Міфи та легенди українців
Коли ж позліталися усі птахи, то не виявилося крука, і птахи два дні без їжі сиділи та чекали на нього. Врешті третього дня крук прилетів і пояснив, що літав світами, роззираючись, чого більше – гір чи долин.
– І чого ж більше? – поцікавився Кук.
– Долин.
– Брешеш, має бути порівну.
– Долин більше, бо я і ту гору за долину рахую, де вода стоїть.
Кук відпустив птахів на пошуки харчів і звелів зібратися наступного дня. Але і наступного дня не з’явився крук, а прилетів аж на третій і сказав, що рахував, якого дерева більше – сухого чи зеленого.
– І якого більше? – спитав Кук.
– Сухого.
– Брешеш, – не повірив Кук. – Має бути порівну.
– Але я рахував за сухе і те, в якого бодай одна гілка засохла.
І знову Кук відпустив птахів на пошуки харчів та звелів їм зібратися завтра. І знову крук пропав, чекали його два дні, доки він не прилетів і не сказав, що цього разу рахував чоловіків і жінок.
– І кого ж було більше? – спитав Кук.
– Жінок.
– Брешеш! – заперечив Кук.
– Жінок більше, – стояв на своєму крук. – Бо я і того чоловіка за жінку рахую, котрий своєї жінки слухається.
Тільки зараз Кук зрозумів свою помилку і відпустив птаство.
Але так сталося, що птахи довідалися про наміри Кука і вирішили вибрати нового царя, а старого вбити. Убити Кука зголосився Сокіл, але при одній умові – що Кука хтось виманить на дерево.
І тут виявилося, що Кук жив у норі під горою, на вершині якої ріс розлогий дуб, але Кук дуже рідко злітав на дерева. Птахи попросили Зозулю, щоб вона виманила його. Але Зозуля саме сиділа на яйцях і не могла відлучитися. Птахи обіцяли висидіти яйця за неї. Якби ж то вони здогадувалися, що їм це доведеться робити вічно!
Отже, Зозуля підлетіла до нори та почала дрочитися з Куком.
– Куку! Куку!
Кук розсердився, виліз із нори, а вона шуг на дуба. Кук знову сховався в нору. Так вона його зачіпала доти, доки він таки не помчався за нею навздогін і не злетів на дуба. У ту ж мить кинувся на нього каменем Сокіл та забив його.
Кук упав з дерева, і хоч лежав непорушно, але птахи боялися підступити ближче. Тоді підлетіла Зозуля і стала кукати, але Кук не відзивався. Врешті вона сіла біля нього і засміялася:
– Хи-хи!.. Куку по Куку!
Птахи вибрали королем Сокола. А Зозулині яйця відтоді мусять висиджувати інші птахи.
Страхопуд
На Закарпатті, біля гори Петрос, жив у глибокій норі Страхопуд.
Це велетенське чудовисько було подібним водночас і до людини, і до звірини. Голову мав людську, але величезну, як у здоровенного вола. А писок – як у ведмедя, а тіло заросле шерстю. Ходило страховище і на чотирьох, і на двох ногах.
Страхопуд любив вилазити зі своєї нори, спускатися до села, сісти на ґруні й спостерігати за людьми. Коли ж він голоднів, то так ревів, що земля дрижала, дерева тремтіли і листя сипалося. Від страху люди втікали, ховалися, щоб їх страховище не бачило.
А Страхопуд ревів і ревів:
– Я голо-о-о-ден!
І мусили люди щоп’ятої доби віддавати йому якусь худобу; аж ось настав такий час, що худоби забракло – вже все пожер Страхопуд. І тоді до нього пішло двоє дітей-близнюків, хлопчик і дівчинка. І поки дівчинка, зійшовши на одну гору, відвертала Стра-хопудову увагу, хлопчик з другої гори розстріляв його з лука. В останньому передсмертному пориві потвора досягла дівчинку і вбила.
Люди спалили потвору, а гори на честь дітей назвали Петрос і Близниця.
Морські люди
Коли переводив Мойсей народ єврейський через Чермне (Червоне) море, під час утечі євреїв з Єгипту, Бог звелів йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув – і води розійшлися в обидва боки, звільняючи рівну дорогу на протилежний берег. Щойно тільки євреї вийшли з дна моря, як наспіли «фараони» (тобто єгиптяни) і собі кинулися бігти дном моря. Як уже вони були посередині, Бог прорік до Мойсея: «Махни рукою на море!» Мойсей махнув. Води зімкнулися, і від «фараонів» не лишилося й сліду.
