Час прокидатися.UA

Час прокидатися.UA
Гарфанг

Звичайний юнак випадково здобув незвичайний дар – зчитувати iнформацii з усього, до чого доторкнеться. Цей дар принiс бiльше проблем, анiж користi – адже е речi, про якi не варто знати: наприклад, думки самогубцi чи спогади кiлера… Намагаючись не втратити здоровий глузд, вiн вчиться жити далi з новими здiбностями. Та до рук хлопцевi потрапляе хрестик, що колись належав одному з ватажкiв повстанцiв. Історiя, яку «пам’ятае» загублена рiч, змiнюе його свiтогляд…

Гарфанг

ЧАС ПРОКИДАТИСЯ.UA

Стас

Тодi, деякий час назад, увечерi на свято Незалежностi, коли я ледве стояв на неслухняних ногах на березi невеликого сiльського ставка, у компанii таких само нетверезих товаришiв, я навiть не здогадувався, що лише за кiлька хвилин мое життя змiниться раз i назавжди. Аби хтось сказав менi, що я здобуду в результатi такого необережного вчинку, як стрибок iз берега у глибоку, але пiдступну ставкову воду, я б не лише протверезiв, а й забрався б вiд водойми на вiдстань пострiлу. Проте внутрiшнiй голос, заморочений алкоголем, просто не мiг достукатися до свiдомостi… А ще через хвилину я вже летiв уперед, до темного плеса ставка, на днi якого зустрiчi з моiм нерозумним лобом чекала важезна колода – швидше за все, зламана гiлка однiеi з багатьох верб, що росли понад ставом. Та, зрештою, не так важливо, чим вона була колись – в результатi нашоi «зустрiчi» вона стала для мене поворотним каменем на моiй життевiй дорозi. До зустрiчi з нею я був звичайним менеджером середньоi линки, який щойно розпочав свою кар’еру у великому мiстi, i жив подiбно до тисяч iнших молодих, не зв’язаних якимись обов’язками чоловiкiв. А став…

Самому б розiбратися, ким саме…

Своi новi здiбностi я вiдчув ще у лiкарнi, коли через пiвдоби пiсля стрибка розкрив нарештi очi i розмазанi свiтлом картини свiту бiлого, куди я повернувся, виявилися невеселим лiкарняним iнтер’ером.

Коли емоцii рiднi, що не вiдходила вiд мого лiжка, вщухли, i я нарештi уяснив, що сталося, то зрозумiв – менi фантастично пощастило. В iнакшому разi я просто зламав би шию або геть вибив би «з дурноi голови п’янi мiзки, якщо вони там взагалi були», як прокоментував ситуацiю сердитий i наляканий батько.

«Ну нiчого, синку, видужуй. Добре, що все обiйшлося,» – сказав тодi вiн i стиснув мою ще слабку руку. Тiеi ж митi незрозумiла хвиля емоцiй накрила мене, i я раптом побачив – нiби десь згори i здалеку – власне розпластане на березi тiло, i моiх товаришiв, що бiгають, мов переляканi дiти, туди-сюди по березi, i вiдчув як менi спирае дихання, а голка рiзкого болю впиваеться всередину сполоханого серця…

Це все промайнуло за якусь долю секунди, i з переляку та вiд несподiванки я, мабуть, зблiд, проте батьки списали це на мiй нездоровий стан. Чесно кажучи, я зробив так само – мабуть, мiй хворий мозок ще не геть оговтався вiд потрясiння – в усiх сенсах цього слова.

