Тигри

Тигри
Емма Андiевська

«Тигри» Емми Андiевськоi – збiрка новел, лейтмотивом якоi е самотнiсть сучасноi людини у мiстi***. Авторка акцентуе увагу на складностях урбанiстичних реалiй з життям у квартирах-коробках та шаленим темпом, у якому почасти губиться людянiсть. Свiтову славу письменницi принесли прозовi твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапiта», «Тигри», «Казка про яян», поетичнi збiрки «Народження iдола», «Наука про землю», «Вiлли над морем», «Мiражi», «Мiста-валети», «Шухляднi краевиди» та iн. Емма Андiевська – украiнська письменниця та художниця, яка працюе у стилi сюрреалiзму та герметизму

Емма Андiевська

ТИГРИ

БАШТАН

У мене за вiкном баштан. Вiн кiлькаповерховий, з динями й кавунами, але там ростуть i м’ясорубки. Цi м’ясорубки, здаеться, конденсатори тишi, хоч точного iх призначення я не знаю. Люди, що ходять внизу по цементному подвiр’i, баштану не помiчають. Навiть я сам, коли спускаюся вниз i знизу дивлюся вгору, не завжди його зауважую. Тому я досi вагаюся, чи його тiльки увечорi приносить вiтром з пiвдня, чи вдень баштан просто набирае барви повiтря, i його важко помiтити. Бо те, що вiн мiниться хамелеоном, це менi давно впало в око.

Баштан за моiм вiкном цiлий рiк. Правда, коли я вiдчиняю дверi, то його протягом заносить i в кiмнату, i тодi вiн висить над лямпою або бiля полиць з книгами, але я все таки звик, що вiн у мене за вiкном. Так менi зручнiше. Бо я люблю порядок, а коли я ножем пробую кавуни, то багато соку тече по пiдлозi, i тодi важко дихати. А я люблю дихати. Я цiлими годинами можу лежати й дихати, зосереджено вбираючи ландшафти в легенi, бо я свiт сприймаю через легенi.

Я тримаю баштан зразу ж за вiкном, так що менi не треба навiть виходити на балькон або вихилятися з вiкна, щоб його дiстати. Зрештою, баштан знае моi руки, i вистачае менi простягнути ножа, як вiн сам напливае менi на пальцi. Я одним рухом леза розтинаю кавун i виймаю середину. Я ходжу босий по кiмнатi, поiдаючи кавун за кавуном, а сусiди за стiнами бiгають з квартири в квартиру, сповiщаючи один одному, що я знову почав ходити. Вони не знають, що вiд кавунiв я важчаю, i моi кроки втрачають певнiсть. І що тодi з м’ясорубок менi чути тоненьку музику.

