І це все, що я хотіла сказати про кохання
– Мені іноді здається, що нас нічого не об’єднує, майже нічого спільного. Ми любимо різні книги, різні фільми, різних людей, хіба що відпочивати любимо однаково, ледарюючи й гріючись на пісочку біля моря. Костю, що мені робити?
– Візьми тиждень відпустки, я його тобі оплачу, і поїдь куди-небудь відпочити.
– У грудні? Костю, незабаром Різдво, от і полінуюся.
– Різдво – то свято, який там відпочинок, а тобі треба отямитися, не ображайся – отямитися, подумати, набратися нових вражень. Я ще минулого тижня помітив, що вигляд у тебе поганенький, але делікатність не дозволяла втручатися. А сьогодні ці чорні кола біля очей змусили про етикет забути.
Я підійшла до дзеркала й стала себе розглядати. Кость фарби не згущував: на мене дивилась нещасна сорокалітня жіночка. Мимовільні сльози навернулися на очі.
– Я вчора промочила ноги…
– Лізо, це не ноги, це дещо серйозніше.
Кость підійшов до мене майже впритул, його співчутливий погляд був щирим, занепокоєним.
– У дзеркалі ти вже кілька днів бачиш портрет нещасної жінки. І не важливо – твоїй підсвідомості не важливо, навигадувала ти свої нещастя або все справді так погано, твій настрій тебе гризе й спотворює.
Відчувши свій менторський тон, шеф замовк, втомлено плюхнувся в крісло і заговорив м’яко, як із маленькою дитиною:
– Торік ми з дружиною побували взимку в одному милому пансіонаті, в горах. Пам’ятаєш, наприкінці листопада, ще й тиждень грудня прихопили? Обстановка чудова, від краси природи голова обертом! Поїдь! Я зараз подзвоню туди, забронюю місце та заразом замовлю тобі й квитки.
Так мій любий шеф підтвердив, що він – справжній друг і золота людина.
– Спасибі тобі, напевно, ти правий, і мені варто поїхати. У гори – це чудово, ніколи не була в горах узимку.
– От і правильно! – зрадів Кость. – Повчишся на лижах кататися. Ти на лижах стояти хоч умієш?
– У дитинстві по лижні непогано їздила, по прокладеній та накатаній.
– То й з гори навчишся з’їжджати, тільки тренера слухайся й не ризикуй: ти мені жива й неполамана потрібна. Такі працівники, як ти, на вагу золота.
– Такі начальники, як ти, теж на вагу… тільки не знаю, якого коштовного металу, – видавила я із себе й поспішила до робочого столу: підтягти роботу, щоб провести зненацька упалу мені на голову відпустку зі спокійною совістю.
На комп’ютері мене чекало повідомлення від Сергія, приземлився він добре, спека, роботи – море. А наприкінці він дописав: «Учора мені здалося, що ти сама не своя. Щось трапилося, про що ти поки не можеш розповісти?»
Мої уроки не проходять даром і мій хлопчик вчиться бути делікатним, спостережливим і чуйним. Я швиденько надрукувала відповідь: «Усе гаразд. Я трохи застудилася. Вчора промочила ноги. Я була сама своя, тобі здалося».
Потім я відкрила щотижневик і почала чесно розподіляти завдання між співробітниками, робота це відповідальна й дуже марудна, але необхідна. Нічого, не перепрацюють! Курити й по магазинах бігати час знаходять. Задзвенів мобільний. От не люблю, коли мене від роботи відривають!
Я глянула на дисплей – телефонувала Жабка, довелося відповісти.
– Лізо, здраствуй, це я, Жанна.
– Я побачила, що це ти, Жанно. Щось трапилося?
– Так, – у телефоні схлипнула дівчина, – усе ще гірше, аніж ти говорила. Я не знаю, що мені тепер робити! – із трубки почулися несамовиті ридання. Я дала мобілці можливість виплакатися, продовжуючи вивчати щотижневик. Нарешті вона заспокоїлася.