А вже наступного дня, пiд час того, як молоденька медсестра робила менi iн’екцiю, i у моiй головi з’явилися раптом картини бурноi ночi в романтичному свiтлi ароматних свiчок у вбранiй рожевим кiмнатi, я не дуже злякався i списав це на буйство гормонiв (ну з ким, зрештою, не бувае? Мабуть, починаю видужувати…)

Недобре я почав пiдозрювати лише коли лiтнiй лiкар, присiвши на край лiжка бiля мене, оглядав та обмацував мою голову, i я побачив – нiби на екранi, що з'явився прямiсiнько посеред голови, якщо так можна сказати – операцiйну i нерухому на хiрургiчному столi людину з вiдкритою грудною клiткою. Це була операцiя, у якiй я нiби сам безпосередньо брав участь; проте замiсть панiчного страху, який би мав вiдчути я сам – абсолютно далека вiд медицини людина, у подiбнiй ситуацii (чесно кажучи, не переношу вигляду глибоких або вiдкритих ран), але натомiсть я вiдчував сплав рiшучостi, хвилювання, i легкого сумнiву у вiрностi мною з прийнятого рiшення. Коли невiдомо звiдки взята хвиля картин та вiдчуттiв, мов якась паралельна вiртуальна реальнiсть, так само швидко зникла, як i з’явилася, я вiдчув, як через пласт вiдносного спокою, у якому перебувала досi моя свiдомiсть, почали пробиватися тоненькi ниточки пiдступного страху.

– Пробачте, лiкарю, – несподiвано для себе самого випалив я, – ви сьогоднi когось оперували?

Лiкар поглянув на мене дещо здивовано, проте за мить його погляд знову став незворушним i нiби направленим углиб.

– Так. Та не турбуйтеся, молодий чоловiче, вам операцiя не загрожуе – ваша черепна коробка витримала удар iз честю, i небезпечних ушкоджень ви не зазнали. Думаю, побудете у нас ще добу чи двi пiд наглядом на всяк випадок, i ми випишемо вас додому.

– Це добре, – пробурмотiв я, проте моi сумнiви щодо власного здоров’я замiсть розвiятися, ще погустiшали.

Та вiдчуття справжньоi панiки з'явилося пiсля того, як до палати увiйшла мама i взяла мене за руку, аби допомогти пiдвестися з лiжка й трохи пройтися.

Тiеi ж митi клята «вiртуальна реальнiсть» знов увiмкнулася, i я побачив таку картину: веранда нашого дачного будиночку, мiй батько i дядько Микола. Обидва по – лiтньому зодягнутi у майки i широкi «сiмейки», сидять за столом, на якому красуеться майже порожня банка самогону i соковите пiр’я зеленоi цибулi, вперемiж iз порiзаним салом i шматками чорного хлiба. Дядько Микола розповiдае щось батьковi, той у вiдповiдь гикае i хитае головою, аж кiнчики вусiв кумедно пiдстрибують. Проте менi зовсiм не смiшно: реакцiя на це видиво – досада i злiсть. «Знову налигалися, паразити! Знайшов собi виправдання, чоловiче – син у лiкарнi, то ти горе заливаеш? Думаеш, йому вiдразу полегшае, якщо ви на чотирьох розiйдетеся пiсля тостiв за його здоров’я? А ти, Миколо, чим думав, старий телепню? Тобi ж пити не можна! Тобi ж вiдразу двi «язви» загрожуе – стара виразка шлунку i твоя дружинонька, Галька – знов роззявить свого рота i буде на все село трiщати, що це ми тебе тут поiмо!»

Я хапнув повiтря i заклiпав очима, вiдганяючи видиво. Допомогло.

Проте мамин сердитий голос ще звучав у моiй головi. То була ii реакцiя на двох любителiв «добре посидiти», не моя…

– Мамо, а до нас дядько Микола приiздив учора? – уже дещо згодом нiби мiж iншим запитав я пiд час прогулянки вздовж коридору, старанно переставляючи ще трохи неслухнянi ноги у синiх капцях по витертому кахлю лiкарняноi пiдлоги.

– Так, учора ввечерi. А ти звiдки знаеш? – здивувалася мати.

– Я? Так ти сама, здаеться, жалiлася, що батько набрався трохи… А вони це найкраще роблять на пару iз дядьком, – викрутився я.

– Та нiби й не казала я нiчого…

Мамин погляд ще кiлька секунд лишався розгубленим, нiби вона вагалася – дивуватись, чи нi, а потiм став похмурiшим. Їi пильний погляд трохи з-пiд лоба вiщував для мене початок «лекцii»… І я не помилився.

