виходити з Радiвських джунглiв, так i не знайшовши Прийми, випадково натрапив на вказiвник “ Печера 500 м». Вказiвник був, а стежка знову губилася в хащах, щезала, розходилась. Ще через хвилин сорок я таки натрапив на ще один вказiвник i вдалинi мiж стовбурами столiтнiх букiв показалося щось схоже на печери.

Сам грот вразив менше, як дорога до нього. Я стояв на каменi по якому тисячi рокiв назад ходили первiснi люди, тут був iх мисливський табiр. В таких мiсцях, зазвичай, мене наповнюють дивнi вiдчуття. З пiтьми минулих столiть виринають магiчнi iстоти-примари, чуються чарiвнi звуки й головне весь навколишнiй простiр наповнюе дивна енергетика.