Автобусний роман

Автобусний роман
Ірина Хоменко

Мрii збуваються #1
Дiвчину зраджують та знущаються над нею. А найболiснiше, що це роблять найрiднiшi люди. Та вона все прощае. Найчистiшi почуття перемагають сiру буденнiсть, нiкчемнiсть, зраду. Перед дiвчиною стоiть нелегкий вибiр: бути з нелюбом чи простити коханого. Яку долю знайде героiня у Киевi?

Ірина Хоменко

Автобусний роман

Моiй любiй сестричцi

Хоменко Тетянi Анатолiiвнi

присвячуеться

«Це – дзеркало уяви…»

Вiдбулася ця iсторiя в кiнцi двадцятого сторiччя в Украiнi, у невеличкому мiстечку, назву якого я вже й не пам'ятаю. Авжеж, мiстечко собi звичайне. Мiсто як мiсто. Нiчого цiкавого. Маленькi, вузенькi вулички, великi центральнi вулицi. А ними курсують машини та автобуси, автобуси, автобуси…

Героiня моеi розповiдi – звичайна шiстнадцятирiчна дiвчинка, яка закiнчуе школу. Вона – така, як усi. Одним словом – звичайна. Маленька, симпатична, як i бiльшiсть дiвчат. Весела. Ну, що я ще можу про неi сказати? А взагалi, про риси ii характеру, яка вона, ви дiзнаетесь з подальшоi моеi розповiдi. Адже розповiсти про людину в двох словах неможливо та й непотрiбно, самi розумiете.

Я зовсiм забула сказати, як звуть мою героiню. Ну, хай буде Лiна. Лiна Яценко. Авжеж, хай буде Лiна.

Ще одна важлива особа, яка фiгуруватиме в цiй iсторii – Лiнина подруга Вiка. Ну, про неi не варто багато говорити, бо вона на це не заслуговуе.

І нарештi, наш головний герой – Владик. Натура сильна i вольова, але мае одну погану рису – завжди сумнiватися в тому, що вже зроблено, i багато думати, що ж годиться, а чого не варто робити. От i все! Тепер можна починати!

P.S. Хочу зазначити, що подii, описанi в цьому творi, нiколи не вiдбувалися зi мною i не мають пiд собою автобiографiчноi основи, хоча i мiстять деякi незначнi деталi iз мого особистого життя.

    АВТОР

* * *

…Була весна, i останнi канiкули в цьому навчальному роцi тiльки-но закiнчились. Усе в мiстi оживало, з'являлися на деревах бруньки, трава вилазила iз землi. І сонце грiло, ясне, тепле сонечко. Весна – пора кохання. Це не тiльки пора року. Багато людей закохуються саме в цей перiод. І в цьому немае нiчого дивного. Бо весна – час любовi!

– Я ненавиджу його! Вiриш, ненавиджу! Як багато кровi вiн менi попсував! Скiльки ж можна! Я не уявляю!

– Лiна, рiдна, заспокойся! Я благаю тебе. Адже вiн того i чекае, щоб ти зiрвалася. Лiна! Помовчи.

– Це неможливо! Я бiльш не витримаю. Я зараз пiду i скажу йому все, що про нього думаю!

– Ти вже казала. Це якось допомогло? Га?

Лiна змучено зiтхнула:

– Сьогоднi вiн знову чiплявся до мене. Знаеш, що вiн сказав? «Все одно ти будеш зi мною. А якщо не захочеш по-хорошому, то буде погано». Ти розумiеш, що це означае? Я боюсь…

Лiна заплющила очi.

– Я хочу хоч трохи розвiятись, – вона схлипнула. – Пiшли кудись, а?

І вони попростували до центру мiста. Де ж iще можна розвiятись?

Вiд Лiниного будинку до центру було недалеко. Лише кiлька кварталiв. Їх дiвчата пройшли мовчки. Так, похмурi, i увiйшли на центральну вулицю. Тут життя кипiло i неслось у круговертi. Люди, люди, люди. Хтось бiжить у своiх справах, хтось повертаеться додому, а хтось гуляе, як це роблять Лiна з подружкою. Обидвi вони зажуренi, в обох настрiй кепський. Ідуть…

– Лiн, а Лiн! Не думай ти про нього. Не заслуговуе вiн, щоб ти так ще мучилась. Ти подивись навкруги! Який день! Яке мiсто гарне! Давай не будемо сумувати! Хоч на деякий час забудь, що такий iснуе! Ну?

Лiна пiдняла голову:

– А й справдi! Як гарно навколо! Весна… прийшла нарештi! Ти правильно кажеш. Не можна завжди думати про погане! Хай сьогоднi сонце буде свiтити i в наших душах!

Дiвчата посмiхнулися одна однiй. Сонце свiтило ясно. Вiтер, слабенький, але свiжий i ласкавий, додавав бадьоростi. Усе зеленiло навкруги, спiвали пташки. Хороше! Дiйсно хороше. І хотiлося спiвати, або загорланити на весь голос: «Як же хороше на свiтi! Як же добре! Яке ж чудове це життя!» І хотiлося зробити щось незвичайне, щось таке, вiд чого i тобi, i навколишнiм стане краще на душi, й усi посмiхнуться. Авжеж. Так бувае. Коли тобi стане чомусь добре, весело, тодi дуже хочеться, щоб навкруги усе спiвало, усе радiло, щоб розумiли твоi палкi намiри зробити життя радiсним i трiшки щасливiшим.