ПРОСТОРИ

Почавши у вiльнi вiд працi хвилини колекцiонувати простори, не мiгши бiльше дивитися, як люди розкидаються просторами, якi iм Дано при народженнi, я ще не уявляв, яких розмiрiв набере моя колекцiя. І все почалося з того, що одного дня я просто не витримав, дивлячись на слiпучий простiр, який вiдкривався кожного разу, як мiй колега, що носить перевiряти до мене статистичнi таблицi, починав сплескувати руками, Нарiкаючи на свiт i на людей. Переконавшись, що нiкого поблизу нема, я запропонував йому за мою мiсячну платню вiдступити менi той простiр, який вiдкривався кожного разу, як вiн розводив руками. Я навiть опустив очi на акти на столi, щоб поглядом не зрадити, наскiльки менi хотiлося мати його простiр, бож я знав, що такий первинний простiр, куди ще не ступала нiчия нога, де повiтря аж рипiло вiд свiжости, вартий i рiчноi, платнi, але мiй колега вирiшив, що я жартую. Вiн глянув на мене, подумавши мить над тим, що мiй жарт до нього не дiйшов, але незручно показувати, що вiн не розумiе мого жарту або що мiй жарт недотепний, посмiхнувся i, махнувши рукою востанне, бо пiсля того, як простiр став моею власнiстю, вiн уже не розмахував руками, нарiкаючи, що в нього вiд рiзких рухiв коле в серцi, заявив, що я можу мати його простiр задурно. Вiн, здаеться, так i до смерти не зрозумiв, що подарував менi простiр, якому позаздрив би не один могутнiй володар, хоч я, бувши засадничо чесною людиною, кiлька разiв нагадував, бачачи, як вiн у розмовi, забуваючи, що в нього вже нема колишнього простору, сплескуе рудами i тодi хапаеться за серце. Але люди вiрять очевидно лише в те, у що iм найзручнiше вiрити, моi роз’яснення не мали жодних наслiдкiв, i так я став власником свого першого простору. Пiсля цього я назбирав чимало просторiв, навiть не розвинувши якоiсь особливоi системи, щоб дешевше поповнити свою колекцiю. Люди на диво не цiнували простору, який вони носили з собою, все це лежало роками невикористане, i я зробив висновок, що люди простором не цiкавляться. Адже мое найбiльше надбання, половину всесвiту з кiлькома галактиками, я набув у волоцюги на вокзалi за пiв пляшки вина за кiлька хвилин до того, як сiдав у потяг, щоб iхати до одного мого колеги. Менi аж прикро згадувати, що коли я натякнув йому про цiннiсть його простору, не волiючи його ошукувати, то вiн перелякався, що менi шкода пiвпляшки вина за, як вiн висловився, «свiже повiтря», i я поспiшив замовкнути, щоб не втратити простiр, який ладен був уже вислизнути у мене з-пiд рук. З часом я став таким багатим, що багатства перестали мене цiкавити, та й зрештою, що я мiг ще хотiти, коли на землi не iснувало людини, яка була б спроможна вiдкупити в мене бодай частину моiх надбань. Я мусiв би бути задоволений, але я не можу сказати, що я щасливий, бо мiй сусiд, старенький рентнер, що живе надi мною, мае невеликий шматочок простору, який вiн не продае, шматочок простору, не бiльший за мiй капелюх, але цей маленький клаптик простору межуе з Богом, i це те, що зводить усi моi багатства нанiвець.

ТИГРИ

Перша пiдозра, що це тигри, з’явилася в мене колись ополуднi, коли в кiмнатi було повно сонця. Дивлячись на плями й смуги, що рухалися навколо, я не мiг позбутися вiдчуття, що пiд соняшними плямами щонайменше з десяток тигрiв i всi вони гасають через стiльцi й тапчани, нехтуючи пристойним поводженням. Я, звичайно, не можу твердити, що тодi саме я iх помiтив. Нi. Просто я вiдчув, що навколо мене якось не так, хоч я зразу й не змiг би пояснити, чому не так. Справа в тому, що я не спостережливий, i тому щойно коли вони стали щодня товктися в моему помешканнi, мало не звалюючи мене з нiг, особливо коли я носив щось у руках i не мав змоги дивитися собi пiд ноги, я почав приглядатися до того, що ранiше вважав за соняшнi плями. Тепер менi, звичайно, ясно, що якби я був спостережливий, я напевно й ранiше зауважив би, як не раз в найгустiший дощ у мене в помешканнi аж мигтiло вiд соняшних плям i смуг, i почав би думати, чи не ховаються, бува, за соняшними плямами тигри, якi чомусь облюбили мое помешкання, хоч я й не мiг уявити, звiдкiля вони могли до мене потрапити, якщо вони не мешкали в меблях, чи за карнизом попiд стiнами. Ймовiрно я так до кiнця свого життя iх i не зауважив би, якби мене колись не розсердили сусiди, якi почали допитуватися, що це, мовляв, у мене в помешканнi час вiд часу так гасае, хоч у мене нiколи не бувало жодних вiдвiдувачiв та i я сам завжди ходив удома в м’яких хатнiх черевиках, щоб не турбувати сусiдiв. Я сам не любив, коли мене турбують, i тому мав повне розумiння до iнших, але така несправедливiсть мене глибоко образила. Я собi не дозволяв у помешканнi навiть голосно чхнути, щоб н, е потурбувати когось за стiною, а вони не посоромилися запевняти, що в моему помешканнi щось гасае. Звичайно, я вiдповiв iм, що при теперiшньому будуваннi домiв i взагалi бiльших споруд акустика в будiвлях за браком вiдповiдного будiвельного матерiялу перемiщена, i тому тi, що