– Ти хочеш, щоб я порадила тобі, що робити?
– Та-а-а-к!
– Жанночко, у мене зараз на роботі завал. Поради давати немає часу. Але добре, разом подумаємо, що тобі робити. Ти можеш приїхати до мене додому? Після зміни? Чудово, записуй адресу. Я тебе чекатиму.
Телефон пронявкав крізь сльози якісь подяки й відключився. Я полегшено зітхнула та поринула в роботу.
А після обідньої перерви до мене підійшов сяючий Кость і вручив квитки. Завтра ранком поїзд помчить мене в щасливе ледаче життя, яке позбавить від чорних кіл навколо очей. А головне, усі мої проблеми зникнуть самі собою, як тільки я вдихну цілющого гірського повітря. Костю, яким же наївним ти іноді буваєш!
5
Жабка потягувала з трубочки молочний коктейль – я їй спеціально свій улюблений приготувала з ананасом та суницею – дитині необхідні вітаміни й кальцій. Одягнена вона була в салонну уніформу, вірніше, як у перукарні заведено одягатися: міні-спідниця й блузка з величезним декольте, на шиї й зап’ястках по кілька масивних, обов’язково золотих, ланцюгів. На її кволому тільці це виглядало комічно, а на деяких майстринях, особливо кому за сорок п’ять і в кого всі ноги пориті синіми прожилками вен, такий одяг набував трагічного вигляду. Я вже не говорю про бойове розфарбування облич у кращих традиціях жінок африканських племен. У салоні всі стіни були завішані величезними дзеркалами, але перукарки бачили в них тільки своїх вимогливих клієнток, не інакше. А може, їх підводила цілковита відсутність почуття прекрасного, але тоді чому вони створювали такі чудові зачіски іншим? Для мене це завжди було загадкою.
Я немов уперше побачила Жабку так близько, і вона справила на мене досить приємне враження, щоправда, може бути, це ореол материнства згладив карикатурність рис і додав внутрішнього світла й м’якості.
Допивши коктейль, Жанна полізла у свій модний наплічник і вийняла шоколадку:
– Учора ти мала рацію на сто відсотків, – її голос затремтів, а очі наповнилися слізьми.
– Мені дуже шкода, що так сталося, – я підсіла до дурненької й витерла серветкою рясні сльози. – Я тебе дуже прошу: припини плакати. Дитина страждає, коли ти плачеш. Звикай думати про маленьку чудову істоту, яку народити можеш тільки ти – і жодна інша жінка у світі.
– Лізочко, я ще не знаю, чи варто залишати дитину, чи ні… А ти говориш про це, як про справу вирішену, – у голосі Жанки пролунали незадоволені нотки.
У ній заговорив природний егоїзм, ще б пак: дитина – не тільки маса турбот і матеріальних витрат. Дитя безповоротно і назавжди змінює життя жінки та чоловіка, якщо вони порядні відповідальні люди. Але Георгій не з привілейованого стану турботливих тат, він із численного ордену пропащих негідників. І тільки така дурненька, як Жанна, могла мати з ним близькі стосунки. До пологового будинку вона йтиме сама, якщо вистачить любові: любові до ще не народженої дитини. У чому я поки не певна.
– Ти прийшла, щоб віддати мені шоколадку? – Як я не намагалася, глузування все-таки пролунало, як помста за її нерішучість. – Невже ти ще вагаєшся: народжувати чи ні?
– Георгій сказав, що покине мене, якщо я не зроблю аборт. А якщо погоджуся, то оплатить і операцію, і подарує що-небудь коштовне. Обіцяв, що ми поїдемо до Туреччини. Після всього…
– Твій коханець залишить тебе скоріше, якщо послухаєш його та уб’єш свою дитину, мужики не вибачають жінкам, які вбивають зачатих від них дітей, – я озброїлась гострим скальпелем і, як хірург, твердо й рішуче почала різати по живому, відтинаючи підле й боягузливе.