– Та аби ж лише з ним! – махнула рукою вона. – Цi чоловiки… І ти туди само! Так мало того, що набрався, то ще ж понесло тебе стрибати! А якби – та й навiки? Ти про нас iз батьком подумав?!..

Мама нарештi знайшла можливiсть випустити на волю накопичене i вистраждане. Я не став iй заважати, i тiльки мовчки слухав, зрiдка киваючи головою. Можна тiльки здогадатися, що iм довелося пережити за тi довгi години, поки я «зависав» десь помiж тим i цим свiтом, i лiкарi нiчого не могли сказати напевне.

– Мамусь, я винен… – я узяв ii за руку, й тут мене знову «накрило»: безсилий розпач i вiдчуття, нiби твое серце зсередини розриваеться на частини. А тiло – непорушне, i нiби неживе, моеi дитини (так, тiло на лiкарнянiй каталцi, хоч i було моiм власним тiлом, сприймалося як тiло моеi дитини) ледве тримае у собi життя… Це вiдчуття нестерпного, вiдчайдушного болю було таким разюче-сильним, що я вiдразу ж вiдпустив руку матерi, ошелешений.

Так от що довелося пережити матерi!

Тепер я починав розумiти…

Вона мабуть помiтила, що зi мною щось сталося, проте, на щастя, витрактувала по-своему, i пом’якшала.

– Та нiчого, добре, що добром закiнчуеться… Поговоримо ще колись потiм, а зараз – повертайся до лiжка, тобi ще потрiбно вiдпочивати.

Я не став заперечувати, й дiстався до свого лiкарняного ложа з жорсткою панцирною сiткою самотужки, хоч i не без зусиль – я просто боявся знову доторкнутися до матерi, i знову пiрнути у щось подiбне до того, як кiлька хвилин тому.

Саме тодi, втупивши очi у полупану високу лiкарняну стелю, я вперше спробував примиритися з думкою, що здатен якимось чином вiдчувати чужi почуття та якимось чином бачити те, що колись бачили iншi.

Тодi я ще не до кiнця у це вiрив, та й просто не знав, як ставитися до такого «дару».

Але десь глибоко на днi серця лишалося сподiвання, що «це» мине – разом iз головним болем i нудотою, що встигнули стати моiми звичними супутниками у лiкарняних стiнах.

Та сподiвання не збулися – «дар» нiкуди не подiвся i пiсля того, як з лiкарнi мене випустили. Проте iз кожним днем я мав можливiсть переконуватися все бiльше, що цей так званий дар бiльше схожий на прокляття…

Тi кiлька днiв, поки я добував свою лiкарняну вiдпустку разом з батьками на дачi, «напливи вiртуальноi реальностi», як я для себе назвав нову свою здатнiсть «пiдключатися» до чужоi свiдомостi, контролювати було не важко: уяснивши вiдразу, що iнформацiя зчитуеться мною тiльки при тiлесному контактi, я просто уникав доторкатися до iнших людей – це було не дуже складно.

Та повернення до мiста ледве не звело мене з розуму…

У громадському транспортi – автобусi, тролейбусi чи маршрутцi нiхто не питаеться дозволу доторкатися до тебе – та й доторкаеться не з власноi волi. Ледь я встиг сiсти до автобуса, як людська штовханина довела мене до того, що я – дорослий чоловiк – забився у самий куточок перед останнiм сидiнням i переляканими невидющими очима дивився кудись перед себе, з усiх намагаючись не закричати. Потiк людських емоцiй пройшовся по моiй свiдомостi, як гусеничний трактор по паркету – лишаючи повний хаос. Дорослi, малi, хворi i сильнi, задоволенi i нещаснi – всi вони лишали якийсь слiд по собi, який розгортався не вiдразу, а протягом кiлькох секунд, наповнюючи голову гудiнням, мов вiд реактивного лiтака. Потужна лавина вiдчуттiв i картин переплелася у страшенний венiгрет: церкви, лiкарнi, кохання, школи й iнститути, бiйки i поцiлунки, сум i безпробудна сiрiсть – усе це вiдразу химерним чином переплiталося одне з одним, загрожуючи звести мене з розуму, а бiдолашну голову – розiрватися на тисячi шматкiв, як у примiтивному мультику.

