Роман про людське призначення

Роман про людське призначення
Емма Андiевська

«Роман про людське призначення» Емми Андiевськоi – твiр iз фантастичним сюжетом, у якому порушено ряд актуальних тем, зокрема, сенс людського життя, проблема емiграцii, радянська iмперська неволя Украiни тощо***. У 1984 роцi авторка одержала за цей роман лiтературну премiю Фундацii Тетяни та Омеляна Антоновичiв. Свiтову славу письменницi принесли прозовi твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапiта», «Тигри», «Казка про яян», поетичнi збiрки «Народження iдола», «Наука про землю», «Вiлли над морем», «Мiражi», «Мiста-валети», «Шухляднi краевиди» та iн. Емма Андiевська – украiнська письменниця та художниця, яка працюе у стилi сюрреалiзму та герметизму.

Емма Андiевська

РОМАН ПРО ЛЮДСЬКЕ ПРИЗНАЧЕННЯ

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

– Яке призначення людини?

– Чому конче призначення? Хто сказав, що людина взагалi мае якесь призначення?

– На такiй самiй пiдставi можна твердити i протилежне.

– Облиш. Сьогоднi я не годен нi про що думати, тим бiльше, коли за нами i далi гнатиметься цей навiжений Федiр.

– Вiн не за нами, а за Безручком.

– Не сперечайся. За нами. Тiльки досi вiн нас ще не помiтив. Тобто, звiсно, помiтив, лише це не дiйшло до його свiдомости. Але якщо ми притьмом не вскочимо за ворiтницю, то воно зараз дiйде, бо вiн уже наздоганяе Безручка.

– Нiчого вiн не наздоганяе. Ти просто користуешся нагодою, аби висмикнутися з кола.

– Ти надто впертий i нетерплячий.

– Послухай, як вiн репетуе? Ну?

– Ну то й що?

– Як що? Кiнець. Як довго я ходитиму в янголах-охоронцях?

– Можеш лiтати.

– Вiдкриття.

– Ну чого ти врештi-решт юшишся?

– Це означае кiнець.

– Це так само означае початок.

– З призначенням?

– Той, хто за остаточне, завжди програе.

– Алеж слухай! Вiдкрий вуха й слухай. Ну?

* * *

– Іване Дмитровичу! Пане Безручко!

Безручко загальмував дитячий вiзок, у якому мiж алюмiнiевою виваркою з прилютованою покришкою чи, може, й барабаном, стосом полинялих iлюстрованих журналiв та двома пляшками непрозороi рiдини сидiла бiла гуска, похитуючи абрикосовою шиею, – протер скельця у дротянiй оправi й глянув на Федора.

– Я вас кличу вже другу вулицю!

– Доброго вечора.

– Так, певне. Доброго вечора. Даруйте, я ще зовсiм захекався, женучи за вами. Ви з новим надбанням. І вiзок, i гуска!

– Юнона, – поправив Федора Безручко.

– А, я пригадую. Минулого разу ви були в розпачi, де дiстати рожевого флямiнга, щоб перевiрити винахiд, а тут, на пихо, навiть у звiринцi – самi бiлi, бо iх не годують морквою, – i тому в Юнони – абрикосова шия?

– Нi, це пiсля вибуху. Нiжка вiд стiльця, борода й половина щоки молодика, який надто квапився переставити мене туди, де ми однак усi будемо, розматерiялiзувалися на ii шиi.

– То ви остаточно досягли мети?

– Як вам сказати. Воно виявилося дещо складнiше, нiж я припускав. Але я на правильному шляху.

– Пiсля останньоi зустрiчi я багато думав про ваб, та ви – як у воду. Минулого тижня я цiлу добу швендяв мiстом, – знову напало безсоння, тепер саме повня, i на ногах ii легше переносити, – я зазирав до всiх паркiв i скверiв, сподiваючися вас побачити. Якщо у вас нема iнших плянiв, то чи не погодилися б ви бодай на одну нiч до мене? З усiм майном, очевидно. Я вам не заважатиму, а Юнонi…