Я прагла відстояти життя ще не народженого маляти. Навіщо? Яке мені діло до «кращого друга» Георгія й цієї безглуздої дівиці, обвішаної золотими ланцюгами, що не думає над якою страшною прірвою вона зараз балансує? Невже в мене мало своїх проблем? Чому я відчуваю себе співучасницею чужого злочину? От як небезпечно підслуховувати чужі телефонні розмови!
Жанночка налила собі ще коктейлю, немов бажаючи зробити паузу в розмові. Це я її попередила, що всі розмови – після вечері, виразка шлунка нікому не потрібна, тим більше мені. Їжу треба споживати в гарному настрої, споглядаючи картини природи або слухаючи класичну музику. Я прекрасний теоретик здорового способу життя, а от практик з мене нікудишній.
Я пройшла до кімнати й почала збирати речі в поїздку, найнеобхідніше. Відкрила шафу, глянула на її вміст і задумалася. Але ненадовго. У рюкзак влізли джинси, спортивний костюм, піжама, кілька футболок, светр, косметичка… Місце ще залишалося, я випросталася й побачила в дверях Жабку, яка здивовано спостерігала за моїми маніпуляціями:
– Ти кудись їдеш? – розчаровано запитала вона. – Надовго?
– У відрядження, – відказала я, застібаючи блискавку на рюкзаку, – вранці поїзд.
Навіщо збрехала? А втім, правильно зробила, Жанці ні до чого знати, куди й навіщо я їду. Слушно якийсь мудрець написав, що ніколи не жалкував, коли промовчав, і тисячу разів жалкував, коли бовкнув зайвого.
Я вказала Жанні місце на дивані, підклала їй під бік диванну подушечку, присіла поруч, піджавши під себе ноги – моя улюблена поза – і запитально глянула на дівчину.
– Лізо, порадь, як мені краще зробити? – Жанна знову перетворилася на жабку з холодним безпристрасним поглядом.
– Ти так довіряєш мені? Добре. Що я тобі б не порадила, та ти зробиш на свій розсуд, так? А з духу протиріччя – як шкідливий підліток, і навпаки.
Жабка з готовністю кивнула, немов погоджуючись зі мною. Дедалі то гірше! Вона ще дурніша, ніж я припускала, але саме з таких бувають найкращі господині та турботливі дружини.
– Можна зробити правильно або як легше. Запам’ятай: як би ти не вчинила цього разу, ти коли-небудь у майбутньому про свій вибір пошкодуєш. Зараз, коли ти носиш його дитину, у тебе в руках всі козирні карти. Варто тобі зробити аборт – і всі твої переваги лопнуть, як мильна бульбашка.
Жанна слухала з такою увагою, що я мимоволі посміх- нулася.
– Георгій не такий уже безсовісний тип. Останні негідники в таких випадках блискавично випаровуються, зникають, а цей навіть витратитися на лікаря пообіцяв, Туреччиною понадив. Це доводить, що якісь уламки порядності в ньому залишилися. У кожній нормальній людині закладений інстинкт продовження роду, правильний природний закон. Звичайно, він зараз може тебе залишити. Але я певна: забере з пологового будинку. Поки ти будеш виношувати дитину, він спокійно все зважить, трусне залишками мізків і зрозуміє, що в його віці давно настав час мати нормальну родину, а про таку дружину, як ти, можна тільки мріяти.
– Ти правда так думаєш? – з надією перебила мене дурненька, погляд її потеплішав.
– Я не пророчиця, може, через дев’ять місяців ти сама не захочеш мати з ним нічого спільного. Життя іноді готує такі сюрпризи! А зараз я б тобі порадила на вихідні з’їздити до батьків і порадувати їх, що вони скоро поміняють свій соціальний статус.
– Батько вб’є мене! – перебила Жанка. – Він не вибачить такої ганьби!