Люди фараонові перетворилися на риб з головами людськими. І коні, і зброя перетворилися на риб, і на рибах з коней шерсть кінська, і шкура на них завтовшки з палець.
Півриби-півжінки, що живуть у морі, називаються мемозина-ми. Вони мають великі перса і чудове волосся, вродливі й наділені знадливим голосом, дуже гарно співають та так, що море затихає і не хвилює, а люди можуть заслухатися навіки. Їм приписують створення всіх відомих у народі пісень і казок. Склавши нову пісню, вони записують її на камені і кидають на берег. Там само розповідається про моряка, що був очевидцем саме такого випадку: «Оце, – каже, – п’ють горілку бурлаки, а на камінь дивляться. П’ють і дивляться, а потім давай співать бурлацьких…»
По суботах, коли зазвичай грає море, на поверхню його випливають «морські люди» й починають співати різних пісень, а чумаки стоять у цей час на березі й навчаються від них, а потім розвозять всюди по містах і селах.
Часто траплялося, що мемозини своїм співом присипляли цілі кораблі – геть уся корабельна залога поринала в глибокий сон, і тоді вони перекидали корабель або виводили на скелі й кидали напризволяще. Відігнати їх вдавалося тільки гарматними пострілами.
Бог для них і їжу особливу призначив. Чоловіки-фараони інколи виходять на берег і марширують закуті в залізо, а зброя їхня аж ряхтить від сонця.
Морські люди з нетерпінням чекають, коли настане кінець світу. Під час шторму вони вистрибують з води і, переслідуючи корабель, весь час питають:
– Чи скоро настане кінець світу?
Бувалі морці на те відповідають:
– Вчора світ скінчився! Вчора!
Впіймати Морську людину дуже важко, бо вона здатна перерізати хвостом будь-яку сіть. Одного такого були впіймали і три дні тримали у шаплику. Він сидів, скулившись і витріщивши очі, та коли врешті випустили його в море, він почав стрибати й плескати в долоні.
Святий Юрій та бідний вовк
Вув собі бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От і пішов до святого Юрія, котрий звірами порядкує, просити їжі. Приходить до нього та приставився таким бідним, таким бідним, ще гірше, ніж був.
– Святий Юрію, – каже, – милостивий, дай чого їсти, бо пропаду з голоду.
– А чого тобі їсти?
– Чого дай, то дай.
– Отам на луках пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, оту й з’їж.
От вовк мерщій від святого – трюх-трюх – так біжить! Та до кобили:
– Здорова була, кобило. Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.
– Що ж ти таке, що ти мене будеш їсти?
– Вовк! – каже.
– Та брешеш, – собака.
– Їй-богу, – каже, – вовк.
– Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене їсти?
– А з голови.
– Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай з хвоста. Поки доїси до середини, – а я все буду пастись, – та й доситішаю. Тоді ти й закусиш ситеньким.
– Чи так, то й так, – каже вовк.
Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику… Вовк не знає вже, чи на сім, чи на тім світі. А кобила як дремене – аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?!»
От він знов потяг до святого Юрія просити їжі.
– Святий Юрію, – каже, – милостивий. Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
– Хіба, – каже святий Юрій, – тобі кобили мало?
Вовк лається:
– Хай, – каже, – з неї шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наївся, а мало пики не розбила…
– Ну, коли так, – каже святий Юрій, – то піди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
– Здоров, баране.
– Здоров.
– Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що їстимеш мене?
– Вовк, – каже.
– Та брешеш, – собака.
– Ні, їй-богу, – каже, – вовк.
– А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
– Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій – не як.
– Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже наважив мене з’їсти, то стань краще он там над яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
– Ставаймо, – каже вовк.
От став він якраз над кручею – така круча! Роззявив рот, так тая паща аж зяє: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк – беркиць у яр… Добре наївся. Сів тоді сердега та й плаче:
– Чи я не дурний, чи я не скажений… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у рот ускочило?…
Думав-думав та й пішов знову просить їжі до святого Юрія.
– Святий Юрію, – каже, – милостивий. Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.
Святий Юрій каже:
– Такий з тебе їдець. Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою робити: піди, там чоловік по дорозі згубив сало – то й твоє, воно нікуди не втече.
Послухав вовк, прийшов на місце – аж лежить сало. Він сів та й думає:
«Добре, з’їм я його. Але ж воно солоне – пити захочеться. Піду спершу нап’юся, а тоді вже й з’їм».
Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, – повернувся – коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк – нема сала. От сів та й плаче:
– Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки не ївши п’є.