Я вийшов на останнiй зупинцi, старанно обминаючи поодиноких пасажирiв, i не ризикнув зайти знову до громадського транспорту.

Зупинив на вулицi «грача» i тремтячою рукою дiстав iз гаманця готiвку. Тiльки б забитися у найтiснiший куток i нiчого – й нiкого! – не бачити.

Пляшка пива, випита з горла на мiсцi – бiля ларька неподалiк мого будинку – трохи допомогла заспокоiтися. Ще кiлька я прихопив iз собою.

Проте замiсть улягтися, моя панiка перед поiздками громадським транспортом нiкуди не зникла; i зрозумiвши увечерi, що я просто неспроможний пiти на такий подвиг знову завтра вранцi, я вкотре спробував заспокоiтися i скласти план подальших дiй.

Про те, щоб повернутися на роботу, поки що не могло бути й мови – занадто багато зусиль це вiд мене потребувало. І хоча у глибинi свiдомостi ще жеврiла надiя, що мiй нинiшнiй стан – один iз варiантiв пост травматичного синдрому i це якось мине разом iз головним болем i короткими запамороченнями, якi вiднедавна стали менi знайомими, та повнiстю сподiватися на це не доводилося.

Найкраще, що я мiг зробити – це зателефонувати на роботу i попросити ще тиждень за власний рахунок, аби за цей час якось прийти до тями. І вирiшити, як жити далi. Що я, власне, i зробив. Звичайно, особливоi радостi у керiвництва мое прохання не викликало, проте мене погодилися вiдпустити «долiковуватися».

Пiсля необхiдного дзвiнка настрiй вiдразу пiднявся i темна пелена страху перед необхiднiстю знову виходити у мiсто потроху розсiялася. Зрештою, тепер я можу це робити iз власноi волi, а не по необхiдностi. Аби щось з’ясувати про свiй новий стан, я вирiшив пошукати вiдповiдей в Інтернетi.

З важкою головою i ще бiльшою купою запитань, анiж вони у мене були до того, як я почав пошуки, о пiв на третю ночi я нарештi вийшов з мережi.

Тепер надiя позбутися неочiкуваного «дару» стала майже примарною – я зустрiв безлiч iсторiй про те, як люди, перебуваючи на межi мiж життям i смертю, i повертаючись «з того свiту» приносили з собою новi здiбностi. Деякi починали бачити ауру, деякi набували сили допомагати iншим або ще щось. Мiй випадок не був типовим, проте, (як я себе переконував) – i не найгiршим – що було б, аби я здобув сили впливати на людей безпосередньо, або убивати когось без прямого контакту? Одна необережна емоцiя – i муки сумлiння на все життя… Мiй новий дар не був, як менi здавалося, надто корисним, проте i занадто змiнюватися вiн мене теж не зобов’язував. Перегортавши гору записiв i проаналiзувавши свою ситуацiю, я зрозумiв що те, що зi мною вiдбуваеться – щось на зразок загостреноi форми емпатii, тобто здатностi вiдчувати чужi емоцii. Думок читати я не вмiв (i на тому спасибi), проте мiг дiзнатися про переживання людини i ii думки пiд час цих переживань. Бiльше того – я вiдразу бачив цiльну картину, перебуваючи нiби на мiсцi того, до кого «пiдключився». А от незвичним для такого випадку (якщо все iнше можна було назвати звичним!) було те, що я вiдчував не те, що iнша людина переживае у цю мить, а ii нещодавнi сильнi емоцii. Це пiдтверджував i випадок з лiкарем, що турбувався про нещодавно проведену операцiю, i з матiр’ю, що була ще пiд впливом переживань за мене, i про здоров’я та поведiнку батька й дядька разом узятих. А молода медсестричка загадувала нiч кохання – саме тому я бачив тi образи, якi не зразу змiг зрозумiти…