– Це залишиться ганьбою, поки саме ти будеш так вважати. Материнство навіть у диких племенах є подарунком небес. Знала б ти, скільки жінок страждають, що не можуть мати дитину! Лікуються, лежать у лікарнях, платять гроші. А у диких племен дівчині з дитиною легше вийти заміж, вона вже довела свою придатність до материнства. «Батько вб’є» – вигадай що-небудь оригінальніше. Коли я вчилася в інституті, була схожа ситуація. Гірше: коханий зник у невідомому напрямку, а в село дівчина не показувалася. Теж боялася стати жертвою рідного батька. Народила й жила в гуртожитку, ми їй допомагали, чим могли. А якась добра душа не витримала й написала докладний лист її батькам, які навіть не підозрювали, що стали дідусем і бабусею. Вони приїхали в той же день, як отримали та прочитали лист. Дочці навіть не дорікнули, забрали внучку з собою, а юній матері заборонили й думати про заочне відділення, куди вона вже зібралась перевестися, щоб працювати й утримувати свою незаконнонароджену дівчинку. Ця Людка потім зі сміхом розповідала, як мати ранком жене на пасовище корову: в одній руці лозина, а іншою дитячого візочка перед собою штовхає. Село погомоніло, та й замовкло. А Наталка вже в перший клас ходить. А найцікавіше, що через три роки рідний батько матеріалізувався й одружився. Напевно, по їдальнях та кабаках набридло харчуватися.
– Прямо казка…
– Чиста правда. Ризикни, якщо любиш Георгія.
– Я не знаю… Якби знати напевно, що так буде… Але батько, – він у мене такий строгий. Я не переживу його гніву…
– Тоді слухай ще одну історію з життя моєї одно- класниці.
Я сходила на кухню, швиденько зробила апельсинового фрешу, розлила його в свої улюблені французькі склянки, що падають і не б’ються, як мене запевняв і щиро обманював продавець, і принесла Жанночці на маленькій таці, як у ресторані.
– Спасибі, – нявкнула та і стала пити так швидко, немов знемагала від спраги. Напевно, від моїх байок її постійно кидало в піт, і організм зневоднів, як літом у спеку.
– Добре, слухай. – Я знову вмостилася у своїй улюбленій позі поруч, поставивши тацю зі склянками на журнальний столик.
– У моєї колишньої однокласниці Ради мати українка, а батько – стовідсотковий циган, не табірний, а сучасний, цивілізований. Одягнений завжди чистенько, золотий ланцюг на шиї, обличчя – індійське кіно, типовий індус: яскраві чорні очі, широкий ніс, дуже смаглява шкіра. Ми з ними кілька років на одному майданчику прожили, квартири поруч, стінки тонкі, геть усе прекрасно чути. Знали, що у кожного в борщі кипить. Він був по-східному гостинним, іноді добрим, але запальним і вимогливим. Радка з сестрою Анжелкою одного разу каструлю залишили на столі в кухні й побігли серіал додивлятися по телевізору. Батько прийшов з роботи, помилувався на каструлю та й вилив залишки борщу їм на голови, щоб знали, як від роботи ухилятися. Мене тоді це вразило: мій тато на такі дріб’язки ніколи не звертав уваги, він хапався за серце, тільки коли його єдина дочка приносила за контрольну «четвірку» замість обов’язкової «п’ятірки», саме так він компенсував відсутність сина. Радина сестра Анжелка відчула легке нездужання, коли її коханий благополучно відправився служити до армії. Попереду були одинадцятий клас і праведний гнів люблячого батька. Анжелка довго боялася зізнатися батькам. Справа запахла не тільки вилитим на голову борщем… Першою помітила, що з дочкою не все гаразд, мати. Довідавшись, що та вагітна, а коханий ще ні сном, ні духом про це не здогадується, хитра українка задумалася: що робити? Як від доньчиної голови відвести лихо? І придумала. Приходить батько з роботи – мати «випадково» залишилася в цей день на другу зміну – і бачить, як його улюблена дочка Анжелочка безутішно