– Вона чиста, – заспокоiв Безручко, перехопивши погляд Федора, який з деяким сумнiвом глипнув на добре вгодованого птаха, бо йому здалося, нiби гуска пiдморгнула йому, а тодi, саме як Безручко нахилився, щоб пiдтягти мiцнiше мотузку, якою була прив’язана пiдошва до лiвого черевика, а Федiр подумав, що треба себе дещицю й контролювати, аби не чiтко усвiдомленi здогади, якi паразитували в мозку, не накладалися на зовнiшнiй перебiг баченого, деформуючи дiйсний стан речей, – висолопила йому товстий, не гусячий, а явно людський червоний язик з малим укусом на боцi, точнiсiнько такий, як ще вчора у ваннi це вiдобразило вицвiле, запотiле дзеркало, коли Федiр вирiшив пересвiдчитися, чи на мiсцi пошкоджених клiтин (адже саме з того боку вiн завжди прикушував язика) не росте, бува, пiстрякова пухлина.

– У мене тепер нове помешкання, – змусив себе зосередитися Федiр, – отут одразу за рогом. Тобто, воно не нове, а досить таки старе й абияк уряджене, але тут принаймнi нiхто не заглядае менi через плече. Ну i дешевше, бо я останнiм часом рiдше дiстаю замовлення.

– Тодi ви хотiли повертатися до Перу? Там усе ще будiвельникам добре платять?

– Так. Тiльки я передумав.

– Ми вже десь iз рiк не бачилися?

– Трохи менше. Вiд Великодня. Дозвольте вам допомогти? Подвiр’я замикають, i тут безлiч закуткiв, бож будинок старий. Справдi, повно нiш, де можна залишити все майно, i до ранку нiхто не рушить.

– Вiзок нехай. Тiльки з Юноною i скринею я не розлучаюся.

