Сни Доброславу

Хриплим, наповненис димом «Прилукiв» голосом, вiн кричить наче особисто на мене звiдти, з безкрайого лiсу соняшникiв, що закривають нашi дитячi голови вiд дорослих проблем.

«А чого ж ми не зупинились? Чому не поговорили з ним. Там же тих соняшникiв мiльйон! Та куди там, мiльярд, напевно! – вiдповiв я. В своi шiсть рокiв я важко розумiв, скiльки це «мiльярд» –  можливо, i зараз не зовсiм розумiю. Але точно знав, що це дуже-дуже багато. Так багато, що навiть побачити це число за один раз неможливо.

– Що йому, важко буде подiлитись тими десятьма соняшниками?!

– Еее, бачу комусь дуже хочеться отримати заряд солi в сраку, – з висоти прожитих восьми рокiв, зауважив мiй лiпший друг дитинства. Всi нашi «подiльники» залились веселим смiхом. Чи то вiд моеi наiвностi, чи то вiд слова «срака».

Я й сам розсмiявся.

– Предствляеш, скiльки таких любителiв халявних семечок як ми з тобою? – пiд пiдтримуючий, iнодi переходячий на писк регiт наших компаньойнiв, продовжував мiй старший друг, –  та на всiх наших пальцях не перерахувати! І що, всiм соняшники роздавати?

Я трохи знiяковiв i не знав, що вiдповiсти, адже намагався пiдрахувати всi присутнi пальцi.

Мiй товариш це очевидно помiтив i пiдтримуючи поклав руку менi на плече: «Не хвилюйся, ти ще маленький. З вiком зрозумiеш: чим бiльше маеш, тим бiльш жадiбнiшим i злiшим приходиться ставати. Без рушницi тут нiяк не обiйтись. А як же iнакше захистити свое поле?»

«Напевно, нiяк» – вiдповiдав я своему спогаду двадцятирiчноi давностi, дивлячись на соняшник.

Напевно, без злостi i рушницi нiяк.

"Козак без скальпу"

Останнi променi помаранчевого сонця проколювали догораючi дахи занурених в нiч мазанок. Нiч, де не залишилось майже нiчого, окрiм вихваченоi вогнем купи тiл, звалених наче смiття при в‘iздi до хутору. Безформенна, огидна, але притягуюча погляд – якби залишився хто живий, щоб на неi дивитись – вона приймала навi обриси i наче переривалася пiд надприродним свiтлом палаючоi садиби.

Видовище настiльки жахливе, що повнiстю вiдволiкало вiд мерехтливих свiтла факелiв в прикритих ставнях шинку – единому вцiлiлому будинку помираючого поселення.

Хоча, судячи по розносившимся з нього грубому смiху та жiночим благанням, життя скоро покине i його.

З останнiми променями сонця iз заходу з‘явився вершник. Привид в рудому спалаху помираючого дня лише на мить з?явився i тут же зник пiд покровом вступаючоi у своi права ночi, щоб знову матерiалiзуватись в яскравому свiтлi догоряючих залишкiв особняку Кодинцева.

Його появу супроводжував громоподiбний трiск, з яким завалились колони веранди, а за ними i весь другий поверх. Стовб вогню та диму пiднявся до самих небес, освiтивши зловiсну посмiшку вершника. «Бачу, моя коллекцiя сьогоднi сильно поповниться,» – з цими словами доторкнувся до звисавшого з плеча мiшку i направив коня вглиб села – туди, звiдки роздавалися крики.

"Давай же, сама ж цього хочеш!» —важко дихаючи, старий татарин намагався розсунити вкритi синцями ноги. Тяжкою лапищею утискав ii голову солому поки дiвчачi пальцi залишали дрiбнi кривавi мiтки на жирному розчервонiлому обличчi. Але гвалтiвник вiд цього розпалювався тiльки сильнiше. Кисле дихання роздуло довге каштанове волосся, слина капала на мертвенно-бiлi щоки, змiшуючись зi сльозами, а волохата смаглява лапища придавила голову так, нiби намагалася розчавити череп.

З диким риком вiн розвiв притиснутi до землi ноги. Рiзкий рух вперед, потiм назад. Несамовитий хрип. Тонкi цiвки кровi розтiкаються по землi.

Дiвчина вiдчувала, як останнi сили i гiрше за те – воля до боротьби – покидають ii. І наче единий вiдомий спосiб врятувати хоч щось – той, до якого вдавалася нещасна мати.

"Отче… (будь ласка, за що менi це) … небесах! Нехай святиться iм'я (нехай я просто помру)… Нехай прибуде… твоя…"

– Що ти там бурмочеш? Дивись на мене…

Товстi величезнi пальцi натиснули iй на вiки, силомiць розiмкнувши iх. І ось вона тут, вiч-на-вiч зi своiм кошмаром. Величезне засмагле рило дихало жаром смертi в обличчя i все, чого вона жадала, щоб це припинилося. Померти, забути i зустрiтися з матiр'ю, батьком, сестрами та братом в iншому, кращому свiтi.

"Хлiб наш насущний дай нам сьогоднi; І пробач нам… , як i ми…"

– Досить бурмотiти, я сказав!

Тяжка лапа з ще бiльшою силою придавила iй рота, нiби намагаючись вдавити всi зуби у горло.

" І пробач …, як i ми прощаемо … (Пробачити? ПРОБАЧИТИ? ТАК КРАЩЕ В ПЕКЛО – хоч до чорта, хоч до самого диявола пiду, ТІЛЬКИ Б ОТРИМАТИ МОЖЛИВІСТЬ ВІДПРАВИТИ ЙОГО – i всiх iх першими!)

З останнiх сил вона прикусила придавлюючу ii руку. Рот наповнився металевим смаком кровi. Турок взвив i вiдсахнувся назад.

Але дiвчина не планувала тiкати, нi – з усiх залишкiв сил вона встромила пальцi в очi монстру, що нависав над нею.

По хлiву рознiсся рев покалiченоi тварин. Одним ударом солдат вiдкинув ii до самоi стiнки. Голову накрило хвиля теплого забуття i дiвчина встигла лише подумати, що зараз все закiнчиться. Серце сповнилося полегшенням людини, зробившоi все, що було в ii силах. Краще вже померти в бою.

Стук, короткочасний булькаючий хрип i тиша. Тiльки потрiскування садиби, що догоряе недалеко.

І тут усе припинилося. Нi болю, нi тяжкоi тяжкостi величезного тiла, нi кислого смороду чужого дихання. Нiчого.

Вона не знала скiльки часу пройшло, коли знову розплющила очi.

Труп татарина з перерiзаним горлом. Над ним – чоловiк у червоному. Довгий кафтан, сорочка, заправлена в криваво-червонi шаровари. Чи то вiд кровi вбитого, чи то природний колiр вбрання. На головi – шапка того ж кольору. У свiтлi факела, що висить бiля стiни, усмiхнене обличчя набувало спiльного з одягом вiдтiнку.

Схилившись над убитим, незнайомець схопив того за волосся. Помiж чорних кадрiв мерця блиснув гострий нiж. Тут усмiшка на обличчi чоловiка здригнулася.

– То ти все ще жива? – здивування у голосi звучала недоречно, нiби його власниковi давно вже цьому розучився. – Боролася iз мужнiстю справжнього козака, вражае. Тiльки все одно здалася. Чому не спробувала втекти?