ридає, уткнувшись в диванну думочку, та й у молодшенької Радочки очі на мокрому місці. Став допитуватися, в чому справа, і крізь сльози почув, що з Анжелкою відбулося страшне нещастя, і вона боїться зізнатися матусі. Тільки він, улюблений батько, може її врятувати від маминого гніву. Почувши, що називають «страшним нещастям», Микола циган полегшено зітхнув: він нафантазував у своєму розпаленому мозку картину, набагато жахливішу. Увімкнув телевізор і став чекати повернення дружини з роботи. Не встигла мати переступити поріг, як чоловік повів її в кухню й посадив до столу. «У нас, виходить, от яка справа. Ти тільки не хвилюйся, дихай спокійно. А може, валер’яночки накапати?» Витримав паузу й відкрив таємницю мадридського двору: «Анжела вагітна. Все! Буде родити, і ніяких заперечень! Я так вирішив! Калічити свою дочку нікому не дозволю, тобі все зрозуміло?» Мати Анжелина розповідала пізніше, що їй від серця відлягло, від радості сльози на очі виступили… От, Жанночко, що таке правильна тактика! Гордий і гарячий східний чоловік прийняв єдино правильне рішення. А юного ловеласа відпустили на два тижні з армії, зіграли весілля, і Анжелка в січні народила чудового хлопчиська та перейшла у вечірню школу, директриса не захотіла залишити її з нами доучуватися, а дарма. Подумаєш, вагітна школярка, дивина яка… Вона потім приходила до нас у гості з дитинкою у возику, а ми ставали в чергу, щоб потримати на руках її богатиря, навіть хлопці. Ти знаєш, саме тоді я відчула й зрозуміла, що дитина – це не жива лялька, а – радість. І хоча Анжелка скаржилася на хитру свекруху, що зуміла перекласти непомітно на її тендітні плечі всю домашню роботу, юна ненька однаково випромінювала сайво. Знаєш, як її весь клас поважав за мужність і щасливе сімейне життя? І жоден хлопець з класу не дозволив собі навіть натяку на вульгарність, яку оголошувала на весь клас червона від обурення борчиня за високу моральність – наша директорка!
Жабка сумно посміхнулася:
– Усі твої казки зі щасливим кінцем. А в нас у салоні половина – матері-одиначки. Психічки нещасні, вічно всим незадоволені, злі, засмикані.
– Можна подумати, що матері сімейства не засмикані. Так тільки дитина мізки проїдає, а так ще й законний чоловік приєднується. Ти можеш показати хоч одного мужика й сказати – от ідеальний сім’янин? Не людина, не коханець, а саме сім’янин? Я – ні!
Жанка розсудливо промовчала.
– Отож-бо, егоїзм у кожного на першому місці. Усі вони гарні, поки все по-їхньому, а спробуй йому характер показати, відразу свою звірину сутність і виявлять. Твій Георгій у РАГС тобі завітати не запропонував, правда ж? Як говориться, без коментарів.
Я поглянула на годинник: була вже одинадцята вечора, за вікном на дорозі зменшилася кількість машин, стало тихіше.
– Тобі додому далеко? Можеш переночувати в мене, я тобі постелю тут, на дивані. Я однаково їду завтра, можеш у мене тиждень перебути: годуватимеш кота і поливатимеш квіти.
– Правда? – Жанна зраділа. Вона знімала кімнату десь у пригороді, а тут їй до роботи не більше півгодини пішки. З тиждень поживе сама, без двох сусідок у кімнаті.
– Правда-правда, – я сходила в спальню й принесла постільну білизну та запасні ключі. – Тільки невелике прохання: не приводь сюди Георгія. Добре?
– Добре. А де кіт?
– Щодо кота я пожартувала. Хіба я схожа на стару діву з котом на руках і з папугою в клітці? Мені що, нема чим зайнятися? А квіти на кухні й у спальні на підвіконні. Тільки не забувай воду відстоювати.
Я підійшла до книжкової полиці та знайшла стару порвану книгу новел, без початку й кінця, без імені автора. Ще студенткою я купила її на блошиному ринку. Одну історію Жабці треба обов’язково прочитати, усього кілька сторінок.