Федiр пильнiше зупинив погляд на вiзку, шукаючи поруч виварки, пляшок i журналiв знану йому Безручкову фанерну скриню, на якiй волоцюги-жартуни, у товариствi яких деякий час бiля п’едесталю цементноi купальницi недалеко вiд Ізару ночував Безручко, пiсля наглоi смерти дружини й сина призвичаюючися до життя бездомника, зобразили двох тiлистих охрових наяд з орхiдеею-водограем на грудях, що кожного разу бив Федора в саме серце, оприсутнюючи на всю пам’ять того зовсiм iншого, усмiхненого й випещеного Безручка так, як вiн невдовзi пiсля повороту з Америки (де, як злiсно подейкували покривдженi долею невдахи, на вiдмiну вiд iнших гарувальникiв, за порiвняно недовгий час збив мало не мiльйоннi статки, аби, замiсть продовжувати карколомну кар’еру, – з мамутовоi столицi, на яку побожно скеровували погляди всi скоробагатьки, назавжди повернутися до загумiнковоi Европи, купивши на околицi Мюнхену вiллу, й не спокiйно доживати вiку, а заходитися пiклуватися найзачучвiренiшою украiнською голотою, що так i присохла пiсля таборiв, через туберкульозу й немощi нiкуди далi не виiхавши на лiпшi заробiтки, ба бiльше, вiддати до послуг не завжди причесаних i митих емiграцiйних молодикiв, народжених уже пiсля вiйни в лiпших достатках, що згодом багато декому завадило стати людиною, – не лише пiдвал, бiльшу половину першого поверху та обидвi мансарди, а й свiй гаманець i час, хоча тi, що, – як висловлювався Любко Нетудигора, – бачили Безручка на обидвi нирки, мали на це iнше пояснення, а саме: мовляв, Безручко завiв у своiй вiллi шарварок зовсiм не на те, – як про то лускався Сашко Лопата, – аби ним закамуфлювати якийсь там нiбито винахiд, якого i взагалi нiколи не iснувало, хоч про той винахiд рiзнi оглухи, на зразок Генка Маковецького, й теревенили, начебто вiн, той винахiд, нерозривно пов’язаний з оновленням усього людства, духовним перетворенням людини, а заразом i незалежнiстю Украiни, як передумови до внутрiшнього очищення, бо iнакше нiколи не запануе рiвновага мiж свiтлом i тьмою, котра затисла свiт у кривавi лещата, – а на те, аби затушкувати злочинну дiяльнiсть, бо насправдi Безручко не благодiйник, – благодiйники iснують лише в маячному уроеннi слинявих недорiк, – а завербована радянщиками продажна шкура без натяку на сумлiння, що ловить у своi тенета недосвiдчених м’якодухих придуркiв, аби* iхнiми руками – хiба не пiдiслали радянщики Сташинського, щоб замордувати Бандеру? та й чи тiльки його одного? – нищити все, що нагадувало б украiнцям про iхню iсторiю, гiднiсть, славу й подвиги, – чи ж не лiпше, аби украiнцiв винищували самi ж украiнцi? кращого й уявити не треба! – хоч би й що там iнакше плескали, надриваючи писки вiд вух до вух, рiзнi говорii на зразок Юрка Олiйника чи Миросi Казан, що з Остапом Чернецьким учащала на проби до Безручкового пiдвалу- майстернi для бандур, де фанатичний Грицько Саламаха навчав ледачих смаркачiв i перестаркiв-дiвуль не лише гри, а й умiння самому виготовити бандуру, – а Мирося, падкуючи перед Юлiяном Кописткою, тодi ще не втратила надii, що дорога до Юлiянового задротованого серця лежить виключно через бандуру, яку Мирося зi мстивою насолодою потрощила на цурпалки того ж дня, як довiдалася, що, попри ii жертвеннi старання, – скiльки здоров’я, витримки й часу коштувала iй та анатемська бандура! – Юлiян заручився, а за тиждень, – подумати лише, за тиждень! коли Мирося згайнувала на Юлiяна найкращих п’ять рокiв, а дiвочий вiк не чоловiчий! – i побрався з ненависною, довготелесою, чистiсiнько: «дiвко, подай горобця!» – Наталкою Ковганiвною, яка в життi нiколи й до рук не брала диявольського iнструмента, мучачися над опануванням якого, Мирося колись у спорожнiлому пiдвалi, коли вже порозходилися учнi, на власнi музичнi вуха, якi марно чекали на Юлiяновi кроки, чула, як Безручко, схвильований новими арештами й дедалi жорстокiшими переслiдуваннями на Украiнi, запевняв загонистого Костя Бурлая, що твердив катеринкою, нiби в усiх своiх лихах виннi самi тiльки украiнцi, i це триватиме доти, доки вони не навчаться затятiше себе боронити i голоснiше кричати про своi кривди, а то мiльйонами виморюють, i пес не гавкне, – мовляв, якби його, Безручкiв, винахiд був здiйснений за Центральноi Ради, то люди тепер не тинялися б по свiту, вiдбiгаючи свого роду й племени, а жили б на вiльнiй не русифiкованiй Украiнi, за незалежнiсть якоi полягло й далi гине стiльки найкращих голiв, – проте воно нiбито ще не все втрачене, – хоч i виглядае, наче навколо суцiльнi мури i украiнському народовi треба щезнути з лиця землi, ставши безiменним погноем для нахабнiшоi нацii, – бо вистачае, аби нехай навiть одна однiсiнька людина, для якоi справедливiсть, людська гiднiсть, доброта й елементарна поряднiсть – не порожнiй звук, перейнялася недосяжним, поклавши його за змiст свого життя, щоб нездiйсненне – здiйснилося, оскiльки не виключене, що саме в цьому стремлiннi: головою крiзь мури до недосяжного – i мiститься людське призначення, хоча людина того й не знае, а часто й не хоче знати, покладаючися з лiнощiв на випадок або, коли вже дiйсно повна безвихiдь, на провидiння: як уже нема жодноi ради, то нехай воно штовхае затурканого чоловiка на путiвець, вiд якого, може, й Безручко не здолав би вiдпекатися, щоб…). – У супроводi дружини (про ii лососеву сукню ще довго трудили невтомнi язики емiграцiйнi манiрницi, вболiваючи за долю цiлоi нацii, в якоi занепадають смаки, що, як вiдомо, тягне за собою свiтовi катаклiзми) та смаркача-сина у смокiнгу (тодi ще не так густо, як кiлькома роками пiзнiше виряджувалися на украiнськi забави), явився на Маланку з опаловою орхiдеею на вилозi, i Федiр тодi вперше пiсля хвилевоi вiдрази до квiтки (що то знак для Паливоди, Федiр довiдався значно пiзнiше, сидячи на терасi каварнi з Паливодою, який, спостерiгаючи полiт галок навколо дiрок пiд банями собору Дiви Марii, зрадив, що вiн приiхав не так на мiжнародний конгрес альхемiкiв, як радше для зустрiчi з Безручком, з яким вiн нав’язав був, а тодi на кiлька рокiв втратив, – що загальмувало всi його дослiди, – тiснiший контакт, щойно Безручко – частково на його, Паливоди, прохання, – повернувся до Европи, невдовзi пiсля чого на Маланцi Федiр уперше й побачив його з орхiдеею, наче викапаною з бразiлiйських хащiв, де витривалiшi украiнськi поселенцi, тiкаючи вiд радянського раю, залишилися освоювати пекельний пралiс, звiдки йому, Федоровi, та Василевi Савченковi, який попервах ще намовляв Федора пiти углиб пошукати дiямантiв, пощастило ледве живим пiсля тропiчноi пропасницi, – дослiвно: сама шкiра й костi, – дiстатися до Перу, аж ще за пiвроку знайомi ледве пiзнавали, що то – Федiр) – вичув бiля Безручка, попри те, що невтомнi емiграцiйнi балакуни, як Сiзiфи, гримiли один перед одним брилами остогидлоi буденщини, яка забивае памороки й менш подразливим одинакам, нiж Федiр (а Безручко тодi так само жартував i молов непотрiб, як то переважно мелють на багатолюдних збiговиськах, на яких i зроду Федоровоi ноги не було б, якби не Марiйка), однак Федiр ще тодi вперше вичув бiля Безручка товсте, цвяхувате на дотик (Федiр аж зацiпенiв, коли замiсть шкiри на ньому потекла фiялкова в шафранових цятках блискавка) чiтко окреслене силове поле, яке тепер, – i то зовсiм не тому, що гуска подивилася на Федора блiдофiялковими орхiдейними очима, щойно Безручко заходився обережно висмикувати з вiзка, притримуючи правою рукою, як немовлячi сiдницi, виварку-барабан, – набрало остаточного об’ему й пружности.