Сидів-сидів, а їсти аж-аж-аж… Йде знову до святого просити їжі.
– Святий Юрію, – каже, – милостивий! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу.
– Та й набрид же ти, – каже, – з тією їжею. Та що вже з тобою говорити, піди, там, недалечко від села, пасеться свиня, – оту й з’їж.
Пішов.
– Здоров, свине.
– Здоров.
– Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
– Вовк!
– Брешеш, – собака.
– Ні, – каже, – вовк.
– Хіба ж, – каже, – вовкові їсти нічого?
– Нічого, – каже.
– Коли ж, – каже, – нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, – може, й тебе виберуть.
– Чи так, то й так. Вези.
Сів на свиню. Прибіга в село, а свиня як закувіка – аж вовк перелякався.
– Чого се ти, – каже, – кричиш?
– Та це ж я, – каже, – скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.
Коли це люди як сунуть з хат з кочергами, з рогачами, з лопатами… Хто що запопав. У вовка аж дух сперло од страху. От він потихеньку до свині:
– Скажи, чого це так багато народу біжить?
– Та це ж, – каже, – для тебе.
От народ як зсадив вовка, як почав періщити, то вже йому й їсти перехотілося – насилу живий вирвався.
Як дремене, та прямо до святого Юрія.
– Святий Юрію, – каже, – милостивий. Дай чого-небудь хоч крихітку попоїсти, а то от-от кінець віку.
Святий Юрій каже:
– Піди, там он іде кравець. Нападеш на нього та й поживишся.
Ледве потопав вовк. Перестріва на дорозі кравця:
– Здоров, чоловіче.
– Здоров.
– Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що станеш мене їсти?
– Вовк, – каже.
– Брешеш, – собака.
– Ні, – каже, – їй-богу вовк.
– Та й малий же ти з біса. Ану, давай я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку – і давай міряти аршином! Міряв його, міряв – уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе міряє. Та приказує:
– Аршин вздовж, аршин впоперек!
Доти міряв, поки й хвіст у руці зостався. Вовк як чкурне! Та годі вже до святого Юрія, побіг до вовків:
– Вовчики-братики, таке й таке лихо.
Вони давай гнатися, давай гнатися за тим кравцем. Що тут у світі робить? Той бачить – біда. Аж стоїть дерево. Він на те дерево: заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й обступили та аж зубами клацають… Куций і каже:
– От як ми зробимо: я стану насподі, а ви всі на мене, усі на мене, один зверх другого, аж поки досягнемо вражого сина…
Стали вони один зверх одного – така драбина. От уже одному вовкові стати і кравця дістати. Кравець бачить, що непереливки, та й каже:
– Понюхаю хоч напослідок табаки.
Тільки-но понюхав, та як чхне:
– Апчхи!
А спідньому вчулося, що той верхнього міря та каже: «аршин!» Та як пирсне відтіля, а вовки як посиплються наниз, та драла…
Зліз тоді кравець з дерева та й пішов собі безпечно додому. Живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало. От вам і казка, а мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок.
Літописні легенди
Святий Андрій на київських горах
Андрій навчав у Синопі. Коли прийшов до Корсуня, дізнався, що неподалік Дніпрове гирло. І рушив у Дніпрове гирло. Звідти поплив угору по Дніпрі та принагідно прийшов і став під горами на його березі. Вставши вранці, сказав до учнів, що були з ним:
– Чи бачите ці гори? На цих горах возсіяє благодать Божа і буде великий город, і Бог збудує багато церков.
І піднявся на ці гори, поблагословив їх і поставив хрест, і, помолившись Богові, зійшов із цієї гори, де опісля був Київ. І поплив угору Дніпром.
Заснування Києва
Були три брати: один на ім’я Кий, другий Щек, а третій Хо-рив, і їх сестра Либідь. Кий жив на горі, де сьогодні спуск Боричів, Щек жив на горі, що сьогодні зветься Щекавиця, а Хорив на третій горі, яка назвалася Хоревиця.
Вони побудували місто в ім’я свого найстаршого брата і назвали його Київ. Навколо града був ліс і великий бір; вони ловили в ньому звірів. Були-бо мудрі й розумні. Називались полянами, а від них походять поляни в Києві і донині.
А деякі, нетямущі, говорили, що Кий був перевізником, бо біля Києва був перевіз тоді з того боку Дніпра; тому й казали: на перевіз на Київ. Якби Кий був перевізником, то не ходив би до Царго-рода. Але цей Кий княжив у своєму роді.
Обри й дуліби
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