– А це тобі казочка на ніч.
Дівчина вже вмостилася на дивані. Я включила їй бра.
– Читай.
– А телевізор можна увімкнути?
– А ти бачиш десь телевізор? Старий згорів, а купувати новий – не бачу сенсу.
Хотілося додати: нормальні люди телевізор не дивляться, але я вчасно стрималася.
– Почни з цієї новели.
Жанка, приречено подивившись на мене, втупилася в книгу.
Новела невідомого письменника «Полювання на відьом»
Печеня наповнювала ароматом стару халупу, тоненький струмок пари піднімався вгору й зникав у димарі. За вікном стемніло, і місяць з цікавістю заглядав у маленьке віконце, не закрите віконницями. Гертруда сиділа, бездіяльно поклавши руки на підвіконня, поруч лежав клубок з початою панчохою, але робота не йшла. Світла від вогнища досить, щоб звично вив’язувати петлю за петлею, але жінка перетворилася на очікування та з нетерпінням дивилась на дорогу: чи не з’явиться Гюнтер?
Небо густо проросло зірками, місяць непомітно виповз над дахами, коли пролунали повільні невпевнені кроки, а потім низька кремезна фігура з’явилася поруч із будинком. Чоловік ішов повільно, зігнувшись, немов ніс важку, непосильну ношу.
Серце Гертруди впало: невже й цього разу мрія про маленький чистенький будиночок з червоної цегли, понадивши м’яко пальчиком, зникла? За що доля переслідує їх із чоловіком?
Двері скрипнули, на порозі стояв змарнілий і втомлений Гюнтер, складки від носа до підборіддя поглибилися, під очима залягли чорні кола, можна подумати, що цілий день тяжко працював у каменоломні.
Гертруда піднялася й, запитально дивлячись на чоловіка, що одразу сів до столу, почала розкладати глиняні миски, дістала дві олов’яні ложки, нарізала широкими скибами хліб. Мовчання не порушив навіть аромат печені, щедрими порціями якої жінка прикрасила тарілки. Набожно склавши руки, вона звично забурмотіла вдячну молитву, а Гюнтер з незвичною натугою ледве проговорив «амінь», і це слово далося йому з таким трудом, що голова безсило впала на груди.
– Ти занедужав? – у голосі дружини пролунала турбота.
Чоловік повільно підняв на неї очі з червоними відблисками від вогнища й вичавив із себе:
– Вони ні в чому не зізналися… Кюре був у нестямі від люті… У старого Карла від єдиного дотику палаючого вугілля зупинилося серце, йому дуже пощастило… Ми спочатку думали: він мовчки терпить, а бідолаха впав уперед і більше не ворушився.
– Бідолаха? Не треба було насилати хворобу на нашу корову, нашу єдину годувальницю! – Гертруда звично схлипнула, це стало ритуалом: кому б вона не скаржилася на смерть рогатої улюблениці, обов’язково додавала в голос сльози й витирала краєм фартуха сухі очі, тому що була не із плаксивих. – Їж, а то вичахне.
Гюнтер знехотя взяв важку ложку, незрячим поглядом оглянувши кімнатку: плиту з начищеним до блиску казаном, дерев’яний стіл, відмитий милом і вискоблений ножем до блиску, широке дерев’яне ліжко з купою старих ковдр і подушок зі штопаною-перештопаною білизною – у всьому прихована чистотою вбогість, і ніякої надії попереду.
Подружжя мовчки їло печеню. Гертруду розпирало від цікавості, але вона стримувалася, Гюнтер не любить питань, розсердиться й нічого не розповість, уже такий у її чоловіка характер.
Лежачи в ліжку й загасивши свічку, він нарешті за- говорив:
– Стара відьма теж виявилася кволою, чула б ти, як вона кричала, коли їй взули «іспанський чобіток», почала нас проклинати: так, відьма здогадалася, що це ми їх викрили, а потім вивергнула прокльони й на кюре, – чоловік знову надовго змовк.