– Барабан-виварку можете лишити у цiй нiшi. Майно не пропаде, – зосереджено мовив Федiр, проймаючися раптом аж надривним спiвчуттям до обох Безручкiв, а крiзь нього й до самого себе, а особливо до тiеi нiбито чужоi частки в собi, що виникла в ньому пiд час пропасницi у вiчнозелених нетрях, коли над ним висiло, випалюючи нутрощi й мозок, подвоене обличчя Василя, з якого зiркою на всi боки виростали, щомитi змiнюючися, завдяки геометричному татуюванню, дедалi потворнiшi звiрячi пики, за котрими вiн, завмираючи, стежив, як тепер за Безручком (бо в душi калатав кривавий згусток, що безпосередньо, хоч i не знати як, стосувався i його, Федоровоi долi, виповнюючи все ество ламким неспокоем), i Федоровi здалося, нiби не вiн, а крiзь нього весь свiт, що нагло крiзь його зiницi отримав усепроникальну видющiсть, уважно стежить (оскiльки вiд цього залежить остаточне i едине призначення, яке ще надто полохае його), – як обережно вже цей обшарпаний, але наче справжнiший, а, головне, остаточний Безручко, для якого покищо закiнчилися наступнi перевтiлення, виймае з вiзка круглий агрегат, стримуваний алюмiнiевою покришкою на двох замках, подiбних до баранячого шлунку, що його Федiр з лiкувальною метою купив на базарi в Лiмi напередоднi вiд’iзду до Европи.

– Це не барабан. І не виварка. А скриня. Власного виробу. Чи коли волiете: сплющена сфера з ручкою. Моя фанерна почала протiкати, i я мало не втратив винаходу.

– Нi. Я нiчого. Зрештою, чому скринi не бути круглiй i алюмiнiевiй? Дозвольте, я вам допоможу.

– Нi, нi, боронь Боже! За жодних обставин! Юнону й скриню я нестиму сам.

– На Юнону я не претендую, алеж вам справдi важко.

– Якщо я вам доручу скриню, може статися вибух, бо вона запрограмована виключно на довжину коливань моеi правицi.