Дiвчата засмiялись. У них були своi проблеми, своi негаразди, але зараз iм було хороше. Тому, що сонце; тому, що вiтер теплий; тому, що усе довкола розквiтае. Тому, що в е с н а!

Вони йшли й посмiхалися зустрiчним перехожим. Дехто посмiхався iм у вiдповiдь. Але таких було мало. Бiльшiсть дивились на них з недовiрою, або, навiть i не дивилися зовсiм. І чому так бувае, що люди не розумiють, що можна посмiхатися просто так, а не вiд того, що у тебе вiтер в головi! А одна бабуся, дивлячись на веселих дiвчат, сплюнула i сказала:

– От же ж порозводилось! Ходять, посмiхаються! Тут iсти вже нема за що, одягатися нема в що, а вони заливаються! На всьому готовому ж! Тьфу! І нiяких проблем!

Лiна чула, що сказала старенька. Їй хотiлося вiдповiсти: «Якщо ми посмiхаемося, то це не значить, що в нас зовсiм немае проблем. Адже проблеми бувають у кожноi людини. У нас, наприклад, у сiм'i теж не вистачае коштiв для нормального життя. Ми ледве-ледве зводимо кiнцi з кiнцями. І це не тому, що менi, молодiй, купують якiсь новi речi. Нi. Якраз цього я i не бачу. Ходжу в старенькому. І навiть не заiкаюся про це, бо знаю, що грошей обмаль. А менi ж теж хочеться бути не гiршою вiд усiх. Хай не кращою, але й не гiршою. Щоб не казали, дивлячись на мене: «Вона в злиднях!» Життя складне. Але ж чому ми повиннi весь час плакати з цього? Адже вiд слiз i суму я не стану багатшою, правда?»

Та вона знала, що бабуся цього не зрозумiе. Бо для неi життя в ii уявi вже пройшло, в неi iншi поняття, iй хочеться на старiсть пожити в достатку, спокiйно. А замiсть цього – недоля, бiднiсть, цiни такi, що тiльки й дивуешся: «Невже це хтось купуе?» Ж и т т я… Воно складне. І Лiна знае про це не гiрше за будь-кого. Але ж вона ще молода. Їй шiстнадцять. У неi позаду – маленький шматочок життевого шляху. А попереду – терни. І чому б iй не усмiхнутися хоч сьогоднi?! Адже у неi така чарiвна посмiшка!

Чомусь сьогоднi дiвчата в усьому бачили щось смiшне. Таке бувае не часто, коли ти смiешся i тобi хочеться смiятися. Адже так?

– Сядьмо на тролейбус! Покатаемось! – запропонувала Лiнi подружка. Охочих залiзти в тролейбус було багато, але дiвчата зумiли пробратися якось в середину. Вони стояли, стиснутi з усiх бокiв дядьками i тiтками, якi разом з ними потрапили на задню площадку тролейбуса, i чекали, коли людський натовп порiдшае. Коли вiд центру було далеко, людей i справдi ставало менше. Дiвчата нарештi вмостилися бiля заднього вiкна i, посмiхаючись, роздивлялися водiiв машин та автобусiв, якi iхали слiдом.

В якийсь момент Лiна угледiла маршрутне таксi, що рухалось за ними вже кiлька зупинок.

Їi увагу привернув симпатичний водiй. І не тому, що вiн був гарний, хоча це теж дуже важливо, а тому, що був зосереджений та серйозний. Ну такий вже серйозний, аж смiх розбирав! Вiн вiв свiй автобус так, немов був десь у космосi, i вiд нього одного залежало щось таке важливе i секретне. Його брови були похмуро зведенi, а вiн сам прямо вгризався у кермо. Обличчя смiшне, бо ця, аж надмiрна, зосередженiсть додавала йому кумедностi.

– Ой, ой! Як вiн у те кермо вдавився! – нарештi помiтила цього водiя i Вiка, i почала з нього кепкувати. – Ось, ось, дивись, як вправно! Молодець! Ось так! Ось так!

Це було смiшно. Кожен його рух супроводжувався Вiкиною реплiкою. Лiна посмiхнулась i почала невiдривно спостерiгати за ним. Водiй iй сподобався, i чомусь дуже закортiло, щоб хлопець посмiхнувся, подивився на них i засяяв посмiшкою у вiдповiдь. І той наче прочитав ii думки. Вiн глянув на них раз. Подивився i вiдвiв очi. Глянув удруге. Затримав на Лiнi свiй погляд, i куточки його губ почали розтягуватися. Лiна сяяла, мов сонце. Їi посмiшка була доброю i веселою. Їй здалося, що вона йому сподобалась. Можливо, так воно i було. Водiй вiдвiв очi. Його обличчя просвiтлiло i вже не було таким кумедним. Вiн глянув на них, веселих, усмiхнених, втрете i не витримав. Вiн не витримав, бо просто не мiг не посмiхнутись iм у вiдповiдь. Просто не мiг.