Гертруда майже задрімала, коли знову зазвучав приглушений голос:
– Молода відьма стала її вмовляти: мамо, не треба, пан кюре ні при чому, – але краще б цього не говорила: кюре так розсердився! Адже вона образила Божого слугу! – чоловік уникав називати сусідів на імена, немов зайвий раз переконуючи себе щодо їхньої причетності до чорної магії. – Стара відьма виявилася дуже впертою, померла не покаявшись. Але довше всіх нас намучила молода відьма. Уявляєш, вона терпіла всі тортури, щось шепочучи собі під ніс. Ми прислухалися: вона посміла читати молитви – небачене блюзнірство! Пан кюре сказав, що не очікував такого підлого лицемірства від цієї зіпсованої особи. Спочатку він дуже ласкаво просив її покаятися, але та лила брехливі сльози й зухвало відповідала, що їй нема у чому каятися. Пан кюре її відразу викрив:
– Так тобі нема у чому каятися? – урочисто проговорив він. – Тільки Господь безгрішний. Навіть у мене – слуги Божого – є гріхи, а тобі нема в чому каятись? Зараз ми тобі освіжимо пам’ять, – і наказав забивати відьмі голки під нігті. Вона верещала від болю, як порося під ножем м’ясника. Їй дали трохи відпочити, вона підняла мокре від поту обличчя й уп’ялася в мене.
– Сусіде, – прохрипіла вона, – за що ти обмовив нас? Ми ж завжди допомагали вам чим могли! Навіщо ти продав душу дияволові? Через яку користь ти створив це зло? Господи, дай мені сил вибачити цих людей!
Кюре невдоволено похитав головою, і допит продовжили. Вона упиралася до самого вечора: ні вода, якою її накачували, ні розпечене залізо, ні вирвані нігті не змусили її зізнатися. Мені ніколи не було так страшно, як сьогодні. А коли з неї зірвали одяг, щоб у діжці з водою перевірити – втопиться вона, чи диявол її врятує, ми з кюре побачили, що вона чекає дитину.
– Безгрішна, від кого ж ти понесла? Уже рік, як твій чоловік помер? – зацікавлено запитав кюре, але відьма зухвало мовчала. Ох, і намучилися ми з нею, вона виявилася живучою, як кішка. Наприкінці від будь-якої дурниці зомлівала, але так і не покаялася!
– Її відпустили? – не витримала Гертруда.
– Ні, у неї почалася кровотеча. Кюре сказав, що вона померла від втрати крові. Тепер ніхто нічого не одержить. Усе залишається її дітям. Кюре запропонував нам стати їхніми опікунами, але я відмовився. Не вистачало бачити щодня її поріддя й згадувати цю мерзенність…
– Це яку таку мерзенність? – зло проговорила дружина.
Зависло мовчання. І тоді Гертруда ні з того ні із сього пригадала:
– Я, коли купую на ринку рибу, то завжди вибираю ту, що ще дихає. Обов’язково буде з ікрою. Жодного разу ще не помилилася. Так і ця відьма, вона тільки тому протрималася цілий день. Милий, ти дарма відмовився від опікунства, переїхали б у їхній будинок, господарство там міцне. Піди завтра до кюре й скажи, що передумав. А я вже подбаю про дітей.
І перед очима Гертруди з’явилися дві маленькі чистенькі дівчинки у мереживних фартушках, козлових черевичках. Крихіток у родині обожнювали й наряджали, як могли.
Місяць осудливо похитав головою й укрився за хма- рами…
– Гарну казочку ти мені підсунула на ніч, – пролунав незадоволений голос Жабки, – краще телевізор дивитися, чим таке читати.
Я промовчала. Хотілося сказати: думаєш, чому в Європі так мало гарних жінок? Усіх красунь педантично спалювали ще за часів середньовіччя, оголосивши полювання на відьом – усвідомлювали страшну силу краси.